Рідко трапляється автобіографічна книжка, яка була б настільки ж глибока, наскільки й проста. Такою, без сумніву, є сповідь Раїси Мороз "Проти вітру", видана друком у харківському видавництві "Права людини". Книга правдива, відверта, без тіні хвалькуватості. Хоча поставити собі в заслугу пані Раїсі було що. Твір поєднує в собі кілька жанрів: пригодницький роман і сімейну драму, нарис епохи, яка трощила все живе, тонкий психологічний аналіз, галерею знаних постатей, які так чи інакше увійдуть в історію, - Валентин Мороз і В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус і Михайло Горинь, Опанас Заливаха і Алла Горська, Іван Світличний і генерал Петро Григоренко, Людмила Алексєєва і Андрій Сахаров…
"Проти вітру" - це оповідання простої людини, яка піднялася на величезну висоту попри всі складнощі, які приготувало їй життя. Якщо кількома словами спробувати визначити, як же досягла пані Мороз таких висот, то треба зазначити, що ще змалку вона мала чисте сумління і любов до істини. Саме ці риси допомогли їй не збитися з праведного шляху, хоча для цього були всі підстави.
"Доля нагородила моє покоління різними випробуваннями, і кожен долав їх, як міг. Саме завдяки цим випробуванням мені пощастило познайомитися з гроном чесних і сміливих людей, які не побоялися йти проти вітру, обстоюючи свої погляди й переконання в нелюдських умовах життя. Вони стали моїми друзями", - пише Раїса Мороз
Біографія Раїси Мороз починалася у великому грецькому селі на Донеччині. Важко було уявити, що вона стане "українською націоналісткою". Можливо, першим кроком на шляху до цієї метаморфози став випадок, коли шістнадцятирічна Раїса одержувала паспорт. Паспортистка, до речі теж грекиня, запропонувала їй поміняти національність, дівчина на мить завагалася, проте відповіла: "Греки ми", й її записали грекинею. "Нехай буде благословенна та хвилина, коли я не спокусилася і не збрехала, бо за такі речі сумління може гризти ціле життя", - зазначила Р.Мороз.
Вступивши до Львівського університету, Раїса познайомилася з Валентином Морозом, який був на рік старший від неї, вчився на історичному факультеті і жив у тому самому гуртожитку. Валентин був національно набагато зрілішою людиною. Завдяки йому вона стала свідомою українкою.
Невдовзі вони побралися, а на початку 1962 року в них народився син. Вже за три роки Валентина заарештували. Після арешту на пані Мороз стали тиснути, щоб вона розлучилася. Серед доброзичливців був і ректор Івано-Франківського педінституту ("Я вважаю, що вам краще розлучитися і виховувати сина самій"), і слідчі КГБ. Та все марно. Раїса Василівна не лише не розлучилася з чоловіком, а ще й допомагала йому так, що не всяка дружина змогла б це робити.
Тут треба сказати про постать Валентина Мороза. Без сумніву, це була мужня, принципова людина, якою рухала любов до України. Наприкінці 1960-х розквітнув його публіцистичний талант. Ніколи не забуду враження від його "Репортажу із заповідника імені Берії", який прочитав іще школярем. Це був справжній вибух. Правдивість, безкомпромісність, блискучий стиль, - від твору неможливо було відірватися. Звичайно, кагебісти, яким у "Заповіднику" дісталося на горіхи, зробили все, щоб зухвалий автор не дуже довго гуляв на волі.
У 1970-му, через рік після звільнення, Мороза знову заарештували. Вирок - шість років спецтюрми, три роки таборів особливо суворого режиму, п'ять років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Роки в тюрмі виявилися найтяжчими. Спочатку Валентина посадили разом зі справжніми злодіями, один з яких порізав його. А потім перевели до одиночної камери, де він просидів два роки.
Це негативно вплинуло на Валентина. Спочатку його листи з в'язниці були довгими й змістовними. "Що не лист - жмут думок на задану тему: міркування з дитячої педагогіки, філософії, критичні зауваження з приводу прочитаних творів тощо і майже в кожному листі казка для сина. Але поступово ситуація мінялася, листи ставали щораз убогішими", - згадувала Раїса Василівна. Словом, карателі певною мірою досягли своєї мети, психічний стан Мороза погіршувався.
Треба сказати, що про нього знали на Заході. Так, під час хокейних матчів канадських професіоналів та збірної CРСР, які проходили у вересні 1972 р. в Канаді й Москві, на трибунах за океаном можна було побачити плакати "Звільніть Мороза!".
Але ще відомішим за кордоном Валентин Мороз став завдяки своїй дружині. Раїса Василівна наважилася дати інтерв'ю закордонним кореспондентам. Це був мужній і вельми небезпечний крок. Зустріч із журналістами організувала в Москві відома правозахисниця Людмила Алексєєва, яка, до речі, і через 40 років не полишила боротьби - тепер уже з путінським режимом.
Для московських правозахисників таке інтерв'ю було ділом звичайним. Але ж недарма казали: за що в Москві відрізають пальця, за те в Україні відтинають руку. Ось як згадує це Раїса Василівна: "Як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КДБ і цілої держави? Звичайно, я давно була проти КДБ і цілої держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв'язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що ж буде зі мною, з моїм сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до цієї думки й подолати страх, щоб потім усе життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла".
Ці інтерв'ю, яких потім було не одне й не два, допомогли її чоловікові. На Заході до нього була особлива увага. Але чого це коштувало бідній жінці, в якої на руках був син-школяр…
Різкий поворот у долі Морозів стався 1979 р. Уночі з 27 на 28 квітня в нью-йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянської влади обміняли п'ятьох політв'язнів - Валентина, а також О.Гінзбурґа, Г.Вінса, М.Димшиця та Е.Кузнецова - на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі строки за звинуваченням у шпигунстві. Що ж до Мороза, то йому допоміг Збігнєв Бжезінський, який наполягав, щоб серед п'ятьох обміняних обов'язково був українець.
Після від'їзду до Америки випробування для Раїси Василівни не скінчилися. На жаль, публіцистичний талант Мороза не розквітнув в умовах свободи слова. Та й в усьому іншому йому було нелегко. "У нинішньому світі існує психологічна служба адаптації людей, травмованих концтаборами. Досі вони мають справу з жертвами Освенціма. Але ніхто ніколи не займався найважчими випадками серед мільйонів жертв совєтських концтаборів, де система руйнування особи була поставлена на конвеєр… Після того не знайшлося ні терапевта, ні психотерапевта, ні доброго панотця, щоб запитати: "Що тебе болить і чому ти стріляєш очима?" Зате знайшлося немало простаків, які розгорнули перед "випущеним на волю" "килим-самольот чудесний", не подумавши, що ставлять людину перед усіма спокусами нараз! А Валентинові Морозу запропонували ще й "за найвищим розрядом", - пише Євген Сверстюк, багаторічний в'язень сумління. І додає: "На мій простий розум, зекові найкраще підійшов би монастирський карантин…"
За океаном долі подружжя розійшлися. Власне, шлюб давно вже дав тріщину. Але Раїса Василівна вважала для себе неможливим залишити чоловіка в біді. В Америці останньою краплею стало його категоричне заперечення проти того, щоб вона пішла на зустріч із Бжезінським, куди її теж було запрошено…
Доля подарувала Раїсі Мороз десять щасливих років у шлюбі з другим чоловіком - Григорієм Куксою. Після неспокійних з усіх поглядів часів першого шлюбу це був справжній подарунок. "Гриця мені послали Небеса. У нагороду за все, що довелось пережити. Коли мене питали, як мені з ним, я казала жартома: як вареникові в маслі", - пише пані Раїса. На жаль, через десять років Григорій Кукса помер. У книжці окремим епізодом подано його спогади про Голодомор і розкуркулювання 30-х років, коли він іще дитиною жив в Україні.
За кордоном пані Мороз знайшла себе як творча людина. Вона була щаслива знайомством і співпрацею в "Сучасності" з Юрієм Шевельовим. Робила репортажі для радіостанції "Голос Америки" та міжнародного радіо Канади.
Ця книжка - щира й відверта (а це не одне й те саме). Вона дає повне уявлення про ту "щасливу" радянську епоху, яка нищила особу і глушила голос духу. Деякі сторінки просто страшно читати. А як вона, маленька жінка, все те пережила! Ця історія свого часу посідає почесне місце серед автобіографічних книжок дисидентів - таких, приміром, як "Небезпечні думки" Юрія Орлова. На жаль, серед українських дисидентів таких спогадів усе ще бракує. І просто-таки унікальною є розповідь саме дружини дисидента.
Можна приєднатися до голосів, які радять перекласти книжку іншими мовами, зокрема російською та англійською, зробити фільм на її основі.