На початку року побачила світ монографія українсько-російського історика Олега Хлевнюка: "Сталин. Жизнь одного вождя". Книжка - плід тридцятирічної роботи архівіста. При цьому основною вадою праці є те, що в ній не прописана головна спонука "героя" впродовж чверті століття - не так збереження і зміцнення, як безмежне поширення особистої влади. Ця вада, що пронизує всю книжку, породжує нечіткі або спірні оцінки і прямі суперечності у трьох важливих питаннях: відданість Коби комунізму, стрижень його особистості, а також причини репресій та голодоморів.
Уже на початку праці можна прочитати: "На міжнародній арені, змінивши лише ідеологічний фасад, Сталін діяв як наступник російських царів, що розширювали імперію". Але книжка відводить від особливостей, а то й унікальності реального соціалізму. Адже прагненням номенклатурного класу, почасти творцем, почасти виразником бажань якого й став Джугашвілі, був не банальний імперіалізм, а глобалізм - знищення капіталістичного оточення. Світова революція була не ідеологічною обгорткою чи примхою, а усвідомленою необхідністю, щоб загнаним у рабство та вбогість підданим було ні з ким порівнювати "ефективних менеджерів".
І далі можна прочитати: "Основою сталінського уявлення про світ був крайній антикапіталізм (власне, марксистська доктрина. - О.Г.)… До кінця свого життя він [Сталін] вірив, що соціалістична економіка неминуче перетвориться на величезний безгрошовий комбінат, де всі працюватимуть за вказівками держави й одержуватимуть натомість натуральні блага, які держава, і тільки вона, визнає за потрібне їм виділити". Інакше кажучи, Джугашвілі мріяв перетворити весь світ на ГУЛАГ. При цьому червоному тиранові в інакшому разі приписується "жорсткий ідеологічний і політичний догматизм… Відгороджуючись від дійсності (sic! - О.Г.), Сталін заглиблювався й намагався повести за собою інших у нетрі ідеологічної схоластики".
У монографії висловлено думку, схожу на хрущовсько-горбачовську тезу про те, що Джугашвілі зрадив "ленінську спадщину", бо його антикапіталізм "був тотальним: Сталін не приймав навіть тих відносних компромісів, на які погоджувався Ленін, запроваджуючи НЕП". Але ж і Ульянов вважав його тимчасовим явищем. І твердження про те, що Сталін сильніше за Леніна ненавидів ринок (тобто свободу), побічно спростоване в самій книжці: "Сталін не був активно залучений в обговорення і вирішення ключових проблем переходу до НЕПу. Він, як завжди, рухався в руслі політики, визначеної Леніним". При цьому вони публічно сперечалися з низки питань. Пропозицію ж запровадити НЕП різко відкинули багато комуністів, однак не Сталін. І 1922 р. він проявив себе навіть більшим "риночником", ніж Ленін: "Більшість ЦК на пленумі 6 жовтня прийняла рішення про певне пом'якшення монополії [зовнішньої торгівлі]. Ленин, який був відсутнім у Москві, виступив проти. Сталін, один із прихильників рішення від 6 жовтня, відступав повільно і з застереженнями". Коли настав час, він повернувся до воєнного комунізму: "Схоже, Сталін щиро вважав, що економіку можна порівняно безперешкодно й безкарно ламати, підлаштовуючи під політику".
У рамках таких підходів придушувалося і селянство: "Колективізація - одне з ключових досягнень Сталіна, на якому значною мірою трималася його диктатура. Решту рис сталінської системи можна розглядати як похідні від колективізації. Масове насильство над найбільшим класом країни потребувало створення потужного карального апарату, системи таборів і спецзаслання, остаточно перетворило терор на головний метод управління". Але апарат ВНК-ОДПУ-НКВС був створений ще Леніним, Сталін його тільки "реформував", розширював і "чистив". Колективізація була не так метою, як засобом викачки з села ресурсів для створення військового монстра.
І в іншому місці книжки можна прочитати, що "абсолютним пріоритетом Сталіна… була індустріалізація", якій у роботі не присвячено жодного параграфа. На відміну від Другої світової війни, описаної переважно на основі мемуарів радянських маршалів.
Голодомор в Україні 1932–1933 рр. представлений прикрим непорозумінням. Порушуючи принцип історизму, книжка дає поради вождеві: "З великим запізненням і після численних жертв радянський вождь погодився [1933 р.] вжити деяких заходів, яких можна й треба було вжити ще кілька років тому. (…) Збереження особистих господарств уже на початковому етапі колективізації було б значно кращим рішенням, ніж безумне суцільне усуспільнення, яке миттєво розорило селян. Так само ж пізно, але неминуче відбувалося корегування індустріального курсу".
Методи 1928–1932 рр. протиставляються підходам Другої п'ятирічки. Однак виглядає так, що насправді друга п'ятирічка була логічним продовженням першої. Сталін формував або прогнозував міжнародне становище й розумів, що передбачити все неможливо, отож шанс почати захоплення може з'явитися раніше, ніж 1939 р. Очевидно, він не хотів у такому разі його втрачати. Про це свідчить знайдена Богданом Мусіалем записка Семена Будьонного Климу Ворошилову, приблизно 1933 р.: "Що ж коїться на білому світі? Три роки тому казали, що нам потрібно два-три роки, тоді ми самі нападемо, а тепер просимо п'ять років…"
Тобто під час першої п'ятирічки Сталін вирішував для себе два суперечливі завдання: не тільки побудувати заводи, а й налагодити випуск готової продукції. І на початок другої п'ятирічки на озброєнні РСЧА перебувало вже 4 тис. танків. Далі вождь вирішив розвивати ВПК. Різке посилення випуску зброї та боєприпасів, розгортання Червоної армії й захоплення знову призвели до зубожіння населення, щоправда не такого моторошного, як у 1930–1933 рр.
У книжці не поставлено чітко питання про те, наскільки грабіжницьку причину "великого перелому" доповнювали репресії. Але ж задавлені селяни не влаштовували заворушень, коли почалися довгоочікувані завоювання в 1939–1940 рр. Не повставали і в період непередбаченої оборони і дуже тяжких поразок 1941–1942 рр. Не опиралися, коли в них у тилу забирали всю їжу, залишаючи помирати під гаслом "усе для фронту, все для перемоги!" Не бунтували в 1946–1947 рр., коли знову за рахунок їхніх життів комуністи готувалися до нових перемог на міжнародній арені.
Великий терор у книжці пояснюється "вибухом люті" у Джугашвілі в 1937–1938 рр. Складно якось коментувати таку гіпотезу: "На стан ума Сталіна могло впливати погіршення ситуації в СРСР у зв'язку з новим спалахом голоду" в 1936–1937 рр. Та й опис зашкалюючого сплеску емоцій в монографії не видається безперечним. Про люту розгнузданість, як написано в монографії, свідчить плутанина його виступів, у яких була "ідея змови та всюдисущості ворогів". Однак приклади, наведені автором, не переконують. Мовні шорсткості, тим більше для людини, котра говорить не рідною мовою, були мінімальні. Думки висловлювалися зрозуміло, чому позаздрили б сучасні політики. Тим більше що Сталін прямо брехав. А народ волів погоджуватися з офіційною версією розправи над "шпигунами" та "шкідниками". Далі цитуються вислови наркома зовнішньої торгівлі А.Розенгольца про Сталіна 1937 р.: "Підозрілість доходить до божевілля", він перебував "у безумному нападі люті". Розенгольца невдовзі розстріляли.
Вбивство - одне з найсильніших емоційних потрясінь. Заздалегідь продумане усунення реального ворога навіть у професійних кримінальників викликає надзвичайно сильне хвилювання. Сталін же, купаючись у річках пролитої ним крові людей, переважно - невинних, зберігав, у буквальному значенні слова, тверезу голову. Він планував Велику чистку через близьку війну. Її він не боявся, як неодноразово стверджується в книжці, а просто готував, убиваючи потенційно нелояльних людей, наповнюючи табори робочою силою та залякуючи решту.
Версія про те, що Сталін хотів розв'язати ще й Третю світову, можливо вже в 1950-тих роках, у книжці отримує непрямі підтвердження. Однак, читаючи наведені дані й відокремлюючи їх від оцінок, поданих тут-таки, можна подумати, що "останній і рішучий бій" вождь готував значно рішучіше, ніж його наступники.
У дискусії на радіостанції "Эхо Москвы" 5 березня нинішнього року, відповідаючи на запитання ведучого, чи багато нині закритих документів, чи багато "матеріалів, які могли б кардинально, значно змінити наше уявлення про епоху та про Сталіна", автор біографії відповів: "Ні". Але, крім президентського архіву та сховищ спецслужб, на недоступність яких у книжці є слушні нарікання, засекреченими залишаються багато фондів військових сховищ РДВА й ЦАМО, а також архіву МЗС. Та й у партархіві РДАСПІ, - нинішньому директорові якого в книжці винесено подяку, - на відміну від відповідних описів його київського аналога ЦДАГО, залишаються недоступними багато документів 1920–1950-х, зокрема 224 справи з особистого архіву Сталіна.
Можна спрогнозувати, що відкриття цих фондів збіжиться в часі з відмовою від офіційної міфологізації вождя в Росії. Лише тоді в біографію Сталіна буде внесено відповідні зміни.