Вона працює в Національному музеї історії України і представляє вишукані взірці найвиразніших прикрас українок.
Дукач - це монетна прикраса або медальйон. Виготовляли дукачі здебільшого зі срібних російських або європейських монет різних номіналів. На українських землях дуже популярними були золоті дукати і срібні таляри Австрійської імперії часів правління Марії Терезії. У письмових згадках назва з'являється на межі ХVІ–ХVІІ століть. "Традиція носити прикраси з монет сягає ще античних часів, - пояснює куратор виставки, старший науковий співробітник Музею історичних коштовностей України (МІКУ) Ольга Фрасинюк. - Прикрашали себе ними не тільки жінки, а й чоловіки. У Київській Русі носили медальйони-змійовики та монети. Цей звичай зберігається в середовищі шляхти і в період Великого князівства Литовського. Монетам віддавна приписували оберегове значення". Цікаво, що чималою популярністю користувалися також монети-обереги (таляри) XVII–XVIII століть таких німецьких земель, як Мансфельд і Баварія.
За часів козацтва серед жінок стають дуже популярними намиста з коралів із золотими монетами, що мали вушка для кріплення або були скручені у рурочку.
На межі XVII–XVIII століть на українських землях формуються головні центри золотарства. Це міста Ніжин, Чигирин, села Лівобережної Полтавщини та Черкащини. Саме тоді дукач починають оздоблювати бантом - металевою брошкою, часто прикрашеною різнобарвними камінцями або скельцями. У кожному окремому центрі розвивається свій ексклюзивний тип банта. Ольга Фрасинюк наводить приклад: для знаменитого вереміївського типу дукача характерний пишний бант-брошка з багатьма різнобарвними скельцями.
Дукачі виготовляли переважно з монет державного карбування (Російська й Австрійська імперії, Баварія, Угорщина у складі імперії Габсбургів), рідше - ручної роботи з гравійованим чи рельєфним зображенням. Найоригінальніші з них - це монети або медалі з вушками, оправлені в рамку з крученого срібного дроту. Інколи замість монет використовували металеві образки із зображеннями Богородиці та святих, виготовлені в майстернях при монастирях. Медальйонами також слугували медалі західноєвропейського, польського, російського та місцевого виробництва, переважно релігійної тематики.
Класична форма дукача з бантом сформувалася у XVIII столітті. Він постає вже як самостійна прикраса й центральна фігура у комплексі народних прикрас українських жінок.
Первинне призначення дукача - відмітний знак, коштовна прикраса, іноді - оберіг. Дукач вдягали на шию поверх намиста і розміщували так, щоб він був на видному місці. Жінки дуже пишалися зазначеною прикрасою, оскільки її наявність свідчила й про певний майновий статус. Разом із іншими прикрасами дукачі передавалися з покоління в покоління. Часто навіть входили до посагу майбутньої нареченої.
"Не кожна жінка чи дівчина могла собі дозволити розкішний дукач. Були дукачі для бідних - здебільшого з міді. Багатші люди мали більше можливостей, тому замовляли дукачі зі срібла, оздоблені кольоровим склом. Як правило, камінням дукачі не прикрашали - за винятком бірюзи і коралу", - розповідає Ольга Фрасинюк.
Від кінця XVII і до початку ХХ ст. дукач зазнає змін. Якщо спочатку це були монети, пізніше з'являються вже медальйони. "В наших фондах зберігається унікальний виріб кінця XVII століття - дукач, який не має банта - це двосторонній медальйон, на одній зі сторін Розп'яття Христа. З XVIII століття дукач прикрашають бантом. Це брошка з кольоровими скельцями. Бант вважається традицією саме Лівобережної України. Певна група дукачів наслідувала коронаційні медалі. Пізніше їх носили як прикраси, копіювали, і, нарешті, тканий бант перероджується в металевий. Відомим є ніжинський бант. Також є бант черкаський - але він більше нагадує квітку-брошку. Оздоблювали його кольоровими скельцями, переважно червоного й зеленого кольорів", - Ольга Фрасинюк звертає увагу на розкішний взірець у вітрині з колекції Музею історичних коштовностей України.
Золотих дукачів, як зізнаються музейники, збереглося дуже мало. "У фондах Музею історичних коштовностей України зберігається один такий зразок. Він без банта, має двосторонній медальйон. З одногобоку - Богородиця, з іншого - Юрій Змієборець, - продовжує розмову кураторка. - Цей дукач - найдорожчий і найунікальніший у нашій колекції".
За словами куратора, на виставці представлено 40 дукачів. Крім них, виставлені намиста і монетні згарди з приватних колекцій. Як поєднується народний стрій з комплексом прикрас, та яке місце в них посідає саме дукач - у виставковому залі демонструють чотири манекени в народному вбранні. На них - комплекти традиційних строїв з етнографічних районів України, де дукачі були особливо популярними, зі збірки Максима Очкура та Ігоря Турейського.
Експозицію доповнюють дукачі з Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та Національного історико-етнографічного комплексу "Переяслав". Емоційне звучання посилюють старовинні світлини з приватних колекціїй, зокрема етнографічної збірки "Древо" Едуарда Крутька.
Завдяки популярності народного одягу підвищилась увага до традиційних оздоб українського жіноцтва. Ювеліри сьогодні, як ніколи раніше, активно цікавляться історичними прикрасами. Сучасні майстри вивчають, переосмислюють та роблять успішні спроби відтворити улюблені прикраси українок минулих століть. На презентації кураторка виставки Ольга Фрасинюк наділа дукач, виготовлений українським золотарем Юрієм Коваленком.