Ця розповідь - про одну з таких фальшивок, про "запорозьку чайку", яка спричиняє небажані корективи в розвитку Національного заповідника "Хортиця".
Почнемо з так званих гідроархеологічних досліджень поблизу узбережжя Хортиці, що розпочалися у другій половині 60-х років минулого століття. Заняття, характер якого досі невизначений (що це - акція зі збору експонатів для поповнення музейних колекцій чи, власне, археологія?), вельми захоплююче. У Запоріжжі через нього пройшло чимало шанувальників старожитностей та підводних пригод, у результаті чого значно поповнилися музейні фонди, а заодно, слід вважати, й приватні колекції. Тим часом аквалангісти виявили на дні ріки поблизу Хортиці чимало фрагментів, а також відносно цілих старовинних суден.
Що за судна? Як вони там опинилися? Двійко їх - так звані човники-однодеревки - дуже пошкоджені, дійшли до нас із давньоруських часів, а решта - щедра спадщина першої російсько-турецької війни 1735–1739 років. Річ у тому, що біля Хортиці, якраз навпроти Наумової балки, на місці колишньої переправи 1738 року, спорудили так звану Запорозьку корабельню для складання (з Брянської корабельні до Хортиці судна привозили в розібраному вигляді) та можливого виготовлення нових суден. Зокрема, у "Табели нижесписаных судов" зазначено, що за Хортицьким гарнізоном російської армії числиться ціла Дніпровська флотилія, котра налічувала (зверніть увагу, шановні читачі, на класифікацію всіх плавзасобів, - це вам невдовзі згодиться) 3 галери, 3 прама, 12 бригантин, 27 ластових суден,
134 дубель-шлюпки, 16 плашкоутів, 13 венеціанських ботів, 21 кончебас, 92 малих веслових судна. В чому особливість названих видів суден? По-перше, всі вони західноєвропейського (технологія виготовлення) походження. По-друге, серед названих плавзасобів немає козацьких "чайок". Малоймовірно, щоб вони "були заховані" під невиразним визначенням "малих веслових суден".
Навесні 1739 року, під час навального льодоходу, чималу частину суден було пошкоджено, і вони пішли на дно, де лежать і досі. Гадаю, їх там чимало, а звідси - й "унікальність" суден, які одне по одному дістають із Дніпрових глибин.
Усе було гаразд, усе було цікаво й захоплююче, головно - щиро й достовірно доти, доки до підводних пошуків не долучилася політика. Раніше, в часи компартійного режиму, до затонулих суден увага була відповідна й однозначна: Радянський Союз успадкував усі державні риси й географічні межі, майже в незмінному вигляді, Російської імперії, тож політично й адміністративно центр залишався далеко на північному сході, відтак і затонулі суденця були начебто "нашими", "вітчизняними". А оскільки тема Запорозького козацтва тоді, м'яко кажучи, не вельми заохочувалася, вона щедро компенсувалася невиразними перипетіями згаданої російсько-турецької кампанії, особливо тим її періодом, який пов'язаний із Хортицею. На безриб'ї, так би мовити, і рак риба, тож Запорозька корабельня й затонулі судна частенько стали опинятися майже в усіх спершу у вухах, а потім - і на вустах.
Із набуттям Україною незалежності становище трохи змінилося. Затонулі судна продовжували лежати на Дніпровому дні, біля Хортиці, але… Як їх тепер називати? Знаряддям окупантів? Зброєю агресора? Це питання невблаганно загострилося після того, як осередок у межах воістину унікального Дніпрового материка набрав статусу національного. Тобто - УКРАЇНСЬКОГО! Виходить, навіщо нам тепер оте "москальське"?
Справді…
Але під воду декого так вабило, так невтримно тягло… Так кортіло не просто доторкнутися до обліплених молюсками шпангоутів, а й підняти на поверхню судно! В образі чого, дозвольте запитати, - дубель-шлюпки чи того ж плашкоута загарбницького війська? І який вигляд таке судно матиме серед реліквій козацької музейної експозиції? Розмістити його окремо? Це - ідея, але краще спробувати придумати щось інше.
І придумали! 13 жовтня 1999 року, акурат до свята Покрови Пресвятої Богородиці, підняли з Дніпрового дна… Ні, не дубель-шлюпку, а козацьку "чайку"! Доти ніхто такого суденця не те що не піднімав на поверхню, а навіть не знаходив у "живому" вигляді. А тут - ось воно! Чудово! Я сам тривалий час перебував серед тих, хто беззастережно пишався знайденою біля Хортиці "чайкою", та згодом закралися сумніви… Чи так воно насправді? Аж ось ці сумніви зміцнили… Хто? Самі ініціатори-учасники акції з підняття старовинних суден Д.Кобалія та В.Нєфьодов, розповівши про все, як воно було, у своїй книжці "Запорозька чайка: історія однієї знахідки" (Запоріжжя: Дике поле, 2005). Тож звернімося до цього видання й почнімо з назви.
Як її тлумачити? А як же ще - звісно, що в контексті історичної правди! Тобто нас чекає захоплююча розповідь (до цього спонукає підзаголовок до назви книжки) про своєрідне невеличке козацьке - ЗАПОРОЗЬКЕ - судно (власне, човен), тип якого через його легкість, рухливість та маневреність визначений терміном "чайка". Відтак - "запорозька чайка", в її суто класичному варіанті. Тобто: а) човен виготовлений запорозькими майстрами; б) за виключно запорозькою технологією; в) для Запорозького Війська Низового; г) використовувався запорожцями для здійснення походів суто запорозького спрямування і характеру. Підтверджене це все в нашій книжці?
Погортаймо сторінки. Автори повідомляють: "Назву проекту ("Запорозька чайка". - К.С.) можна однаково вважати як вдалою, так і невдалою. З одного боку, вона виявилася резонансною (тут і далі виділено мною. - К.С.), завдяки чому проект помітили (інакше на нього не звернули б належної уваги! - К.С.), з іншого - у проекту з'явилися опоненти".
Гортаємо книжку далі. І по ходу намагаємося з'ясувати, звідки взялася назва проєкту, однойменна виданню. Хтось уже раніше виявив судно, ретельно його обстежив і з науковою неспростовністю довів, що то саме запорозька "чайка", відтак спонтанно (як наслідок) виникла цілком слушна ідея підняти артефакт на поверхню, звідси й назва акції-проєкту? Аніскільки! "Одного теплого травневого дня 1998 року…" (цитую книжку, стор. 6. - К.С.) В.Нефьодов, занурившись у води Старого Дніпра, неподалік гирла Наумової балки, побачив "те, про що міг лише мріяти". Запорозьку "чайку"? Зачекайте, будь ласка, шановні читачі. Позаяк (стор.11) "з-під грунту виступало лише не більше третини (! - К.С.) корми (!! - К.С.): правий борт з подвійною обшивкою і зламом на відстані 7 метрів від транця", то, звісно, про тип виявленого судна говорити тоді було передчасно. Найсміливіше (і найчесніше!) з усього, на що можна було претендувати, - це дати стримане повідомлення: "На дні Старого Дніпра, неподалік гирла Балки Наумової, на глибині 7,5-9 метрів від поверхні води виявлено фрагмент старовинного судна, ймовірно першої половини ХVІІІ століття".
Продираючись крізь нетрі дивовижно непослідовної розповіді й абсолютно безпорадної композиції книжки, нарешті, аж на 35-й сторінці, знаходимо вельми прозоре зізнання самих авторів: "Отже, лише після підйому вдалось добряче роздивитися нашу знахідку". Молодці, правду кажуть! Ну і як? "Тепер настав час фактів, а не здогадок". Отже, був "час здогадок"? Скільки він тривав? Коли ж таке спало на думку учасникам акції? Либонь, у день підняття судна 13 жовтня 1999 року або ж невдовзі після того. В.Нєфьодов же, як ми пам'ятаємо, вперше "побачив те, про що міг лише мріяти", "одного теплого травневого дня 1998 року". Виходить, більше року шукачі "підводних скарбів" мужньо і стійко мовчали, гублячись у здогадках, що ж то воно таке причаїлося у піску на Дніпровому дні? Мовчали, аби не бовкнути знічев'я чогось зайвого - смішного й неправдивого? Водночас вони не вилазили з бібліотек та архівів, готуючи документальне підтвердження своїм рожевим припущенням?
Не знаю, як із бібліотеками та архівами, а ось "мужнє мовчання" тут було б ні до чого. Проте це не завадило на 148-й сторінці (даруйте, шановні читачі, я не навмисне стрибаю зі сторінки на сторінку, а тоді назад, - так побудована композиція видання), услід за застереженням, що "більш точну дату (спорудження судна. - К.С.) вдалося установити у 2001 році", сказати: "Значно важче було визначити тип судна". Відповідь надибуємо на сторінці 149-й: "Перші висновки з'явились лише наприкінці сезону". Коли саме? Після того, як судно підняли на поверхню? Ось тут автори зберігають багатозначну мовчанку. Та раптом на тій-таки 149-й сторінці зізнання-одкровення: "Вся наша експедиція всі роки підводних досліджень мріяла (! - К.С.) про створення музею кораблів, а наша знахідка почала перетворювати мрію на реальність. Вирішено було неодмінно піднімати пам'ятник(правильно - "пам'ятку". - К.С.), який став би першим експонатом цього музею. Так і з'явились перші ідеї проекту "Запорозька чайка".
Нарешті! Ключ до розгадки таємниці вручили нам самі автори загадки. Виходить, усе - лише зі сфери фантазій! Назва проєкту носить суто позірний характер, в чому немає нічого страшного, адже йдеться лише про наміри знайти й підняти на поверхню саме козацький човен. З таким самим успіхом мала б право на існування акція під назвою "Кордовський галеон", коли б хтось поставив собі за мету виявити й підняти з дна Атлантики саме це іспанське судно; чи "Сіракузька трієра", якби налаштувалися шукати давньоримське судно. А якби шукали одне, а знайшли інше? Заготовку до свого варіанту відповіді на все тій-таки 149-й сторінці пропонують нам Кобалія з Нєфьодовим. Але тільки заготовку: "Звісно, ніхто з нас не намагався видати знайдений корабель за козацький човен ХVІ-ХVІІ століть, але і його відношення до історії козацтва ні в кого не викликало сумнівів".
Не зовсім послідовно розмірковують хлопці, але зрозуміти їх можна. Виходить, назва проєкту все ж таки не знайшла реального відображення в тому, чим увінчалися пошуки? Саме так. Чому ж тоді книжка, яка побачила світ за шість років після підняття судна і після того, як із типом судна нарешті розібралися, (читаймо ще раз зізнання учасників гучного проєкту), називається "Запорозька чайка"? А тому, що містифікаційний чад-угар не минув, отож аналогічний процес триває. Та й ідея створення на Хортиці "музею судноплавства" ще не реалізована… Тож ущільнімо, шановні читачі, локшину на наших вухах і приготуймо місце для нової!
Власне, може, я занадто серйозно все сприймаю? Не інакше! Будь простішим, пане авторе. Невже досі не збагнув, що вся ця плутанина з термінами є симптоматичною? Викладена вона у книжці після того, як нашим бравим пірнальникам довелося вислухати, м'яко кажучи, деякі зауваження стосовно їхнього беззастережного трактування характеру знахідки. Отож сенсацію про "запорозьку чайку" гучно розтрубили на весь світ, а застереження, що "ніхто з нас не намагався видати знайдений корабель за козацький човен", мимохідь зронили у мало кому відомому виданні накладом усього півтори тисячі примірників. Ось і літає розжиріла "качка" над нашими головами. Славнозвісний потяг, як кажуть, пішов. Справу зроблено: у свідомість обивателя цвяхом забито термін "запорозька чайка", і спробуйте тепер видовбати його звідти. Та й кому це потрібно! "Чайка"? Нехай буде "чайка", хоча й літає птаха важко і низько, до того ж не кигиче протяжно а натужно крякає…
Читаєш, і прямо дух перехоплює од виваженої, чітко вибудуваної послідовності. Начебто відступили хлопці од фантазерства, але тут-таки заявляють про якесь відношення "до історії козацтва", та ще й стверджують, буцімто те відношення (?) "ні в кого не викликало сумнівів". Що за "відношення"? Суто в часі? Але ж це просто груба натяжка, а то й, узагалі, вибачте, нісенітниця! І хто вам, любі гідроаргонавти, сказав, що "ні в кого не викликало сумнівів"? Викликало і продовжує викликати.
Ось він, чудернацький почерк рушіїв од науки з Національного заповідника "Хортиця", однопоколінних з Кобалією-Нєфьодовим, які прямо ніби з одного яйця вилупилися. Одного разу запитую завідувача відділу Музею запорозького козацтва, киваючи на розкладені й розвішані шпаги, багнети, рушниці, пістолі, залишки ботфортів, пряжки від солдатського спорядження, російські монети ХVІІІ століття і т.д., й т.ін.: "Олександре Павловичу, чи не забагато в козацькій експозиції атрибутів російської імператорської армії часів Анни Іоанівни"? Знаєте, що пролунало у відповідь? "Але ж усе це співзвучне епосі козацтва".
Чудово! Досить мексиканському мачете, виготовленому за тридев'ять земель, якимось чином опинитися, скажімо, у ХVІІ столітті на землі бриттів, як, знайдений там археологами у ХХ столітті, він миттєво потрапляє до експозиції музею, що репрезентує історію кромвелівського руху. Можна таке припустити у практиці англійських музейників? У жодному разі! Для того, щоб виставляти той або інший раритет для загального оглядання, потрібен відповідний контекст, міцні історичні підстави. Спорядження анноіоанівських вояків уже неодноразово згадуваної тут кампанії жодних підстав для розміщення їх у козацькій експозиції, особливо у такій значній кількості, як у Хортицькому музеї, не мають. Їхнє місце - у краєзнавчих, у загальних, а не в тематичних музейних закладах.
Але повернімося у рік 1998-й, коли суденце лише виявили. Як воно тоді подавалося "широким колам громадськості"? А саме так, як названа книжка, сторінки якої ми зараз гортаємо. Пропагувалося саме так, щоб зацікавити ті "кола". Щоб вимріяний безсонними ночами проєкт здобув не лише схвалення, а й фінансову (!) підтримку. Подивіться, як хвацько Кобалія-Нєфьодов розставляють крапки над "і" (повертаємося знову назад) на сторінці 12-й з переходом на 13-ту: "Честолюбство, як відомо, не має меж: мало знайти корабель, треба підняти його! Тільки так він буде назавжди (! - К.С.) поєднаний з долею першовідкривача. Однак організувати подібне не так просто. Потрібні гроші, можливості, потрібна увага з боку громадськості. І якщо цієї уваги не буде, її потрібно викликати". Як це?
На запитання відповідають Кобалія з Нєфьодовим (стор.149): "Для популяризації проекту і залучення грошових коштів потрібна була продумана грамотна рекламна кампанія. Першим кроком стали зйомки 20-хвилинного документального фільму "Запорозька чайка". …Втіленням проекту займався директор Культурного центру "Хортиця" Валерій Козирєв. Завдяки йому, у березні
1999 року відбулася прес-конференція і демонстрація фільму. Вже через два тижні інформація про знахідку з'явилася у центральних газетах і на телебаченні".
Одне слово, хлопці аж ніяк не тримали свої наміри в таємниці. Продумано, методично й доволі послідовно формувалася громадська думка про те, що: а) біля узбережжя Хортиці знайдено "запорозьку чайку"; б) виявлену "чайку" мають намір підняти на поверхню. Все. Жодних нюансів і недомовок - "чайка", і квит! Від ХVІ-ХVІІ століть тоді ще не відкараскувалися, бо то було б вельми необачно, передчасно, - уточнення внесло б украй непотрібні пояснення і, зрештою, змішало б усі карти. Адже ще незміцніла, відтак вельми вередлива громадська думка не любить напівтонів, їй подавай однозначну конкретність! Тож і подавали. У результаті, мети першого етапу проєкту було досягнуто: середньостатистичний обиватель нетерпляче очікував з'яви на вітчизняному історичному обрії легендарної "запорозької чайки" у суто матеріальній подобі, а ціла низка солідних підприємств і організацій, серед яких - благодійницький фонд "Допомога", очолюваний О.Кучеренком (президент фонду, віце-президент В.Козирєв), уже йшла назустріч, широко розкривши гаманці. Зваживши все це, запорізький тижневик "МИГ" за тиждень до самого піднімання так прямо й сказав своїм читачам: "13 октября Хортицу ждут великие дела". Не мало й не багато. Які ж саме? "Казацкую чайку поднимут со дна Днепра"….
Що ж насправді дістали "со дна" наші невтомні пірнальники?
Яка в біса "запорозька чайка"! Турецький флот стоїть на траверзі Очакова, а чим тим часом заклопотані анноіоаннівські мудрагелі од військових справ? Спершу генерал-фельдмаршал Мініх (німець за походженням) віддає перевагу виготовленню кончебасів і дубель-шлюпок. (Кончебас і дубель-шлюпка – типи невеличких суден. – К.С.). З цією метою він посилає унтер-лейтенантові Бредалю (норвежець за походженням) власноруч виготовлені креслюнки дубель-шлюпки, водночас пропонує йому скористатися ескізами самого ж Бредаля, якби лишень справа не стояла. Адміралтейств-Колегії глибоко по барабану, що будувати, тобто тут виконавцям надається широке поле для ініціативи, проте справи вперед не йдуть. Час від часу у події втручається Сенат, але й це ситуацію не поліпшує. То на Брянській корабельні розпочинаються, а потім згортаються роботи, то на Тавровській. (Розміщувалася у місці впадіння річки Таврівки в річку Вороніж (біля села Таврового). Заснована на початку ХVІІІ століття Петром І. - К.С.)
А яка роль, до речі, в тому процесі належала колись не в міру розрекламованій дайверами Запорозькій корабельні біля Хортиці? Кобалія та Нєфьодов укупі зі своєю книжкою і тут стають нам у пригоді. На сторінці 146-й читаємо "У війні 1736–
1739 рр. Запорозькій корабельні так і не вдалося відіграти вирішальну роль. Її будівництво і початок діяльності випали на другу половину кампанії, час злиднів і плачевного стану армії". Залишилося додати, що переважно тут лагодили пошкоджені судна або ж склали одне-двійко, привезені з Росії у вигляді деталей. Тобто не простежена, не доведена (через її пряму відсутність) роль вище названої корабельні в народженні "унікального судна", що тут має принципове значення. Ну, а майстри, хто його виготовив? Мигтять прізвища Броуна і Дмітрієва-Мамонова, Дипонті і Харламова, Толбухіна і Зибіна; зокрема до створення того, що знайшов пан Нєфьодов "одного теплого травневого дня 1998 року" біля хортицького узбережжя, автори книжки наблизили галерного майстра Алатчаніна… А де ж запорозькі умільці? Нема їх. Участь січових майстрів у спорудженні "чайки", згідно з книжковою версією Кобалії-Нєфьодова, простежується лише в суто авторських ремарках, штибу (стор. 69) "досвід козаків", "за словами запорожців" та "як вказували запорожці". (Це, слід вважати, для того, щоб виправдати назву книжки, а заодно - і псевдонім своєї знахідки). Щось приблизне жевріє також у кількох цитатах із донесень анноіоанівських воєначальників, у яких згадуються козацькі човни, але йдеться не про класичні "чайки", а про гібридизовані суденця, склепані за принципом "с бору по сосонке"!
Логіка в запорізьких гідроаргонавтів просто вражаюча. Виходить, досить новоствореному суденцю мати якісь риси-елементи справжнього козацького човна (при цьому зовсім не береться до уваги, наскільки ті риси є ПРИНЦИПОВИМИ!), щоб називати його виключно "запорозькою чайкою", і нічим більше! Чому ж тоді, наприклад, "Ланос" величають "Ланосом", "Ауді" - "Ауді", "Опель" - "Опелем" і т.д., й т.ін., не зважаючи на те, що в усіх згаданих (а скільки ще не згадано!) автомобілях безліч спільного? Отож. Не бот і не дубель-шлюпку підносять у вигляді "чайки" наші пірнальники, шановний пане Сокульський (один із не дуже наполегливих і, на жаль, не зовсім послідовних опонентів авторів книжки та їхніх спільників). Загалом, Арнольде Леонідовичу, ви йшли правильним шляхом, не погоджуючись із трактуванням дайверами належності їхньої знахідки, але не взяли до уваги "дрібницю". Так звана "чайка" є новоманірним судном, досі небаченим! До певного часу неіснуючим! Екс-пе-ри-мен-таль-ним!!! Можна сказати, що суденце народжене особливостями першої російсько-турецької кампанії 1735–1739 років.Усього-на-всього - незграбний технологічний конгломерат, що не виявив практично жодних позитивних якостей за відповідного використання. "Козацький човен", спущений на воду, до того ж за бойових обставин, виявився вкрай неповоротким. Це не лише мої висновки. До них охоче приєднуються Кобалія з Нєфьодовим, характеризуючи мореплавні якості "чайки" ось яким чином: "погана остійність, через надмірну загостреність" (стор.131); "недостатня швидкість" (стор.131); "надмірна нестійкість" (стор.139); "погана керованість" (стор.139), "низький запас плавучості" ( стор.139). Нарешті, щось на кшталт резюме, спершу на сторінці 141-й: "Створення новоманірних козацьких човнів з точки зору кораблебудівної практики виявилося невдалим". Згодом, на сторінці 154-й:
"…новоманірний козацький човен, цей продукт експерименту виявився не зовсім вдалим". І далі: "По-перше, це були не ті судна, яких вимагали битви з турецьким флотом". А по-друге? Читаємо на сторінці 155-й: "Другою причиною стала сама організація робіт, коли через брак кваліфікованих майстрів човна будували солдати з навколишніх полків". Одне слово, ціла обойма вичерпних пояснень, що саме будували, хто будував, як і для чого. На додачу, на
140-й сторінці вже просто розжоване тлумачення-висновок: "В той же час подібні експерименти допомагали втілювати і розвивати прогресивні суднобудівні ідеї, які стали основою для подальшого розвитку річкового флоту Російської Імперії".
Питання: то чим ми захоплюємося? До чого привертаємо увагу спантеличеної громадськості? Про що говоримо? До чого тут "прогресивні суднобудівні ідеї"? Для підживлення агресивного супердержавного утворення, з міцних обіймів якого ми досі як слід не виборсалися?
Ще одне запитання: а куди ж поділися видатні морехідні якості легких, істинно запорозьких "чайок", на яких степові лицарі діставалися Стамбула, наводили жах на турків і благополучно поверталися до рідних берегів? Їх у Дніпровській флотилії російської армії не зафіксовано, оскільки в натурі мав місце зовсім інший тип судна, який до справжнього витвору козацького човнярського мистецтва не має жодного стосунку. Бо він: а) збудований, як свідчать самі Кобалія з Нєфьодовим, російським майстром; б) створений за вже згадуваною технологією "с бору по сосонке", з подання генерал-фельдмаршала російської армії Мініха; в) призначався для російської імператорської армії та флоту; г) використовувався російськими вояками в їхній загарбницькій кампанії.
Усе, немає в книжці більше нічого ні про "запорозьку", ні про "чайку" стосовно контексту нашої підводно-надводної історії 1998-
2005 років. Та, власне, більше нічого й не треба. Головно - справу зроблено. Судно, як і мріялося колись, підняте на поверхню, навколо нього упродовж уже двох десятків літ не вщухає лемент захоплення та вовтузяться реставратори, кінця роботі яких не видно. І зовсім не важливо, що самі Д.Кобалія та В.Нєфьодов на 153-й сторінці роблять висновок, котрий, за їхнім задумом, либонь, має підбити риску й покласти край усіляким дискусіям навколо "чайки-нечайки": "Однак, що ж таке "чайка" і якою вона була? Хто хоч трохи знається на старовинному кораблебудуванні, розуміє, що цей термін має зовсім неукраїнське (зрозуміло? - К.С.), а середземноморське (затямили? - К.С.) походження". І далі (стор. 154): "…класична козацька чайка - скоріше міф, ніж реальність. Історія не терпить спрощень, не терпить вона і ідеологічних схем. Не дивлячись на всю заплутаність теми (ще в одному зізнаються автори… - К.С.), що є нормальним (оце так! - К.С.), підняте судно все ж таки назвали "козацьким". Відповідне слово у цитаті виділив я, щоб ви, шановні читачі, звернули увагу: хоч як це прикро, знайдене судно не є тим, за що його видають, таким його просто назвали! Хто? А самі автори-реалізатори проєкту.
Мало не детективна вийшла в нас історія. Намагаюся реконструювати її (адже багато що з письмово зафіксованого стерлося з пам'яті, а записане далеко не все правда). В основі історії - мрійливість зграйки запорізьких дайверів, що загніздилися в Національному заповіднику "Хортиця", через що все почалося й розвивається у руслі здійснення часто приватних прагнень. Дізнавшись одного разу, що дно Старого Дніпра, на траверзі балки Наумової, а також Куцої та, либонь, і Музичної, заставлене суднами, які затонули під час льодоходу навесні 1739 року, та ж зграйка дайверів пройнялася
мрією про створення на Хортиці "музею історії судноплавства". Тут уже точно - всупереч як науковим даним, так і здоровому глузду, а виключно через власні забаганки. Але як же бути, коли судна ті російського походження? Адже ні громадськість, особливо несхибно патріотично налаштована, ні, тим паче, держава не підтримають проєкт "з врятування суден російської імператорської Дніпровської флотилії зразка другої половини ХVІІІ століття". Нащо вони нам! Тож терміново придумується теза (деза?) про суто - без найменших домішок, без найменших застережень - "запорозьку чайку". Як ми вже з'ясували, назва проєкту з'явилася, перш ніж гідроархеологи переконалися, що саме знайшли й дістали вони з Дніпрового дна.
Проєкт, педалюючи на патріотичних почуттях (адже плануємо підняти справжню запорозьку "чайку"), відповідно рекламується. Позаяк сама тема відзначалася нестандартністю, то проєкт викликав захоплення як правих, так і лівих, прибічників зібрав, практично, ледь не з усіх політичних станів. З'явилися кошти на здійснення проєкту. Підняли судно. Прискіпливі люди побачили, що то, м'яко кажучи, не зовсім "чайка", й подали про це голос. Та їх не почули. (Либонь, ніхто й не хотів чути). Проте авторів проєкту це насторожило. І про всяк випадок вона намітили такий собі делікатний шлях для відступу: спершу легенько застерегли, що вони "не намагалися видати знайдений корабель за козацький човен", а згодом прямо й цинічно заявили, що "класична козацька чайка - скоріше міф". Тобто не існувало в природі запорозьких "чайок", отже немає їх ніде - ні біля берегів Хортиці, ні в Дунаї, ні в Чорному морі, ні в Середземному", і нічого шукати. Ті "чайки", слід вважати, лише в народних думах та в переказах, відтак, утішайтеся, шановні довірливі співвітчизники, тим, що ми вам дістали з Дніпрового дна, і красно дякуйте за це. Радійте тому, що є. Якщо, мовляв, і не "чайка", то воно з козацькоїдоби.
Не так смішно, як сумно. Бо далеко не безневинно. Затягли, ніким не контрольовані, а відтак і ніким не стримувані, ентузіасти в хортицьке ДЕРЖАВНЕ заповідне середовище чужорідний предмет, мов ахейці дерев'яного коня у Трою, і примушують усіх грати за ними ж придуманими правилами. (Інспіруванням, бачте, займаються!) Щоб застовпити таким чином плацдарм для окупації Хортиці чужими раритетами? Щоб руйнувати споконвічну ауру унікального Дніпрового материка? Щоб витісняти з нього праукраїнську сутність? Щоб не лише через суто словесну підміну понять, а вже шляхом конкретної матеріальної експансії глумитися над нашою історією? Відтак і над народом, що її творив і творить?
Як відреагувала на це патріотично налаштована недремна вітчизняна громадськість? Затятим мовчанням. А держава? Указом президента України Віктора Ющенка за №352/2008 від 15 квітня 2008 року героям нашої розповіді Д.Кобалії та В.Нєфьодову присвоєні звання заслужених працівників культури України. Не тих ушановуємо? Хто сказав! Ондечки, акурат напередодні 16-ї річниці незалежності, званням Героя України ощасливлений ректор Кримського Національного університету Багров (нині покійний). Так-так, мало не однофамілець (заодно, мабуть, і мало не одноплемінник) київського студента, який вкоротив життя царському прем'єр-міністрові Столипіну. На Софійському майдані 24 серпня 2007 року товариш Багров першим отримав із рук президента найвищу нагороду нашої Вітчизни. Не забули цю видатну постать? Колишній перший секретар Кримського обкому КПУ, пізніше - голова Верховної Ради Криму, що вів неприкриту сепаратистську політику, а 2014 року палко вітав анексію Криму.
Якщо й надалі події розвиватимуться в такому ж руслі, то недалекий час, коли на Хортиці, чого доброго, справді з'явиться "музей історії судноплавства", бо затонулих суден російського флоту біля узбережжя Хортиці вистачає. Пірнати - не перепірнати, діставати - не передіставати. І забиватимемо наші музейні експозиції історичним мотлохом чужих держав. Захаращуватимемо український духовний простір чужими артефактами, тоді як сотні й тисячі правдиво наших порошаться в запасниках, практично, всіх столичних музеїв країн Скандинавії, Східної та Центральної Європи. Особливо багато їх у запасниках Ермітажу. І ніхто, НІХТО (!) не займається їх поверненням на батьківщину.
Ми свого часу свідомо проґавили повернення козацьких реліквій зі США в Україну, внаслідок чого вони опинилися в Росії, на Кубані? Чи просто полінувалися? Чи нам так наказали? Адже де та Америка, а Старий Дніпро зі своїми "підводними скарбами" а ля раша" - поруч…
Насамкінець кілька слів про щойно густо цитоване видання.
Скажу прямо: його вихід у світ - цілком на моїй совісті. То був перший рік мого директорства у Хортицькому заповіднику, коли під навалою нагальних справ я занадто довіряв своєму в.о. заступникові з питань науки М.Остапенкові (нині очолює заповідник) і не зміг попрацювати з рукописом. Ми, як завжди, поспішали. Київрада надала нам мільйонну субвенцію, а позаяк гроші слід було до кінця 2005 року освоїти, інакше вони повернулися б назад, до того ж із відповідними для гендиректора "оргвисновками" (пречудові в нашій державі фінансові порядки), то ми оперативно шукали, на що б їх раціонально витратити. Власне, статей для витрат у нас не бракувало, проте для погашення одних субвенція виглядала недостатньою, інших - надмірною, тож вирішили розпорядитися грішми, так би мовити, комплексно. Частина коштів пішла на оплату розширеного штату охорони, на побутові потреби, а частина - на випуск друкованої продукції. Остапенко спритно зорієнтувався в ситуації й підсунув рукопис Кобалії-Нєфьодова, який нібито повністю був готовий до друку. Щоб я не став заперечувати, Кобалія навіть запропонував мені написати до майбутньої книжки передмову, та я утримався од такої честі, а ось ретельно ознайомитися з рукописом часу не знайшов. Тільки й того що наказав перекласти українською мовою та прибрати епіграф, узятий із висловлювань відчайдушного "друга" України Петра І. Чимось схожим на книжку рукопис зробило чудове видавниче оформлення, а так - незграбний експеримент початківців. Видання можна сміливо кваліфікувати якщо не ілюстрацією до всього імператорського флоту Анни Іоаннівни, то начерком для такої ілюстрації Дніпровської флотилії. Нічого там немає ні про справжню "чайку", ні про "історію" її виявлення. Все у виданні не те що НЕ українське, а подекуди, м'яко кажучи, навіть НЕ патріотичне, і в цьому, повторюю, і мій гріх як тодішнього керівника заповідника. Не догледів.
Єдине, що може тут зіграти роль пом'якшуючих обставин: видання Кобалії-Нєфьодова ДОКУМЕНТАЛЬНО розкриває не лише сам факт підміни, а й мету та механізм її втілення.