Якщо на політичну ситуацію в Україні кінця 1640-х подивитися очима англійця 1920-х, то можна чітко виділити три напрями: "лейбористський" на чолі з Богданом Хмельницьким; "консервативний" під проводом католицького магната, русина за походженням (так тоді називали українців) Єремії Вишневецького; а також "ліберальний", чиї лідери закликали до компромісу і досягнення прогресу миром та просвітництвом.
Але спостерігач, який накреслив подібну схему, навряд чи зміг би відчути весь градус напруги та розлюченості, що панував на південно-східних теренах Речі Посполитої в середині XVII століття. Якщо лібералів 1920-х поразка на виборах призвела лише до третього місця в парламенті, то представники української партії згоди, перебуваючи між Сциллою і Харибдою свого часу, ризикували не тільки кар'єрою, а й життям. Залишаючись не зрозумілими більшістю, кидаючись між протиборчими сторонами, вони закликали до миру, справедливо вважаючи, що ні Польща, ні Україна не виживуть самостійно і, погрузнувши в розбраті, будуть роздерті на частини іншими хижаками.
Найбільш яскравою і суперечливою постаттю партії миру, її ідейним натхненником був Адам Григорович Кисіль. Сподвижник і друг Петра Могили, він засновував монастирі й підтримував братства, фінансував школи й заохочував здібних студентів, зміцнював кордони і відбудовував замки. І завжди, навіть у часи найбільших загострень, залишався захисником козаків перед королем і сеймом Речі Посполитої. Однак двоїстість поглядів - відданість одночасно русинсько-православним ідеалам і державним інтересам Польсько-Литовської держави - згодом призвела Киселя до краху всіх його починань.
Походив Адам Григорович зі збіднілого шляхетського православного роду північно-західної Волині. Не маючи великородних родичів часів належності краю Литві й Польщі, він хизувався своїми предками-боярами часів Київської Русі. За кожної зручної і навіть незручної нагоди Кисіль згадував родоначальника прізвища київського воєводу Святолда, який загинув 1018 року під час оборони міста від військ Болеслава Хороброго.
Сучасники цьому вірили або принаймні вдавали, що вірять, - тоді вважалося престижним відносити свій рід до найдавніших часів.
Походження Киселів від Святолда отримало навіть офіційне визнання: у королівській грамоті 1646 р. йдеться про "именитый и стародавний род Святолдичей-Киселей, ведущем начало от русской (русинской) княжеской фамилии и подчинившемся польскому государству еще при короле Болеславе Храбром". На підставі цього документа, можна припустити, що предки Адама Григоровича були вивезені в Польщу Болеславом, коли той, ідучи з Києва, "возьма именье и бояры Ярославле и сестры его… и людей множство веде с собою" (Лаврентіївський літопис). Відомі своєю прискіпливістю та педантичністю в питаннях генеалогії московські бояри, й ті не відмовляли Киселю в стародавності роду.
Напевно, слухаючи розповіді про знаменитого прародича, юний Адам неодноразово уявляв себе на його місці: багатим, родовитим і, головне, сповідником правил лицарської честі, що вимагало, коли в тому буде потреба, й померти за свою вітчизну. Тільки от вітчизна в нього складалася з двох сердець: з одного боку, Кисіль ніколи не відмовлявся від свого русинсько-православного коріння, а з іншого - завжди залишався вірним присязі, даній Речі Посполитій.
Розпочавши військову службу з найнижчих командних посад, Кисіль незабаром був призначений начальником родової хоругви - підрозділу, сформованого з членів його роду та залежних від них козаків і холопів. Командуючи нею в битві зі шведами під Гневом (1626 р.), цілком імовірно, Адам Григорович своїми сміливими і вправними діями звернув на себе увагу короля Сигізмунда III Вази, бо саме із цього часу почалося його піднесення.
За три роки Кисіль отримав своє перше дипломатичне завдання - представляти короля на православному соборі в Києві. Зібрання церковних ієрархів мало підготувати матеріали для об'єднавчого з'їзду, покликаного покласти край ворожнечі між ортодоксальним православ'ям та унією. Королеві, який вів перманентні війни зі своїми сусідами, як ніколи потрібна була злагода всередині країни. І тут Адама Григоровича чекало перше серйозне розчарування. Виявилося, що і Київське братство, і козацтво, і дрібнопомісна православна шляхта не були готові до компромісу. Хоч як переконував Кисіль, хоч як доводив, що треба порозумітися задля майбутнього спокою краю, усе було марно. Зазнаючи величезного тиску і навіть погроз, ініціатори собору Іов Борецький і Петро Могила змушені були відмовитися від ідеї об'єднання. Тоді вперше Адама Григоровича звинуватили в зраді. Щоправда, на той момент він опинився у вельми достойній компанії: аналогічні закиди лунали також і на адресу Борецького і Могили.
Тоді ж, очевидно, і почалося зближення Киселя з майбутнім митрополитом. Обидва діячі вважали неприпустимим застосування зброї у внутрішніх конфліктах. Упродовж усього свого життя і Кисіль, і Могила були прихильниками мирних угод, за кожної зручної нагоди закликаючи протиборчі сторони сісти за стіл переговорів. Вони сподівалися досягти процвітання України просвітництвом і поступовим упровадженням ідей гуманізму. А для цього потрібен був консенсус: громадянський (між русинами і поляками) і релігійний (між представниками всіх конфесій, особливо між православними й уніатами).
Дружба Киселя і Могили ще більше зміцніла на сеймах Речі Посполитої, скликаних 1632 року для обрання нового короля після смерті Сигізмунда III. Тоді православна шляхта під проводом Адама Киселя, духівництво на чолі з Петром Могилою та козацькі депутати вперше виступили єдиним фронтом в обстоюванні своєї віри та лицарських прав. Владиславу IV Ваза, обраному королю, довелося піти на поступки православній опозиції і видати "Статті для заспокоєння русинського народу". Хоча багато чого з того, що обіцялося, так ніколи й не було виконано.
Для Киселя ж головним підсумком виборчих сеймів стало його входження в політичну еліту Речі Посполитої. Він мав величезний авторитет і вплив на козаків, у ньому вони бачили свого союзника і заступника перед королем і сеймом. Розбрат часів Київського собору був забутий. І така шанована козаками людина була дуже потрібна королю, який замислив руками запорожців приборкати католицьку шляхту, яка перестала коритися і чиє свавілля загрожувало призвести до загибелі власної держави.
Спочатку Адам Кисіль, не маючи певної посади, виконував різні королівські доручення, які вимагали присутності довіреної авторитетної особи. Першим таким делікатним завданням стало його направлення в Луцьк, де, використовуючи військову силу, ім'ям короля він відібрав Жидичинську архімандрію з монастирем і маєтками в греко-католиків і підпорядкував її православному єпископу.
Невдовзі Адаму Григоровичу випав випадок продемонструвати свої таланти воєначальника. Під час Смоленської війни 1632–1634 рр. йому доручили охорону кордонів Сіверської землі. Вирушивши в Запорожжя, Кисіль зібрав 20 тисяч (!) козаків, змусив московитів зняти облогу Чернігова і, з'єднавшись із загонами подільського ополчення, вдерся в Московське царство. Завдання загонів Киселя й ополченців полягало в тому, щоб, тримаючи в напрузі прикордонні території супротивника, завадити відправленню московитами підкріплень проти головної армії Владислава IV, яка наступала до Смоленська. Відомо, що війна закінчилася надзвичайно успішно для поляків. Попри втрату незначних територій, Річ Посполита за умовами "Вічного миру" залишила за собою дуже важливу для себе Смоленську землю, яку отримала раніше тільки в тимчасове управління. І не підлягає сумніву, що своєю перемогою Владислав неабияк зобов'язаний грамотним діям загонів сіверського прикордоння.
Король, звісно, це розумів. Адамові Киселю були подаровані в ленне володіння (на період несення служби) міста Кобищ і Козарград (нині - села Кобижча й Козари на Чернігівщині) і багате Носовське староство (королівська земля, передана в довічне користування як нагорода за службу). Також він отримав дуже престижну посаду чернігівського підкоморія - судді, який вирішував земельні спори шляхти. А головне - уряд визнав його авторитет у запорожців і призначив верховним комісаром у справах козацтва.
Здавалося, мрії про внутрішній мир були як ніколи близькі до здійснення. А разом зі злагодою в країні мала запанувати ера гуманізму, освіти та загального благоденства. Петро Могила, друг і соратник Киселя, утвердившись на митрополичій кафедрі, розпочав підготовку до організації автокефальної церкви - Українського патріархату, спроможного примирити православних і греко-католиків; нещодавно створений Могилянський колегіум указом короля отримав правовий статус (Кисіль до кінця життя залишався одним з його головних спонсорів); відкрилися школи у Вінниці й Кременці; відновлювалися Свята Софія Київська й Крупицький монастир...
Однак усе це не зачіпало глибинних процесів. Як і раніше, свавільничала католицька шляхта, селянство залишалося придушеним і німим, осіле реєстрове козацтво було обмежене незначним числом і чітко позначеною територією. До того ж визрівало поки що глухе невдоволення низовиків, які були не згодні зі своїм двоїстим становищем, а на права міщан наступало католицьке духівництво. Усюди посилювалися невдоволення та опозиція.
І нарешті таки вибухнуло. 1637 року повстання під проводом Павла Павлюка (Бута) охопило всю Лівобережну Україну. Адам Кисіль як головний комісар постійно перебував у центрі подій. Битви під Кумейками та Боровицею вразили його. Коли табір Павлюка був повністю оточений і становище стало критичним, повстанці отримали листа комісара, в якому той обіцяв помилувати всіх, хто складе зброю. Повністю довірившись клятвам Адама Григоровича, більшість козаків припинила опір.
Даючи слово бунтарям, Кисіль думав, що його заступництво матиме вагу й перед королем. Не врахував комісар тільки одного: на той час Владислав IV Ваза повністю програв політичну війну магнатам і шляхті й став не більше ніж маріонеткою в їхніх руках. На сеймі, який зібрався 1638 року, католицька більшість зажадала стратити лідерів повстання. Марно Адам Кисіль апелював до великодержавних інтересів, марно закликав до ідей гуманізму - магнати, які відірвалися від реалій, були непохитні. "Вони здалися добровільно, - казав Кисіль.- Я поручився, що Річ Посполита дарує їм життя; інакше вони б захищалися до останньої можливості. І якщо тепер, попри моє поручительство, їх стратять, то це підірве віру в слово не тільки поручителя, а й довірителя, тобто Речі Посполитої". Протест комісара був залишений без уваги: Павлюкові та іншим ватажкам повстання відрубали голови.
Попри цю невдачу, Адам Григорович своїм посередництвом урятував життя багатьом рядовим козакам, які брали участь у бунті. Значно пізніше він писав Богдану Хмельницькому: "Тобі і соратникам твоїм відомо, що я один із сенаторів є заступником віри й церкви… Після битви під Кумейками ніколи не закривавив свої руки кров'ю одновірців і не маю відношення до їхніх бід, вони сталися не з моєї волі".
Після повстань 1637–1638 рр. "партія миру" практично повністю втратила вплив на процеси всередині країни. Петро Могила змушений був відмовитися від ідеї українського патріархату, Адам Кисіль втратив довіру козаків і склав із себе повноваження головного комісара.
У наступне десятиліття громадська діяльність Адама Григоровича отримала новий, дипломатичний, напрям. Спершу його було обрано до комісії з розмежування Київського і Чернігівського воєводств. З 1641-го, уже як сенатор і Чернігівський каштелян (посада без чітко позначених функцій, фактично заступник воєводи), брав участь у комісії з визначення "вічних" кордонів між Річчю Посполитою і Московським царством. У 1646-му він очолив Велике посольство в Москву.
І на всіх цих посадах Адам Кисіль залишався вірним своїм принципам миру. Він попереджав королівський двір, що східний сусід уже оговтався від потрясінь початку XVII століття і чекає зручного моменту для початку нової війни, а тому дуже небезпечно давати йому привід прикордонними провокаціями, які постійно влаштовувала шляхта. Кисіль наполягав, вимагав, благав, щоб уряд переглянув своє ставлення до православних підданих, тому що їхнім невдоволенням московити можуть скористатися. Але всі заклики новоспеченого сенатора ігнорувалися. Одуріла від уседозволеності й безкарності шляхта не бажала слухати жодних умовлянь. На Річ Посполиту насувалася лиховісна тінь міжусобної бійні...
Повстання Богдана Хмельницького для Адама Киселя виявилося останнім актом його особистої драми. Знову призначений головним комісаром у справах козацтва, він спробував примирити сторони конфлікту. Але ненависть, що панувала в країні, була настільки величезною, що будь-кого, хто заговорював про злагоду, підозрювали в зраді. "І ти, Киселю, кістка з кісток наших, одщепився, а пристаєш із ляхами", - кричали йому козаки. "Як козел не буде бараном, так схизматик (православний) не буде щирим захисником католиків і не може охороняти шляхетські вольності, будучи однієї віри з бунтівниками, холопами", - казали магнати на сеймі.
Як останній шанс сприйняв Адам Григорович свою посаду київського воєводи. Він оселився в замку, серед бурхливого моря нерозуміння й злоби, і спробував утихомирити, приборкати цю стихію. Але населення так вороже було налаштоване до воєводи, що відмовлялося видавати провіант на його утримання. Харчі для свити й варти Кисіль оплачував з власних коштів. Але, попри всі несприятливі обставини, Адам Григорович показав приклад громадянської мужності, проживши в Києві зиму 1649-го і весь 1650 рік. Він провів успішні переговори з Богданом Хмельницьким; домовився про спільні дії з митрополитом Сильвестром Косовим, наступником Петра Могили; розробив програму скасування унії та возз'єднання православних і греко-католиків; стежив за виконанням шляхтою обіцяної амністії селянам. У цілому 1650 рік знову дав крихку надію на мир.
Однак сейм, що зібрався в грудні, не затвердив мирних ініціатив Киселя. Нова війна стала неминучою...
Він повернувся в замок іще раз - у грудні 1651-го. Але це вже був не діяльний вельможа, який безстрашно обстоював свої переконання на козацьких нарадах і панських сеймах, а стара, хвора, морально зломлена людина. "Хоча й завжди підозрілою була моя вірність Речі Посполитій, і не громадянином, а зрадником вітчизни мене називають, але що ж із цим робити, коли вже так велить людський розум? Перетерпіти найтяжче, це і є ознака спасенного… Але все ж таки я не можу промовчати про те, про що казати вимагає і совість, і голос скривдженої природи… Завжди я цього тримався, завжди повторював це усно й письмово, і за те мене називали "здрайцею" ті, хто не відав, що творить, хто сам призводив до погибелі вітчизну та нас усіх". Цей лист, на відміну від колишніх послань воєводи, ділових, сповнених серйозної аргументації, пронизаний гіркотою і визнанням краху своїх планів.
Двоїстість становища Киселя, фатальна колізія між його русинсько-патріотичними устремліннями та вірністю Речі Посполитій, небажання Адама Григоровича стати зрадником ні своєї народності, ні своєї держави призвели до того, що обидві протиборчі сторони затаврували його дворушником і зрадником. Кисіль стверджував, що розрив Русі з Річчю Посполитою призведе не до утворення самостійної Української держави, а до нового, ще тяжчого поневолення краю північно-східним сусідом. Точно так само, казав він, втрата українських земель спровокує значне послаблення Польщі і, можливо, навіть припинення її існування.
Адам Григорович, який бачив речі незрівнянно ясніше за сучасників, передбачав прийдешні нещастя рідного краю. Чудовий розум Киселя не приніс належної користі, всі його зусилля й труди не залишили практичних слідів. Доводиться згадати тільки слова польського письменника, який влучно охарактеризував ту епоху: "Люди, які не могли зробитися великими в Польщі, були б такими у будь-якій іншій державі… Кожен з наших державних діячів скрізь був би на своєму місці, але тільки не в Польщі. Звідси слід зробити висновок, що в Польщі хибною була обробка самого ґрунту, на якому виростали її політичні діячі".
Оця непідготовленість ґрунту й була причиною того, що Адаму Григоровичу Киселю, який безперечно мав всі задатки стати великим державником, судилася гірка доля офіційно забутого ще за життя політичного невдахи, на могилі якого ростуть лише плевели лихослів'я. І тільки народна пам'ять, як завжди, змогла розставити все по своїх місцях, назвавши ім'ям останнього православного сенатора одну з найзнаковіших київських гір - Кисилівку.