На 90-ті роки минулого століття в космосі побували люди різних професій, хіба що серед них ще не було журналістів. Цю несправедливість першими вирішили усунути представники Токійської радіомовної компанії (TBS), які навесні 1987 р. прилетіли на Байконур для висвітлення чергового запуску пілотованого космічного корабля "Союз". Керівник групи TBS Ісіро Сасакі поцікавився в одного з керівників Головкосмосу СРСР: "Чи не можна прокататися в космос?". І отримав відповідь: можна, але тільки на комерційній основі. Уже 27 березня 1989 р. у Москві було підписано комерційну угоду про восьмидобовий космічний політ японського журналіста. Найграндіозніша в японському телебаченні комерційна справа коштувала TBS 37 млн дол. Відтак, у космос полетів не японський астронавт Національного управління з дослідження космічного простору (NASDА) на американському космічному човнику-шаттлі за програмою Spaslab-J, а японський репортер Тоєхіро Акіяма, директор бюро TBS у Вашингтоні.
В СРСР знайшлися противники угоди з японською TBS, яка буцім ущемляла "радянську гордість". У зв'язку з цим у ЗМІ з'явилися заклики "випередити японців, першими пославши в космос радянського журналіста". Це певним чином вплинуло на владні структури країни, і в СРСР для космічного польоту відібрали кандидатів
із репортерів. Однак жоден із шести відібраних, серед яких був і український режисер "Укртелефільму" Юрій Крикун, до польотів у Космос так не добрався...
Космічна журналістська комісія
Журналісти СРСР, як ніхто інший, розуміли, що їм стати космонавтами, так би мовити, "не світило" - мовляв, не та в них професійна підготовка. "Виручила" ера суцільного дефіциту наприкінці 90-х рр., коли якість життя населення в країні різко погіршилася, а фінансування космічної галузі дуже урізали. Ось2 чому Головкосмос легко пристав на пропозицію Токійської мовної корпорації TBS відправити в космос японського журналіста на радянському транспортному кораблі "Союз" та орбітальній станції "Мир", - 37 млн дол. на космічній дорозі не валялися.
Згоду Головкосмосу на політ на комерційній основі японського журналіста їхні колеги з СРСР подали у ЗМІ під гаслом: "Продаємо пріоритет багатим японцям!", причому подали так напористо, що це викликало в суспільстві хвилю гнівного обурення. Тепер противників космічних польотів громадян будь-яких країн на комерційній основі немає в жодній країні світу. Хоча б тому, що це - не що інше як звичайна й вигідна комерційна пропозиція, яка дає користь як тим, хто її пропонує, так і тим, хто її отримує.
Однак тоді, причому дуже оперативно, у Спілці журналістів СРСР з'явилася "космічна комісія", створена редактором відділу науки газети "Правда" Володимиром Губарєвим. Вона, звісно, нічого не могла зробити, якщо називати речі своїми іменами, крім одного - негайно, причому гласно, виступити у ЗМІ з ініціативою послати в космос... радянського журналіста. Що вона й зробила.
А щоб радянського журналіста послати в космос, спочатку, на думку Губарєва, слід було набрати журналістів до складу загону космонавтів, а вже потім відібрати двох для польоту - як основного, так і дублера. Керівництво країни на чолі з Михайлом Горбачовим не те щоб дивилося на цю ініціативу косо, - воно її просто не помічало впритул, оскільки був великий резерв професійних космонавтів, яких на той час у СРСР готував хто завгодно: ВПС, Інститут медико-біологічних проблем, Ракетно-космічна корпорація "Енергія"
ім. С.Корольова, військові та цивільні авіаційні НДІ, у тому числі й Академія наук СРСР. Отже, журналістам, які хотіли полетіти в космос, і насамперед В.Губарєву, треба було знайти хороший інформаційний привід, який би дозволив зацікавити політичне керівництво країни. Знайти кошти на політ у космос журналіста, використовуючи тільки голі ідеї, що не спиралися навіть на інформаційні приводи, було неможливо. Адже без грошей нікуди не полетиш, тим паче в космос. Губарєв такий привід знайшов.
Журналістський проект "Космос - дітям"
Губарєв запропонував генсеку М.Горбачову, щоб той підтримав благородний проект "Космос - дітям", який відповідав духові горбачовської перебудови, в результаті реалізації якого всі кошти, отримані від реклами, репортажів та публікацій про політ журналістів, буде передано для надання допомоги дітям. Чи міг Горбачов відмовитися від такої благородної справи, коли ЗМІ публічно зробили йому цю пропозицію? Ні, вже не міг. Тепер він мав на неї якось відреагувати. І Горбачов, хоч й зі скрипом, але відреагував: він порадив Губарєву провести відбір журналістів у загін космонавтів публічно, з висвітленням у ЗМІ у вигляді всесоюзного конкурсу на право журналісту-космонавту зробити кілька репортажів із космічної орбіти. Але ж перед цим необхідно було заздалегідь відібрати конкурсантів, проаналізувавши їхні публікації на космічну або близьку до неї тематику. Через розмитість вимог правил відбору на цей конкурс кандидатів на космічний політ серед журналістів виявилося понад тисячу осіб.
Потрібно було негайно посилити критерії відбору, що й зробили. І "м'ясорубка" відбору запрацювала. На грудень 1989 р. кандидатів на космічний політ від журналістів залишилося 37, їх послали на первинний відбір за станом здоров'я в Інститут медико-біологічних проблем (ІМБП). Після першого, і "дуже м'якого", як казали лікарі ІМБП, медичного огляду кандидатів залишилося 16. Ці журналісти рано тішилися, що пройшли відбір. Вони навіть не припускали, що за період із 8 січня по 6 березня 1990 р. лікарі ІМБП "вивернуть" їх, м'яко кажучи, навиворіт, і причому не один раз. За два місяці суворого медичного відбору лікарі ІМБП, які вже руку набили за попередні десятиліття у відборах кандидатів у космонавти з-поміж практично абсолютно здорових льотчиків-винищувачів, на кандидатах у космонавти від журналістської братії "відірвалися" за повною програмою. Задля справедливості слід сказати - вимоги лікарів були абсолютні слушні.
Хто бодай трохи обізнаний із роботою журналістів, знає, що робота ця - нервова й шкідлива, причому з ненормованим робочим днем, у вихідні дні та свята. Про який хороший стан їхнього здоров'я можна було говорити? Але з 16 журналістів, які пройшли сито першого огляду, чудо-здорованів від журналістики знайшлося шестеро, - все-таки лікарі ІМБП виявилися гуманними. А для польоту в космос потрібні були тільки два журналісти-космонавти, і лікарі ІМБП цю вимогу засвоїли добре.
Ціна допитливості японських журналістів
Вартість польоту була справді високою - 37 млн дол. Половину цієї суми надали спонсори - компанії Sony та Minolta, а решта грошей мала окупитися (і скоро окупилася) за рахунок реклами. Основне завдання для японського космонавта-журналіста на орбіті - ведення прямих репортажів зі станції "Мир". У нього (або в неї) мала бути хороша дикція, досвід ведення прямих репортажів із місця події та вміння володіти пером.
У Японії для групи журналістів, які зголосилися стати космонавтами, кандидатів відбирали за демократичним принципом: хто захотів. Таких набралося 162 людини. З них японці відібрали тільки тих, хто беззастережно був згоден взяти участь у комп'ютерному тестуванні стану свого здоров'я: комп'ютерна програма відбирала японських кандидатів на політ у космос за результатами їхньої періодичної диспансеризації. Поцікавтеся в будь-якій редакції ЗМІ в Києві, наприклад, хто з українських журналістів за останні 20 років пройшов повне медичне обстеження, і ви жахнетеся, - лічені одиниці, та й то навряд чи. Серед японських журналістів, які пройшли конкурсний відбір за станом здоров'я, не виявилося жодного, хто був би придатний до польоту в космос за медичними показниками: дуже вже високо японські лікарі підняли планку вимог. І тоді вимоги до кандидатів трохи знизили.
Після повторного лікарського відбору кандидатів на космічний політ залишилося
40 осіб, із них - 6 жінок. Наступний етап відбору за медичними показниками проводили на медичному факультеті університету Токай і в ІМБП (м. Москва). Після нього кандидатів на серпень 1989 р. залишилося всього семеро.
Тепер остаточний вибір кандидатів на політ був (завважте відмінність) не за медичною, мандатною та Державною комісіями СРСР, а за керівництвом TBS. Вибрали 48-річного коментатора-міжнародника Тоєхіро Акіяму (директор бюро TBS у Вашингтоні) та 26-річну операторку Реко Кікуті. Обоє почали вивчати російську мову й готуватися до польоту в жовтні 1989 р. у Центрі підготовки космонавтів у Підмосков'ї. Однак на початку 1990 р. керівництво TBS звернулося з проханням перенести політ японських журналістів на більш ранній термін - грудень 1990 р. Керівництво TBS вирішило призначити основним космонавтом на космічний політ Тоєхіро Акіяму, а запасним - Реко Кікуті. За тиждень до старту екіпажу пілотованого космічного корабля "Союз ТМ-11" (командир екіпажу - Віктор Афанасьєв, борт-інженер - Муса Манаров, космонавт-дослідник - Тоєхіро Акіяма), 25 листопада 1990 р., у Реко Кікуті на Байконурі стався гострий напад апендициту. Ні секунди не розмірковуючи, оперувати у військовому госпіталі Байконуру чи літаком відправляти до Москви, дівчину блискуче прооперували військові лікарі - хірурги космодрому (випробував це на собі, коли мені видаляв апендикс лікар-хірург полковник А.Федун). Тепер здоров'ю Кікуті більше ніщо не загрожувало. Понад те, вона одужувала настільки хутко, що 1 грудня 1990 р. вже була присутня як гостя на засіданні Держкомісії, де затверджувався склад екіпажу "Союз ТМ-11". Примітно: запуск радянсько-японського екіпажу висвітлювали від японської TBS 120 її працівників. Стикування пілотованого корабля "Союз-ТМ-11 зі станцією "Мир" відбулося 4 грудня 1990 р. З того дня Акіяма почав вести репортажі з космічної орбіти про проведення експериментів на борту станції "Мир", а також про побут, розпочавши з докладної розповіді про те, як сплять космонавти, роблять зарядку, вмиваються та їдять.
Варто сказати, що Акіяма ніколи не був прибічником здорового способу життя. Навіть готуючись до польоту, він викурював до чотирьох пачок сигарет на добу, однак якимось чином примудрявся зберігати добрий стан здоров'я. Попри постійну нудоту під час польоту як реакцію на невагомість, Акіяма щодня стоїчно проводив телерепортажі. Ось витяг із його репортажу з борту довгострокової станції "Мир": "Спочатку було дуже важко, а робота стояти не могла. Фізичної готовності до польоту не досягти самими тренуваннями. Це вроджена якість, яку мають визначати лікарі. Дуже важлива психологічна підготовка: люди вчаться жити у тяжких умовах, долаючи великі незручності. Манаков-сан і Стрекалов-сан (постійний екіпаж "Миру". - Авт.) жили на станції тільки вдвох, і я бачив, як вони співчувають один одному, як допомагають. Я зрозумів: щоб бути космонавтом, треба мати великі духовні сили. Ми розуміли, що це робота спільна, і намагалися працювати дружно".
Акіяма й сам виконував деякі експерименти. Наприклад, спостерігав за поведінкою у невагомості японських зелених жабок, які мали на лапках вакуумні присоски. Він систематично користувався японською ігротекою: бамбуковою бабкою, "кендамою" - молотком з м'ячиком, повітряною кулькою та кларнетом з паперовими міхами. З використанням їх японський журналіст провів телеурок для японських школярів, демонструючи особливості невагомості в космосі. Під кінець польоту Акіяма повністю адаптувався до невагомості. 10 грудня 1990 р. він повернувся на Землю.
Аудиторія компанії TBS за час польоту її журналіста колосально зросла. Після польоту і короткочасної роботи в TBS Т.Акіяма звільнився з компанії й став пропагувати приватний космічний туризм. Р.Кікуті, повернувшись із Байконуру, продовжувала працювати в компанії TBS як телеоператор.
Хто платить,
той і летить у космос
Радянські журналісти, які зуміли ще в березні 1990 р. пройти початкове медичне сито відбору в ІМБП, нудилися в невідомості до 11 травня, очікуючи, коли і чи відправлять їх на Головну медичну лікарську комісію. Це були військові журналісти газети "Красная Звезда" Олександр Андрюшков і Валерій Бабердін, режисер київської кіностудії "Укртелефільм" Юрій Крикун, від ризької газети "Советская молодежь" - Павло Мухортов, "Воздушного транспорта" - Світлана Омельченко, "Литературной газеты" - Валерій Шаров. Вони успішно пройшли відбір за станом здоров'я та досить жорсткі вимоги Мандатної комісії і 1 жовтня 1990 р. розпочали загальну космічну підготовку в Центрі підготовки космонавтів. Задум зібрати гроші на оплату польоту радянського журналіста в СРСР із тріском провалився, оскільки нікого не цікавив у керівництві СРСР. Та й М.Горбачову було не до польоту в космос якогось там журналіста. Цей задум просто забалакали великі умільці з середовища партійних та журналістських бонз СРСР.
Після польоту в космос японського журналіста Акіями пріоритет запуску в космос радянського журналіста був, звісно, упущений. 7 лютого 1991 р. радянські журналісти-космонавти закінчили загальну космічну підготовку, отримали кваліфікацію "космонавт-дослідник" і... повернулися до попередньої журналістської праці. Цим, на жаль, і скінчився проект польоту журналіста в космос, як і проект "Космос - дітям".
Утім, і в США сталася прикра осічка з польотами в космос простих людей. Як заявив усьому світові 27 серпня 1984 р. президент США Рональд Рейган, першою в космос полетить учителька, а за нею - й інші прості люди. Справді, першою з простих людей у космос полетіла поки що тільки вчителька англійської мови, історії, економіки та права 37-річна Кріста МакОліфф як учитель-спостерігач. У складі екіпажу багаторазового космічного корабля "Челленджер" вона трагічно загинула 28 січня 1986 р. в момент виведення "Челленджера" на задану орбіту. Після цієї трагедії питання польоту в Космос простих людей у США більше не порушувалося...