У 1924 році патріарх Константинопольський Григорій VII у томосі про дарування автокефалії Польській православній церкві написав: "Перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося не за приписами канонічних правил, також не було дотримане все те, що було встановлене стосовно повної церковної автономії Київського Митрополита, який мав титул Екзарха Вселенського Престолу". Щоб почути ті ж самі слова, нам довелося чекати ще майже 95 років.
Віднедавна у наш понятійний ужиток увійшла дата "1686". Це був рік, коли верховенство над українською церквою перейшло від Константинопольського до Московського патріарха. Тепер воно повернуто назад, і на цьому підґрунті будується автокефалія українського православ'я.
Проте чому й за яких обставин 332 роки тому таке рішення було прийняте, якось не дуже зрозуміло. Принаймні тим, хто задовольняється лише інформацією ЗМІ. Спробуймо в цьому розібратися докладніше, намагаючись усе-таки не надто заглиблюватися в хитросплетіння церковних догматів та політичних інтриг - минулих і нинішніх.
Чим жила того року Україна? Звертаючись до цієї дати, тепер зазвичай обмежуються суто церковним контекстом. Однак його тодішня величезна значущість не повинна заступати загального тла, на якому розгорталися події, пов'язані з перепідпорядкуванням української православної громади.
Вони розпочалися задовго до цього знаменного року, а саме 18 січня 1654 р. (всі дати за новим стилем. - А.С.), коли генеральна старшина та 12 полковників (більшість яких - родичі, свояки або куми), а також нечисленні містяни й козаки, зібравшись у Переяславі, присягнули на вірність "єдиновірному благочестивому царю східному" Олексію Михайловичу.
Тоді ж царський посол Бутурлін своїм звітом, у якому стверджувалося, що на раду "зібралася сила-силенна усяких чинів людей", створив легенду про масову участь населення у прийнятті доленосного рішення. Насправді ж на раді в Переяславі були присутні лише 284 особи. Це вже згодом із Москви у 117 міст і містечок було послано царських чиновників, які взяли особисту присягу у 127 тис. українців-глав родин. Під цей процес підпало лише близько 1 млн осіб - третина тодішнього населення України.
У розумінні козацької старшини, котра присягала в Переяславі, йшлося про певного роду військово-політичний союз, про допомогу проти утисків від поляків та кримчаків, які загрожували їхньому статусу й "маєтностям". Однак справа відразу ж повернула на інше, і замість двостороннього договору, проект якого з 23 статей представили в березні у Москві посли Хмельницького, гетьман отримав від царя "Жалувану грамоту", адресовану своїм новим "підданим".
Жорстку руку Москви вони відчули одразу. Вже саму грамоту було скріплено новою державною печаттю. Зображення двоголового орла з трьома коронами та Святим Георгієм ("їздцем") на грудях, що існувало на ній із 1645 р., було доповнене знаками держави та скіпетра. А з 1 липня цар прийняв новий титул, до якого вперше увійшла формула "Цар, Государ, Великий Князь і всія Великої і Малої і Білої Росії Самодержець". Не протектор, покровитель та ін., а самодержець!
Того ж року було проведено грошову реформу. Вже 8 травня 1654 р. на всій території ввели новий срібний рубль, який вже наступного року виготовляли шляхом карбування на європейських талярах контрмарки (в народі "єфімки з признаком") з чималим зиском для скарбниці. На рублі 1654 р. зображували царя, що скаче на коні зі скіпетром у руках, із написом по колу "Божою милістю великий государ, цар і великий князь усієї Великої і Малої Русі". Амбітний московський патріарх Никон, який користувався симпатією і заступництвом царя, вирішив не відставати й самовільно ввів до свого титулування майже таку саму формулу зі згадуванням "малої Росії".
Проте у справах церковних усе пішло не так легко. Вище українське духовенство присяги не прийняло. Хоча московським представникам виявляли належну повагу, київський митрополит Сильвестр Косов та його колеги аж ніяк не бажали втрачати автономію, що спиралася на європейські культурні традиції. Митрополит, який мав титул константинопольського екзарха, гордо відкинув зазіхання світської влади на свої прерогативи: "Хоча гетьман із усім Військом Запорізьким і піддався государю, але він, митрополит, із усім собором про те бити чолом до государя не посилав, і живе він із духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою".
За словами відомого російського історика Іловайського, "всім їм анітрохи не усміхалася думка проміняти свою номінальну залежність від Константинопольського патріарха, тобто майже повну самостійність, на справжнє підкорення суворому Московському патріарху". До того ж, перебуваючи в постійному спілкуванні з іншими східними церквами й набивши руку в богословських баталіях із католиками та уніатами, вони "досить неспівчутливо ставилися до самодержавного московського ладу і зверхньо дивилися на московських людей, вважаючи їх культурно значно нижчими від себе й ледь не варварами".
Для цього в освіченого українського духовенства були всі підстави. Недарма, коли патріарх Никон 1649 року затіяв давно назрілу "модернізацію" своєї церкви, цар Олексій особисто просив саме Косова надіслати потрібних фахівців. До Москви вирушили три авторитетних знавці "грецького і латинського письма" на чолі з ієромонахом Києво-Печерського монастиря, видатним богословом, філософом і лінгвістом Єпифанієм Славинецьким. Можна сказати, що вирішальною мірою завдяки його працям відбулася никонівська реформа церковного богослужіння, оформлена рішеннями Московського собору того ж пам'ятного 1654 року.
Тоді ж із українських монастирів були запрошені близько трьох десятків учених ченців для навчання московських людей слов'янської й грецької граматики, риторики та філософії; вони ж займалися перекладами. Із ними до Москви потрапив і "Малий катехізис" Лютера. Це київське "вчене братство" започаткувало створення першого ВНЗ Росії - Слов'яно-греко-латинської академії.
Москва, що отримала власну патріархію лише за 60 років до цього, причому за досить суперечливих обставин (там фігурували багатомісячний "домашній арешт" у Москві Константинопольського патріарха, підроблені підписи, прямий підкуп), убачала в підпорядкуванні собі західноруської митрополії із центром у Києві необхідне підтвердження самопроголошеного нею статусу "Третього Риму". Переяславський акт дав їй для цього зручний привід. Уже в передану Хмельницькому Жалувану грамоту було вписано положення про те, що "митрополиту Київському, також й іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святішого патріарха Московського і
всієї Великої, і Малої, і Білої Росії, а в права духовні святіший патріарх не вступатиме".
Але Косова така двозначність не влаштовувала, і він звернувся до царя із зустрічною "програмою співпраці", в якій центральним пунктом була вимога, "щоб духовенство не було віддалене від послуху святішому патріарху Константинопольському, якому підлягає воно за правами Божими і за правилами святих отців" і "щоб московських духовних на ревізію й на всякі начальства в Малоросію государ не присилав".
Цар не відповів на ці вимоги, пославшись на свою зайнятість військовими справами. Невдовзі ж після Переяслава розпочалася війна з Річчю Посполитою, оголошена як визвольний похід проти "гонінь на православну віру". Московським військам вдалося відбити Смоленськ і захопити чималу частину Великого князівства Литовського. І всюди першим кроком нової влади було прийняття присяги від місцевих жителів на підпорядкування Московській патріархії. Тим самим грубо ігнорувалася попередня належність "звільнених" єпархій до Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції Константинопольського патріарха. Сильвестра Косова, який сам походив із цих місць, про це навіть не повідомляли.
У березні 1657 р. Богдан Хмельницький зробив останню спробу захистити споконвічні права українського духовенства. У листі патріархові Никону від імені "всього Війська Запорозького" він зажадав "утвердити государевими грамотами їхні права, привілеї, свободи й добра за чином і звичаєм давнім вовіки". Але ні він, ні митрополит відповіді не дочекалися. Обидва невдовзі померли - Косов у квітні, а Хмельницький у серпні того ж року.
Після їхньої смерті гетьманська і церковна гілки українського самоврядування різко ослабли. В наступний період, справедливо названий "великою руїною", про якийсь загальнонаціональний вектор говорити було важко. Гостро суперничали особисті амбіції "самопожираючих драконів" (Дмитро Яворницький), жоден із яких не зміг - зокрема й через зовнішні обставини - піднятися до державного рівня. Відсутність єдиного загальнонаціонального лідера стала одним з вирішальних чинників, які призвели до ослаблення та розпаду України, а згодом і до її зникнення на довгі століття з політичної мапи Європи.
Вибори кожного нового гетьмана супроводжувалися підписанням нової угоди, т.зв. "гетьманських статей", із Московським царством, які незмінно звужували поле їхньої самостійності, насамперед у царині зовнішніх зносин. Переяславські статті Юрія Хмельницького 1659 р., Батуринські 1663 р. і Московські 1665 р. статті Івана Брюховецького, Глухівські 1669 р. статті Дем'яна Многогрішного, Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. статті Івана Самойловича... Вже Брюховецький підписав угоду з царем не як "вірний слуга і підданий", як раніше, а як "царської пресвітлої величності холоп".
Простежмо їхні долі. Юрія Хмельницького - батькову надію на утвердження династичної спадкоємності гетьманської влади - задушили турки. Його суперника в боротьбі за булаву Якима Сомка звинуватили у зраді Москви й стратили. Івана Виговського звинуватили у зраді Польщі й розстріляли поляки. Павло Тетеря з награбованими цінностями втік до Польщі, де й помер у невідомості (за іншими версіями - був змушений тікати до турків в Адріанополь; був страчений за вироком Сейму). Івана Брюховецького розтерзали самі козаки. Степана Опару стратили поляки. Дем'ян Многогрішний став першим українським гетьманом, чия політична кар'єра завершилася засланням у Сибір. Іван Самойлович служив цареві вірою і правдою аж 15 років, але теж потрапив у сибірське заслання разом із сім'єю.
Церковні ж справи у це лихоліття йшли більш-менш благополучно. Значною мірою завдяки тому, що більшість цього 30-річчя місцеблюстителем київської митрополичої кафедри залишався Чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Хоча він і бачив у Москві єдиного захисника України від ворожих планів Польщі та Туреччини, проте виступав проти російської присутності на її території. В одному з доносів на нього, надісланому цареві Олексію, наводилися слова архієпископа: "Треба нам того, щоб у нас, у Малій Росії, й нога московська не постояла, а коли великий государ не виведе своїх ратних людей із міст, гетьман хоча й сам пропаде, та й Московське царство погубить, як вогонь: і запалену річ спалить, і сам вигасне". Так само рішуче він опирався втручанню Московського патріарха у справи Київської митрополії, спробам вивести її з-під Константинопольської юрисдикції.
Не завадить зазначити, що Лазар Баранович досить довго відігравав видатну роль не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному, культурно-просвітницькому та літературному житті України. Автор близько півтори тисячі віршів, він значну їх частину присвятив трагедії своєї країни, закликаючи до подолання чвар і до народної єдності:
… Немов на морі,
так хвилі у світі,
У тому морі нелегко вціліти.
Щоб уціліти від лютої хвилі,
Потрібно
злості покинуть заїлі.
Боже,
дай людям святу твою згоду
І по негоді подай нам погоду.
На Україні постійно гинуть,
Вкраїна - це море!
Воно червоне,
Хто сам - потоне,
в гурті - переборе!
Хай Україна
Буде єдина…
У 1667 р. російсько-польська війна завершилася перемир'ям, підписаним у селі Андрусове під Смоленськом. Без жодної її участі Україну з її історичною територією вперше розділили між цими двома державами. Отримання Лівобережної України коштувало Москві
200 тисяч рублів, виплачених Польщі як компенсація. Київ був залишений Москві лише на два роки "для виведення її військ". Зважаючи на обурену реакцію України на умови Андрусового, автор цієї угоди, глава Посольського приказу Ордин-Нащокін цілком усвідомлював, що "єдність народів може настати лише через згоду у вірі й церковному управлінні з Москвою". Так розумів центральну роль церкви в колоніально-русифікаторській політиці Росії не лише він.
І коли через півтора десятка літ андрусівські "домовленості" були закріплені "Вічним миром", одним із його пунктів стало отримане від поляків зобов'язання забезпечувати населенню територій, які відходили до Польщі, "використання благочестивої греко-російської віри". Тим самим Москва як гарант угоди привласнила собі виключне право захисту інтересів "усіх православних" і, відповідно, втручання у справи Польщі на цій підставі. (Кремлівська концепція "захисту всіх російськомовних" має, як бачимо, дуже давнє походження!).
Договір уклали у квітні 1686 р. Проте ще на стадії його розробки московська влада (вже малолітні царі Іван і Петро та їхня співправителька Софія) гостро відчули: захист захистом, але ж формально так вдало здобуті області, як і раніше, належать до Константинопольської патріархії. І заздалегідь затурбувалися створенням необхідної юридичної та прецедентної бази.
Зокрема, хоча віддавна архімандрита Києво-Печерської лаври, що вважалася "цареградською ставропігією" ("представництвом"), завжди призначали в Константинополі, в 1684 р., коли помер її славетний настоятель Інокентій Гізель, по затвердження його наступника гетьман Самойлович звернувся в Москву до патріарха Іоакима. У грудні того ж року вже сама Москва звернулася до Константинопольського патріарха з проханням (підкріпивши його 200 рублями) "віддати" їй Київську митрополію. Патріарх відповів відмовою, як і на прохання дозволити проведення в Києві собору для обрання нового митрополита.
А тепер згадаймо наведену вище "провокаційну" фразу, приписану донощиком Лазареві Барановичу. Її було адресовано гетьману Самойловичу. На той час він зумів утриматися при владі набагато довше за всіх своїх попередників, у всьому догоджаючи Москві. Проте два його сини побували там у заручниках. Їм давали вдосталь горілки, але вулицями за ними постійно ходили шпигуни з Посольського приказу. Самойловичу сходили з рук побори з населення, хабарі й самоуправство, та коли він спробував оскаржити умови "Вічного миру", то отримав сувору догану за "противенство". Йому довелося довго вибачатися, але "зарубка", так би мовити, лишилася.
Син священика, він чудово розумів значення церкви в сучасному йому житті й вирішив зміцнити свої позиції, поставивши на Київську митрополичу кафедру, яка довго залишалася порожньою, свою людину й водночас "підігравши" Москві. Такою людиною виявився єпископ Луцький Гедеон із давнього князівського роду Святополк-Четвертинських, за чийого небожа Самойлович зумів видати доньку. І, незважаючи на заборону Константинополя, в липні 1685 р. у Києві було скликано помісний собор, на якому за відсутності більшості українських ієрархів гетьман "продавив" обрання Гедеона митрополитом Київським. (До речі, одним із п'яти представників гетьмана з правом голосу тут був І. Мазепа).
У жовтні Гедеон із великою делегацією вирушив до Москви, де патріарх Іоаким "затвердив" його в цьому сані і прийняв від нього присягу на вірність. Натомість він отримав від царя обіцянку залишити недоторканними давні привілеї Київської митрополії; зберігалися її автономія та непідсудність московській церковній владі, виборність митрополита, права на видання книжок, відкриття духовних шкіл тощо.
Із собою до Москви новообраний митрополит привіз прохання собору, підтримане Самойловичем, щоб його, взагалі-то, незаконне обрання, а тим більше - затвердження в Москві було підтверджене Константинополем. Було ще два прохання: зберегти за Київським митрополитом титул константинопольського екзарха й дозволити, як і раніше, під час служби згадувати першим не Московського, а Константинопольського патріарха. Обидва прохання проігнорували. А ось посольство до Константинополя поїхало.
До гетьманського посланця полковника Івана Лисиці був приставлений (чи навпаки) московський дяк Микита Алексєєв. На їхнє перше звернення до Константинопольського патріарха Діонісія, підкріплене "трьома сороками" соболиних шкурок, відгуку не надійшло. Тоді вони вирішили діяти через досить шанованого патріарха Єрусалимського Досифея - другого у православній ієрархії, але той їх теж не підтримав. Однак відправив до великого візира, якому Константинопольський ієрарх прямо підпорядковувався як глава всіх православних підданих імперії, що мав адміністративну й судову владу над ними. Візир хабарів від посланців не брав (принаймні про це не стало відомо), проте йому пообіцяли, що Москва на знак вдячності утримається від участі в антитурецькій коаліції, яка саме формувалася.
Отримавши відповідну вказівку, Діонісій, підкріплений ще двома сотнями золотих, скликав синод, який і прийняв бажане рішення. Повідомляючи про нього в Москву, патріарх зазначив, що воно продиктоване міркуваннями "ікономії", тобто вчинене як поступка, "з ласки", так би мовити, з огляду на обставини. Ці обставини йому були "підказані" ще в листі гетьмана Самойловича до царів: він-бо не зможе заступитися за українських православних і подати їм "богонасичувальний харч, оскільки частково дальня відстань дороги, частково жорстокі народи, які розташувались між тамтешньою і тутешньою Палестиною, частково часті поміж царствами земними війни творять цьому велику незручність". У переданих до Кремля документах цю аргументацію в загальних рисах і відтворили. Особливо наголошувалося також, що Москві буде зручніше вивести православну паству, яка залишилася в Польщі, з-під уніатського впливу.
Водночас тут містилися положення про необхідність під час церковної служби в Україні згадувати Константинопольського патріарха перед Московським, що досить чітко натякало на збереження канонічної влади Константинополя над Київською єпархією. Так само тонко формулювалася й передача права "поставлення" Київського митрополита не тільки нинішньому патріарху Московському, а й "...патріархам після нього". Навряд чи випадково тут було пропущене ключове слово "всім".
Тоді й Досифей вирішив викласти свою позицію, що виглядає як спроба морально очиститися від вчиненої несправедливості. У грамоті, адресованій московським царям, він схвалює сам факт поставлення Київського митрополита Московським патріархом, але рішуче засуджує, що той включає Київську митрополію до свого патріархату. На його думку, не лише таке підпорядкування суперечить церковним правилам, а й сам спосіб його досягнення неправильний, вартий осуду і небезпечний. "Відпускання" Київської митрополії належало "просити не через гроші, а просто заради віри та користі вірних, не так, як нині, коли чесніший ваш посланник сповіщав нам: що якщо дамо грамоту, дасть і милостиню (пожертвування. - А.С.); а якщо не дамо - не дасть... І чи личить цій Апостольській Церкві великої Москви просити в матері своєї, Східної Церкви, духовних дарів за гроші?.. І чи достойна така грамота?". Однак належні йому 200 золотих узяв.
Отримав своє і гетьман Іван Самойлович: його "преміювали" шістьма кіньми з каретою та цінними клейнодами. Але через рік Москва все ж таки розпочала війну з Османською імперією. Ось тільки похід у причорноморські степи завершився фіаско: військо через спеку та брак харчів вимушене було повернути назад. Фаворит правительки Софії Василь Голіцин своє військове невміння прикрив "зрадою" гетьмана, що нібито підпалив степ "із дружби до татар". Йому допоміг і донос на Самойловича, підписаний, серед десятка інших, і "нерозлучною" історичною парою - Іваном Мазепою та Василем Кочубеєм.
А Івана Самойловича позбавили всіх його "маєтностей" і відправили на поселення в Тобольськ. Мавр зробив свою справу...