Нещодавно прочитав книжку Ернста Ханфштангля, особистого прес-секретаря Гітлера, заголовок якої суперечливий сам по собі: "Мій друг Адольф, мій ворог Гітлер". Автор, раціональний і критичний спостерігач людського довкілля, що вірив у загальноприйняті моральні чесноти, довгі роки (1922–1937) був поряд із головним персонажем. І навіть прагнув впливати на людину, в якій геніальне уживалося з найгіршими людськими інстинктами, переважання яких в обставинах сходження на вершину влади трансформувалася в один із чинників планетарної катастрофи.
Про Гітлера писати непросто. Він постає суб'єктом, що вислизає з кінчика пера, розмивається, мімікрує, і причина того - полярність його вчинків, які не узгоджуються зі здоровим глуздом. Заглиблюючись у книжку, переконуєшся, що Ханфштангль справді шанував Адольфа і відчував глибоку відразу до Гітлера, метався між дружбою з одним і ненавистю до іншого. Шукав відповідь на питання, що ж саме формувало діаметрально протилежне сприйняття цієї непересічної особистості. Де витоки суперечливого людського єства? Можливо, для колишнього солдата Першої світової вони в поразці 1918 року, через яку Німеччина шукала виходи з поверсальської ситуації і в драмі якої плодилися авантюристи (піймавши хвилю настрою нації, що програла війну, вони підводили під неї зловісні ідеї і цілі, реалізація яких стала катастрофою насамперед для самої Німеччини)? А можливо - у життєвих невдачах Гітлера; у фізичних комплексах, від яких він страждав; у відсутності достатньої якісної освіти; у впливі безвідповідального оточення; безпросвітному дитинстві й юності, де головною проблемою було знайти шматок хліба? І націонал-соціаліст Гітлер, і більшовик Сталін належали до одного й того самого соціального стану.
Виправдовуючись за свої багаторічні зв'язки з нацистами, автор стверджує, що багатьох знаних і розумних людей Німеччини повірити в Гітлера змусив страх перед комуністами. Гінденбург і німецькі праві, посадивши 1933 року Гітлера в канцлерське крісло, мали намір використати його проти них. Результат виявився протилежним - це він використав їх у своїх цілях. Розумні не прийняли Гітлера, але вірні традиціям німецького порядку служили йому. У боротьбі з таким збоченням як комунізм, німецьке суспільство отримало не менш жахливе - нацизм.
Художник, що не відбувся, Гітлер, семінарист, що недовчився, Сталін, не вкладаються ні в схему стандартної пересічної людини, ні в образ людини-генія. Обидва прокляті своїми народами (хоча про РФ цього нині не скажеш). Обидва знищували своїх суперників. Для звинувачення годилося все. Їх представляли гомосексуалістами, шпигунами іноземних держав тощо. На рахунку обох - мільйони жертв. Як масовий убивця Сталін посідає перше місце (щонайменше 50 млн. людей). Для обох істотну роль у формуванні особистості відіграла низка злитих воєдино чинників. Зокрема важке дитинство й юність (поневіряння, пошуки роботи). Це характерно і для Гітлера/Шикльгрубера, і для Сталіна/Джугашвілі. В обох в інтелектуальному арсеналі низька освіта, що не сприяло виробленню прагматично здорових поглядів на життя, суспільство і людей; оточення, завжди охоче підсипати негативу у вогонь образ невдахи; час, що сприяв видряпуванню таких людей на вершину влади (поразка у війні й революція); велике бажання організувати суспільний конфлікт і бути над ним, вирішуючи його єдино на користь своєї непогрішності.
І Сталін, і Гітлер відповідали таким параметрам поведінкового характеру. І той і той з примхи долі потрапив до категорії лихих геніїв - точніше злих духів у людській подобі. Бо звичайний геній працює на добро й суспільну користь і ні на що особливе не претендує. Злий же спрямовує свою енергію на помсту всьому світу, всім, хто в його уявленні винен у його поневіряннях і стражданнях. Але після сходження на вершину влади покарання уявних винуватців відбувається вже на масштабному державному рівні і виглядає не як помста тирана за своє потаємне, а як прагнення нації-народу здійснити першу й необхідну для неї історичну місію: у Гітлера - винищити євреїв і комуністів, у Сталіна - ворогів народу, експлуататорів, контрреволюціонерів. Сталін, як учень Леніна, вважав, що все життя можна розписати за схемою й отримати бажаний результат. Згадаймо подорож Леніна 1917 року зі Швейцарії до Швеції з 30 соратниками і 50 млн. марок, виданих Німеччиною на революцію. Однак незламна єдність революціонерів несподівано дала тріщину. Їх пересварив вагонний туалет. Як вийшов із ситуації Ленін? Виписав і вручив усім талони, в яких зазначив час відвідування кожним туалету. Потім в СРСР усе так і вирішувалось, по-більшовицьки. Для нацистських авантюристів теж головним було розписати, що і коли, а потім усе піде, як по маслу. Обидва прагнули володіти світом. Нацисти марширували під рефрен: "Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра - весь світ". Більшовики співали: "По всем океанам и странам развеем мы алое знамя труда".
Абераційна особа
Ханфштангль зізнається, що його спроби позитивно впливати на Гітлера успіху не мали. Одомашнити "цю незвичайну істоту" так і не вдалося. Усі зусилля наражалися на глибоко заховані й неприступні для стороннього вузли суперечностей, в іскрах зіткнення яких, у гримасах і корчах, він існував. У ньому одночасно уживалися фантастична енергія й обмеженість обивателя. Це проявлялося буквально у всьому. Маючи музичний хист, він ненавидів танці. Був самотнім вовком, проте завдяки своєму ораторському дару підносився над усіма групами найближчого оточення. Не був людиною, яка довго могла розсиджуватися, і водночас залишався безнадійно непунктуальним і необов'язковим. Уникав зустрічей з іноземцями і закордонними журналістами, бо не знав, про що з ними можна говорити. Почувався невпевнено, особливо, коли зустрічався з людиною, рівною йому за політичними здібностями. Страждав антиофіцерським комплексом (щось виніс з війни, щось додав "пивний путч" 1923 р.).
Риси характеру, сформовані в дитинстві й юності, доповнені "винятковим окопним досвідом", що визначив патологічну напористість подальшої кар'єри, наклали глибокий відбиток на його майбутню діяльність. "Йому не давала спокою доля загиблих і скалічених товаришів, як і усвідомлення великих жертв німців, які, проте, призвели їх до поразки, і він вирішив помститися за їхню смерть; посрамити тих, хто переміг німців, змусити їх знову бути гордими, вищими, сповненими ненависті, нещадними у помсті і тим зачепив чутливі струни в мільйонах поранених німецьких сердець", - пише у книжці "Історія. Європа" Н.Девіс. "Душа Гітлера була глибокою річкою. Ніколи не можна було передбачити, коли щось всмоктане нею випливе на поверхню знову". Це було характерно і для Сталіна. Він теж був непередбачуваним, що тримало в напруженні найближче оточення, а відтак і всю країну.
Як садист і мазохіст, чоловік-імпотент (у медичному розумінні слова) з величезною нервовою енергією, Гітлер потребував розрядки напруження свого внутрішнього комплексу боязні фізичних стосунків із протилежною статтю. І скидається на те, що Німеччині і всьому світу судилося стати жертвою психологічних проблем Гітлера, що розрослися до демонічних масштабів.
Але був і інший бік цієї незвичайної медалі у людській подобі. Великі здібності породжували відповідну енергію. Та, як і чимало неосвічених людей, Гітлер вважав, що йому не треба чогось учитися. Він мав серйозні прогалини в знаннях, хоча й був ненаситним читачем. Особливо його цікавили книжки про Фрідріха Великого, який був його історичним героєм, і Французьку революцію. Коли прийшов до влади, його політичним кумиром став Наполеон. Однак мислив лише масштабами Європи і недооцінював США, які для нього починалися й закінчувалися "купкою мільйонерів, королевами краси, дурною музикою і Голлівудом". Чи не тут відгадка масштабного проколу з оголошенням війни США після Перл-Харбора? Пропозиції Ханфштангля відвідати США категорично не приймав. "Звідси, де я сиджу, - казав він, - я бачу Америку набагато краще, ніж ви будь-коли її знали".
Шукав в історії те, що відповідало його світоглядним уявленням, у тому числі й виправданню своїх дій. Його приваблювала "нещадність британського короля Генріха VІІІ, який боровся з папою, зміцнював свою владу і підняв династію Тюдорів". Цілком можливо, що його прагнення влади підживлювали страшні комплекси, які згодом обернуться для світу таборами Дахау, Освенцима і Майданека, бо утверджували його в дієвості жорстокої сили й насильства. Після прочитання в юності Historische Charakterbilder А.Грубе його таємним ідолом став Перикл. Рада архонтів, яку той розігнав, на думку Гітлера, уособлювала "зіпсовані буржуазні сили".
У роздвоєному сум'ятті душі, сповненої ненависті до інших - не таких у фізичному сенсі, у своїх мстивих діях він обирав зло. Опираючись добру, вбирав у себе той негатив, який постачало йому його оточення. Як і Сталін, на якому теж завжди лежала тінь самотності і якого супроводжувало підозріле, на його думку, але ним же затребуване оточення, боявся, що його отруять. Ця начебто досить інтелігентна особа мала гострий розум, який унаслідок низки відомих обставин фізичного, морального і життєво-практичного характеру, був налаштований на творення зла. До визнання як лідера національного рівня і той і той піднявся в умовах смути й непевного часу: Гітлер -наприкінці 1931 року, Сталін - 1929-го. Обидва були породженням однієї епохи.
Оратор і пропагандист
Найбільшим козирем Гітлера був його голос і винятковий вплив, який він як оратор справляв на слухачів. У ранні роки володів голосом, мовою й аудиторією так, як це не виходило ні в кого. Фронтовик Першої світової, він міг відтворити звук будь-яких гармат: німецьких, французьких, англійських гаубиць, кулеметів окремо і разом узятих. "З його чарівним голосом ми справді побували 5 хвилин у битві на Сомі", - пише Ханфштангль. Його силою була мова. Про це пише і Норман: "Він навчився управляти голосом і міняти темп мови, жестикулювати, натягувати на обличчя переможну усмішку і невгамовну лють, і при цьому так захоплювати слухачів, що суть його слів уже була майже неважливою". Гітлер надавав цьому виключного значення й оцінював корисність людини пропорційно її здібностям довести натовп до масової істерії. До цього додамо дивовижні ораторські здібності, які забезпечили йому первісний контроль над масами. До кожного виступу ретельно готувався. Коли наближався час виступу, починав ходити по кімнаті туди й сюди, повторюючи подумки аргументацію. Гітлер володів особливим умінням переконати будь-кого, і було практично неможливо не потрапити в його тенета.
Чому? По-перше, він казав те, чого слухачі ще не чули, і це викликало цікавість; по-друге, він говорив так, як не говорили інші; по-третє, сама ситуація спонукала пересічних громадян шукати відповіді на своє категоричне: що далі? Роботи немає, грошей немає. Запропонована колишніми зовнішніми ворогами демократія незрозуміла, а тому байдужа і навіть ворожа. Блиск кайзера і неміч республіки були очевидними в суспільній свідомості.
Згаданий талант Гітлер поєднував з умінням "у непростих ситуаціях" схиляти на свій бік громадську думку. Наприклад, коли його викликали на суд у Лейпцигу над двома офіцерами, що обвинувачувалися в нацистській пропаганді в армії, він перетворив його на політичний форум, виступивши із двогодинною промовою, яка "не тільки була вигадливо складена, а й містила повне викладення програми націонал-соціалістичної партії, і, зрозуміло, була надрукована під величезними заголовками в усіх німецьких газетах". Умів камуфлювати свої справжні задуми. Коли Гітлер казав "і покотяться голови", ніхто й гадки не мав, що це буде не в переносному, а в прямому значенні. Грав на страхах людей, просторікував про загрозу "єврейсько-більшовицької змови" й "удару в спину", якого завдали союзники.
Умів говорити те, що люди хотіли чути. Володів мистецтвом усіх великих демагогів. "У великій брехні,-писав він, - завжди є певна сила достовірності". 1932 року Гітлер казав дружині засновника нацистської партії Антона Дрекслера Анні: "Якщо я прийду до влади, то уважно слідкуватиму і не допущу того, що відбулося з Вільгельмом ІІ, який не терпів поряд із собою нікого, хто казав йому правду. Цього я ніколи не допущу". Але добрі наміри в Гітлера прокидалися лише в обіцянках, далі яких ніколи не йшло. Складні питання зводив до полум'яних гасел і крилатих фраз. Його так звана інтуїція була не чим іншим, як маскуванням безглуздих рішень, в основі яких лежав авантюризм. Як пропагандист і політик справляв серйозне враження на багатьох рурських магнатів. Слова його виступу в квітні 1927 року перед 400 промисловцями у будинку Круппа в Ессені про те, що "націонал-соціалісти за економіку, побудовану на приватній власності", заспокійливо подіяли на слухачів. Його заступник по НСДАП Р.Гесс так писав нацисту Гевелю про цю зустріч: "Якщо спочатку приймали (Гітлера. - В.Г.) холодно, то під кінець аплодували, хоча ці пани аплодують дуже рідко".
"Політика як хвойда…"
Сам Гітлер заявляв, що його світогляд до часу армійської служби уже був сформований. Однак йому не була властива широта і глибина мислення, які можна розвинути лише у високоосвіченому середовищі й оточенні, що мислить тверезо. Його політичні погляди були спотворені й легковажні, а природні здібності базувалися на хиткому ґрунті обмежених та еклектичних знань. Якщо в освіченої людини світоглядні цінності формуються передусім завдяки самостійному осмисленню реалій, то в малоосвіченої - під впливом оточення. І що з цього вийде, залежить від того, хто її оточує і як впливає. Латентні радикальні погляди Гітлера почали проявлятися дедалі чіткіше, хоча знадобилися роки, перш ніж він перетворився на фанатика, нездатного вчитися, глухого до голосу розуму і яким його знає весь світ. Його антисемітизм набув виразного расистського підтексту. Звичайний антисеміт перетворився на антисеміта маніакального, яким він залишався до кінця своїх днів. А факт використання французами сенегальських частин у Рурі започаткував закони про расову чистоту, що їх потім перейняли й нацисти.
Ірраціональні політичні погляди Гітлера формувалися на повоєнних міфах (про Першу світову), за якими Німеччина програла війну не тому, що її матеріальні й людські ресурси були непорівнянними з можливостями країн Антанти, а через комуністів і євреїв, які завдали удару в спину непереможній німецькій армії. Тоді Dolchstosslegende (легенда про удар кинджалом у спину) оволоділа "низами" й "верхами" німецького суспільства. Вона стала офіційною версією цивільної і військової верхівки Німеччини про причини поразки у Першій світовій війні. І коли наприкінці 1918-го і на початку 1919 року полки польової армії, які виходили з Франції і Бельгії, з розгорнутими прапорами проходили через Бранденбурзькі ворота, німецькі керівники найвищого рангу зустрічали їх словами: "Ви не переможені! Вас зрадили!" І ніхто не сумнівався в цьому, бо німці до кінця війни так і не були витіснені на свою територію.
Неабияке місце у його світоглядному багажі займали навмисне спотворені й пристосовані до своїх цілей чужі погляди. Тут він не був перший. Так робив Робесп'єр, перекрутивши вчення Жан-Жака Руссо і запустивши для страт гільйотину. Це ж повторили Гітлер, Геббельс і гестапо через "своє примітивне політичне прочитання" теорій Ніцше, обходячи незрозумілі речі й вириваючи з контексту його суперечливих ідей вигідні для нацистів гасла й тези, в яких проголошується "боротьба за героїчне життя", "проти мертвої формальної освіти, християнської філософії й етики, заснованої на співчутті", що склали зміст і суть декларованого Гітлером "героїчного світогляду". Разом із ним настав час беззаконня, коли людей заарештовувала не поліція, яка все ще дотримувалася закону, а люди із СА. Це було мстиве беззаконня.
На цьому тлі ідеї реваншу й агресії стали пріоритетними для Гітлера, який тішив себе надією залучити як союзника в майбутній війні на свій бік Англію або Італію, коли настане день розплати для Франції: "Ми вирішимо всі питання щодо Франції. Ми зітремо Париж на порох. Ми повинні розірвати кайдани Версалю". Що далі, то більше він перетворювався на азартного гравця. Його апетити постійно зростали: На початку 1923 року він заявляв: "Нам необхідно буде взяти в свої руки фабрики "Шкоди" в Пльзені". Найважливішим завданням у майбутній війні вважав заволодіння контролем над ресурсами зерна й продовольства в західній Росії. Манія Гітлера домінувати над сусідами Німеччини переросла в безумство.
Загалом же, стверджує британський історик Ян Кершоу, суть його світогляду виражалася в расовій боротьбі, радикальному антисемітизмі, переконанні, що майбутнє Німеччини буде забезпечене завоюванням "життєвого простору" - Lebensraum - за рахунок Росії і в тісному переплетенні всіх цих ідей в одну - боротьбу з марксизмом, а конкретно "єврейським більшовизмом" Радянського Союзу, не на життя, а на смерть. Сам марксизм для нього був засобом, який вигадали євреї для своєї всесвітньої змови. Класовій боротьбі протиставляв усесвітню расову під проводом німецького народу. Відтак у нацистського руху є лише один ворог - марксизм. Відмінність між комуністами і нацистами бачив у тому, що перші хочуть знищити державу, а другі - лише наповнити її новим змістом на базі німецької патріотичної ідеї. Що ж до приватної власності, то він не мав наміру її знищувати, як це робили комуністи, а лише підпорядкувати авторитарній державі через систему регулювання. Нацистів у соціалізмі цікавила тільки ідея перетворення нації на єдиний організм, яким можна беззастережно управляти для досягнення поставлених цілей.
Попри все, Гітлер не був ні серйозним політиком, ні політичним стратегом. Та й політиці не довіряв. "Політика, - казав він, - як хвойда - якщо ти втратиш її прихильність, вона готова відкусити тобі голову".
"З ким поведешся…"
Ієрархія нацистів дуже нагадувала орден Ігнатія Лойоли. Сліпа покора верховному лідерові була головним принципом в обох організаціях. У центрі був Гітлер з його магнетизмом і фанатизмом.
У свою команду-оточення Гітлер добирав тих, хто мислив так само, як він, годинами втовкмачуючи однодумцям свої ідеї. Для цього годився і сирий людський матеріал, до якого Гітлер умів підбирати ключі. Оточення було інструментом його влади.Воно, своєю чергою, впливало на Гітлера, вважало його своєю власністю, а себе свого роду колективним партійним сумлінням, яке стоїть на захисті від згубних впливів, що можуть збити його з генеральної лінії партії. Люди з найближчого оточення найбільше боялися втратити його довіру, постійно вели між собою боротьбу за близькість до тіла. Хто втрачав її, втрачав все і навіть життя. Усі підсиджували всіх. Єдине, в чому всі сходилися, так це у своїй дріб'язковій боротьбі й заздрості. У Сталіна було так само Хто ж були ці вузьколобі й примітивні люди? Р.Гесс і геополітичний фантазер К.Гаусгофер з їхніми солдафонськими уявленнями про світову політику і стратегію. "Нестерпний, вузьколобий міфотворець і напівєврей-антисеміт" А.Розенберг, що розробив карикатурну дилетантську теорію про переваги нордичної раси, став одним з найнебезпечніших наставників Гітлера. Льотчик-винищувач періоду Першої світової Г.Герінг, якого сам Гітлер вважав звичайним головорізом із гострим мечем. Злим генієм другої половини кар'єри Гітлера був шизофренік Й.Геббельс - тип із вкрай переконливим радикалізмом, заздрісний і порочний, але диявольськи обдарований карлик - риба-прилипала поряд з акулою Гітлером. "Він був другим оратором у партії, а його кругозір, як і в Гітлера, був не далі Палацу спорту". Інші. Ханфштангль називав їх дикунами з партії, "чийого впливу я завжди боявся". Інтелектуальний рівень безпосереднього оточення Гітлера був нульовим. Вони зробили все, щоб "його мислення звузити до меж свого розуму". Усіляко вислужувалися, лестили. З однаковим виразом відданості на обличчі підсовували Гітлеру і відшліфовані дані, і смертні вироки на підпис. І фюрер був задоволений, без найменшого сумніву в правоті своєї влади.
Навколо Гітлера, як і Сталіна, панувало низькопоклонство. Його всіляко возвеличували. Та й сам Гітлер, аби підкреслити власну вищість, не втрачав нагоди принизити Залізного канцлера. До путчу до Гітлера зверталися "герр Гітлер". Звернення "фюрер" після Ландсберга запровадив Гесс, що було вираженням кордебалетної підтанцьовки клевретів у змаганні за теплі місця при босі. Тоді ж запровадили й вітання "хайль", яке до того було давньою австрійською традицією бажати одне одному доброго дня. Заради справедливості зазначимо, що Гітлер нікому не наказував звертатися до себе "мій фюрер", але й не заперечував. Негативні відгуки про себе в пресі відносив на рахунок єврейського впливу. Уникав розумних і освічених людей. "Я часто, - пише Ханфштангль, - пробував звести разом його і великого історика (О.Шпенглера. - В.Г.), сподіваючись, що його велична уїдливість трохи вгомонить Гітлера". Зустріч таки відбулася, і Гітлер виніс з неї тільки те, що минуле Шпенглера було надто монархічним і консервативним, і що він абсолютно не розуміє расових проблем. Гітлер же Шпенглеру видався трохи божевільним. Коли Гітлер завів розмову про Розенберга, Шпенглер почав розвінчувати міфи останнього. "У партії немає мізків, - ремствував Шпенглер, зустрівшись із Ханфштанглем. - Це збіговисько тупоголових". Грегор Штрассер, провідний соціаліст партії, після розриву 8 грудня 1932 року в "Кайзерхофі" з Гітлером, котрий запідозрив його у претензіях на владу, казав доктору Мартіну: "З цього моменту Німеччина в руках австрійця, природженого брехуна, колишнього офіцера, збоченця й клишоногого виродка… Це сатана в людській подобі". Штрассер уже тоді передбачив, яка доля його чекає.
Абсолютна влада розбещує абсолютно
Політичною метою Гітлера було мати владу за будь-яку ціну, у будь-який спосіб. "Бажав влади найвищої і повної, був переконаний, що коли часто говорити й запалювати маси, то це неминуче приведе його нагору". Знаряддям досягнення влади бачив свій рух. Однак постійно відчував страх - спочатку, що хтось усуне його від керівництва рухом, потім - владою. Сталіну не давали спокою ті самі страхи. Супутником усіх диктаторів є невідступний страх, що владою може заволодіти хтось інший. Визначається коло суперників - і починає працювати машина зачистки.
Те, що він прийшов до влади конституційним шляхом, влаштовувало і заспокоювало навіть знаних закордонних політиків і можновладців, котрі не думали й не гадали, що його метою стане здійснення революції. Ніхто на Заході особливо не замислювався над категоричною відмінністю перебігу подій при зміні влади в Німеччині 1933 року. Одне діло барабанний дріб на шляху до неї й зовсім інше - буденна рутина владної діяльності. Як відомо, спочатку навіть лідери окремих демократичних країн сприйняли Гітлера доброзичливо. Ллойд Джордж, приміром, передав йому своє фото з написом: "Канцлеру Гітлеру із захопленням його сміливістю, рішучістю й лідерськими рисами". А президент Ф.Д.Рузвельт, добрий знайомий Ханфштангля по Гарварду, "сподівався, що в світлі нашого довгого знайомства я, - пригадує останній, - постараюся всіма силами утримати Гітлера від поспішних дій і необдуманих рішень". Однак Гітлер не рахувався з проблемами своєї країни, а тим більше з думкою світу, і не оцінив авансів у вигляді доброго ставлення світових лідерів.
З приходом Гітлера до влади остаточно сформувалося обожнювання фюрера, а сам Гітлер перетворився на непримиренного фанатика-параноїка. "Мені знадобився весь 1933 рік, щоб усвідомити, що в нього вселився демон", - робить висновок Ханфштангль.
Культ особи Гітлера став необмеженим: фюрер - втілення всього прекрасного, мудрого й доброго. У нацизму, як і в сталінізму, з'явилося в ужитку чимало фікцій: Гітлер був новим Фрідріхом або новим Бісмарком. В СРСР: "Сталін - це Ленін сьогодні", "мудрий вождь трудящих усього світу", якого знають "у кожному куточку на нашій землі".
Отримавши 1934 року після смерті Гінденбурга посаду "фюрера і райхсканцлера" з усією повнотою влади і надзвичайними повноваженнями, Гітлер став необмеженим диктатором. Звір вистрибнув з клітки і почав втілювати давню жадобу помсти. "Казан ненависті до себе, який у ньому постійно кипів, вихлюпнувся на поверхню. І він спрямував її на євреїв, слов'ян, комуністів, гомосексуалістів, циган і, нарешті, на саму Німеччину". Свою владу вибудував за принципом Ein Volk, ein Reich, ein Führer (один народ, одна імперія, один вождь). Ідея колегіальних рішень була йому абсолютно чужа. Прислухався лише до пропозицій, які звучали в тон з його "гарячковими смакуваннями". Навіть якщо з кимось обговорював свою ідею, то рішення ухвалював самостійно. Ніколи нікого не наділяв чіткими повноваженнями. Всі вони перехрещувалися так, що він міг контролювати все. Керівні посади заповнював найбільш вульгарними й некваліфікованими особами - вірними й слухняними виконавцями волі фюрера. Що для диктатури це альфа і омега в системі творення необмеженої влади, показав уже Лейпцизький процес 1933 року, де веймарські судді, всупереч тиску нацистів, визнали Г.Димитрова і його соратників невинуватими. Нацисти були явно сконфужені. "Мій фюрере, - звернувся Герінг до Гітлера, - те, як поводяться ці судді верховного суду, - це абсолютна ганьба. Можна подумати, що підсудні ми, а не комуністи". "Мій дорогий Герінгу, - відповів Гітлер, - це лише питання часу. Невдовзі ми змусимо цих старців говорити нашою мовою. У будь-якому разі вони вже незабаром підуть у відставку за віком, і ми посадимо туди своїх людей. Але поки старий живий (президент П.Гінденбург. - В.Г.), ми можемо зробити небагато". Виправдовуючи свою безмежну владу, часто повторював: "Будь-яка країна, що не спроможна вирішити проблеми навіть у своїй поліції, не може сподіватися грати якусь роль у міжнародних справах".
Зловісні риси характеру й наміри, що чаїлися в ньому у довладний період, вийшли на поверхню. Після ліквідації у "ніч довгих ножів" 30 червня 1934 року Е.Рема, Штрассера і генерала К.фон Шлейхера, запідозреного в намірі розколоти НСДАП, він перетворився на вбивцю, демонічного монстра, що рвався до абсолютної влади. Часто цитував Фрідріха ІІ: "Тепер, коли я пізнав людей, я надаю перевагу собакам". З початком Другої світової, благословляючи своїх генералів знищувати поляків, посилався на Чингісхана, який наказував "убивати мільйони жінок і чоловіків, але для історії залишився великим будівничим держави". Безперечно, риси характеру, які спрямували його в цей бік, були в нього завжди. Разом із тим Гітлер - це "продукт" комбінації обставин, оточення, впливу нікчемних і нерозумних порадників і, що найважливіше, дуже глибокого особистого невдоволення своїм походженням (батько - позашлюбна дитина), нестерпних сумнівів щодо родинної генеалогії. Коли Гітлер, пише його особистий секретар, кусав свій ніготь - це точно був знак, що наближається буря.
"Я зрозумів, - пише Ханфштангль, - що бачу обличчя вбивці, патологічного вбивці, який скуштував крові, і тепер спрага її ще більша… Замість відновлювати Німеччину, ми привели до влади купку небезпечних бандитів, які тепер могли вижити лише продовжуючи свою нескінченну радикальну пропаганду" (концтабори, систематичне винищення євреїв і плани збройної агресії)… Його обмежений провінційний розум остаточно проковтнув цей спотворений нордично-нацистський міф а-ля Розенберг, що став внутрішньою основою для його нескінченого світу марення… Як льотчик у тумані, що втратив всі орієнтири й напрямок, так і Гітлер, засліплений пропагандою і партійною доктриною, стрімко втрачав контакт з реальним життям". Німеччина, яка звикла до усталеного порядку, опинилася в системі відносин, де ігнорувалися закони, а беззаконня само по собі є джерелом підлабузництва, лицемірства, роздвоєння...
Історія правління Гітлера, як і Сталіна, - це історія руйнації. Руйнувалося все: матеріальна і духовна культура, створені віками цінності людського співжиття, звичаї і норми, тисячоліттями вироблені табу, релігійні заповіді, генна психологія, мораль тощо. В умовах загальної руйнації нереальною і загадковою видається надзвичайна популярність обох великих диктаторів ХХ ст. Кожен із них видерся на вершину влади з чарівною лампою Аладдіна, яка в їхніх руках мала осявати шлях до чогось невідомого й щасливого для всіх - тисячолітнього Рейху, всесвітнього комунізму... І Гітлеру, і Сталіну вдалося в цьому переконати зачарований загал. Хіба німці протестували проти "ночі довгих ножів"? Ні. Вони вірили, що Гітлер запобіг громадянській війні і перевороту, який нібито готував Рем. Хіба радянські люди протестували проти Голодомору й ГУЛагу? Ні, вони вимагали на численних зборах трудових колективів, організованих комуністами, розстрілювати ворогів народу. Без системи, створеної обома тиранами, в якій у ролі машини руйнування було використано суспільство, нічого не було б.
Після війни процес руйнації припинився у ФРН. В СРСР окрилений перемогою сталінізм продовжував свою руйнівну ходу, що свідчить: диктаторські режими в модерний час є відступом від норм життя людського суспільства.
Сьогодні, з надломом тоталітаризму на пострадянському просторі, спостерігається глибоке розчарування з приводу очікуваного швидкого виходу з комунізму і просування до демократії та ринку. Як наслідок - безвихідь, невпевненість і відчай живлять атавізми комунізму, плодять фашизм, реанімують зловісні тіні диктаторів, реалізовуючи запит на нацизм і сталінізм. І цей запит уже має наочне підтвердження - режим В.Путіна скочується в нацизм російського штибу. Рішуче не зупинивши цей процес у нікуди, пострадянські суспільства надовго будуть приречені на несвободу й відсталість.