Паризький конгрес Другого Інтернаціоналу запропонував цю дату як день солідарності робітників на спомин про страчених американських анархістів (сьогодні б їх називали терористами, оскільки вибухом їхньої бомби було вбито восьмеро й поранено п'ятдесят поліцейських).
Від початку ж профспілки створювались як первинні інструменти соціального партнерства, їхнім завданням було домовлятися з працедавцем, а не розкуркулювати його, пустивши по світу й заславши всіх родичів, або краще - розстріляти.
Важко триматися в рамках українського дискурсу, тоді як історія профспілкового руху надзвичайно драматична й колоритна. Самих тільки якісних художніх фільмів (і тільки в Голлівуді) на цю тему - більше десятка.
Це брехня, що профспілковий рух - такий собі виключно лівий комуністичний продукт. Затримка й невиплата зарплатні - один із гріхів, який прирівнюється до вбивства і крадійства. Так церква інтерпретує гріх користолюбства. Є й інші посилання на Біблію з цього приводу, віруючі знають, іншим - не суть важливо.
Конунг Інгвар, він же князь Ігор, як відомо, дуже постраждав у Коростені від місцевих профспілок через неправильну фіскальну політику.
В часи Великої депресії у Сполучених Штатах Америки ті штати, в котрих були сильні профспілки, постраждали найбільше. Вони вимагали справедливості стосовно себе, без урахування того, що відбувалося в економіці загалом. Відтак, їхні підприємства гинули, але з повністю задоволеним відчуттям справедливості. Там, де господар пояснив на пальцях, що робітникам буде дуже важко невизначений період, але вони залишаться при роботі, і його зрозуміли, - все було менш болісно.
Повернімося ж у наш час і поговорімо про можливі перспективи. Важливість цієї теми не так у даті, як у наративі. Профспілки свого часу були прототипом громадянського суспільства. З громадянським суспільством у нас усе стало закінчуватися, до пуття й не почавшись. Нинішня псевдопандемія ще хлюпнула бензинчику в багаття, де горить-палає демократія.
Колись давно вже нині призабутий Олександр Мороз сказав із приводу наших профспілок, що їх не розвалили тільки тому, що вони нікому не заважали. Ніби як абсолютно марна, на нинішні часи, бюрократична структура з величезною нерухомістю як предметом розпилу і дерибану.
Ну подивіться чудовий документальний фільм "Американська фабрика", що отримав "Оскар" і премію з режисури на кінофестивалі "Санденс". Події відбуваються 2014 року. Тобто дуже сучасні і в дуже сучасній країні. Робітники колишнього заводу General Motors у штаті Огайо, закритого через збитки у 2008 році, знову отримують роботу, бо підприємство купує китайський мільярдер. Спочатку щасливі абсолютно всі. Але потім виявляється, що американцям треба гарувати тяжко, як китайцям, у всіх смислах цього слова. І тут включаються профспілки.
Отже, в нормальної безпартійної профспілки є три основні прикмети. Якщо їх немає, то це або якесь партійне фуфло, або бандитський розвідняк, який харчується з партійного корита.
Профспілка має бути вільною від держави. Це - аксіома, але я підозрюю, що в багатьох старих профспілкових діячів рештки волосся стануть сторч.
Профспілка має бути вільною від роботодавців. Це складна тема, я ще з дитячих часів пам'ятаю чудові карикатури-комікси Герлуфа Бідструпа про продажність профспілкових лідерів.
І профспілка має бути вільною від партійності. У цьому місці всі партійні ЗМІ мають підвести голови, грізно роздути капюшони й сичати в медіа.
Майдан зразка 2014 року, по суті, був неоформленою всеукраїнською профспілкою, котра мала великі шанси перезавантажити державу. Добровольчий і волонтерський рухи - квінтесенція профспілкової ідеології. Саме тому наша політична сволота, незалежно від орієнтації, зробила все можливе, аби цей рух знищити. Слід віддати їм належне, вони це майже зробили.
У чому суть ідеології профспілкового руху? По-хорошому, він вищою мірою дисидентський. Ніхто за ваші права, крім вас самих, боротися не буде. Є ідеологія солідарності, свободи вибору і право на працю. Зрештою, є й ідеологія справедливості, за яку варто боротися.
Звідки виникає фашизм? Коли держава цинічно нехтує згаданими вище тезами, і з'являється зрештою лідер, який радикальним, вольовим шляхом років на десять перетворює життя робітників на казку. Потім, правда, він посилає в топку їх самих. Але це вже абсолютно інша казка, малята.
Що ми маємо в нашій реальності? Є кілька складових.
Наявність юридично зареєстрованих динозаврів, причетних до індустріальної епохи, які ефективно працюють у сфері розпилу державного бюджету.
Є напівзлиденні клуби за інтересами, що говорять загалом правильні речі, які навіть добре перекладаються англійською мовою, але їм ніхто не збирається особисто платити внески.
Є інститут лобізму, що поступово оформлюється, але все ще нелегальний. Який значною мірою й сучасним інструментарієм вирішує питання класичних профспілок.
І є запит суспільства, який в усьому світі сьогодні притиснула тоталітарна "залізна п'ята" коронавірусу.
Головна проблема така. Суспільство звикло, що профспілка - уособлення "халяви". Або плАти за слухняну поведінку та політичну лояльність.
Сама думка про те, що робітникові чи працівникові треба підняти власну дупу і щось зробити задля отримання якихось особистих переваг, пострадянській людині глибоко чужа. Рівень освіти до цього не має жодного стосунку.
Чи є перспективи розвитку профспілок, і чому вони не з'являються, наприклад, на Західній Україні, де в переважної більшості людей є досвіт професійної роботи в нормальних ринкових умовах?
Як часто буває в сучасному світі, якщо ви чіпляєтеся за назву й термін, ви приречені на неуспіх. Більшою мірою це стосується ідеології. Але профспілки теж потрапляють у цю нішу. Є цілком очевидний запит на нову якість соціальних відносин. Його не придумав хтось персонально, як вважають конспірологи. Його визначають нові технології, демографія, чергова економічна криза, катастрофа у сфері ідей, які сформували світовий порядок після Другої світової війни.
Карантин з усією очевидністю показав, що середній клас є втіленням тези так званого промислового громадянства. У ньому людина більше лояльна й віддана своєму працедавцеві як системотвірному чиннику, що транскордонний. Вона менше стурбована своєю формальною приналежністю до конкретної держави. Це сумно, з погляду концепції національної держави, але пояснює причини, з яких частина людей її ігнорує. Не зі зла, а заради користі.
Ми дедалі частіше бачимо в інтернет-просторі процедури спорів і озвучування претензій, проєктів колективних угод, апеляцій до чинного законодавства. Що відбувається, коли працедавець в особі держави і ніби незалежних розпилювачів її бюджету не виконує своїх зобов'язань?
Відбувається Майдан.
Майдан, по суті, був черговим всеукраїнським страйком. Те, що він спонтанно переріс у повстання, - заслуга кремлезалежності й тупості Януковича, а також невгамовної жадібності переговірників від сцени Майдану. Спроба задіяти штрейкбрехерів у вигляді шахтарів, тітушок, а потім і колаборантів тільки загострила ситуацію, про що всі й так знають.
Із профспілкового погляду, страйк - це не сила демонстрації, а демонстрація сили. Технічно кажучи, якщо ви виводите на страйк десять тисяч людей, у вас в активі має бути реальний мільйон людей, готових фізично зробити те ж саме. Якщо цього немає, то ви - клоун, навіть коли заявляєте, що виступаєте проти головного клоуна.
Та тут ми впираємося в проблему солідарності за груповою ознакою. Нинішні професії дедалі менше потребують ручної праці, коли не враховувати гастарбайтерів, які за свої права в Україні точно боротися не будуть, - собі ж дорожче. Саме визначення професії стає дедалі більш комплексним. Середній клас у змозі працювати на двох або трьох роботах одночасно, якщо говорити про комп'ютерну складову.
Із самоідентифікацією українців як засновників і власників країни все дуже кепсько. Є домінуюча традиційна психологія батрака, який працює на пана. А пан може бути хорошим або поганим, це як пощастить. У крайньому разі, пана можна спалити і втекти в Запорозьку Січ. У нашому випадку - в гастарбайтери, хоча можна й заміж.
Є ще традиційна соціальна психологія перемоги й поразки, яка, в принципі, не передбачає пошуку компромісу для протилежних запитів. Одна з функцій профспілки - пояснення своїм членам того факту, що колективна перемога може бути наслідком індивідуальних поступок. Але для цього потрібна взаємна довіра. З цим у нас теж не дуже добре.
Це дуже важлива тема в контексті того, що тему війни (і її наслідків) влада намагається щосили коли не дискредитувати, то, в кожному разі, вилучити з порядку денного. Психологія перемоги і поразки - індивідуальна. Кожна людина має право визначати для себе, як їй розпоряджатися своїм життям і яку долю обирати. Але якщо ми говоримо про групову поведінку, то індивідуальна свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Профспілка - одна з форм досягнення максимального блага для максимальної кількості людей. Але в цього досягнення є своя ціна.
В українському випадку - це передусім амбіції та демонстративність поведінки окремих людей, які перетворили її на соціальний ліфт. Ці псевдолідери - руйнівники будь-яких соціальних груп, якщо їм не вдається їх очолити і доїти.
Якщо ви уважніше подивитеся на новітню українську історію, то виявите безліч таких яскравих і нарядних персонажів, які вигулькують ніби нізвідки. І діваються невідомо куди, щойно змінюється кон'юнктура.
Старий образ профспілки як войовничої секти малограмотних, але фізично сильних людей сьогодні - вже надбання історії. Сектантський підхід нікуди не подівся, бо кваліфікаційні параметри є одним із важливих маркерів ідентифікації особистості. І це інстинктивно дуже хочеться щосили захищати. Але сучасні тренди групового виживання рекомендують саме розумну кооперацію на взаємовигідних умовах.
"Робота не вовк, у ліс не втече" - гласить давнє прислів'я прокрастинаторів. Сьогодні в нас усе погано і з вовками, і з лісами. Робота - справді не вовк, вона перетворилася на чарівного єдинорога, якого ще пошукати. Але розумна групова діяльність плюс сучасні технології цілком здатні його клонувати, якщо продовжити цю метафору. Нові форми корпоративного самозахисту цілком здатні коли не змінити нинішнє суспільство, то створити своє, ефективніше, в паралельній реальності. А, як ми знаємо з квантової фізики, таких реальностей багато.
Більше матеріалів Олега Покальчука читайте тут.