Буває такий дух безтілесний, коли його ніби видно, але відчути не можна, і дехто його навіть боїться. Так і Українська СРР на міжнародній арені у перші роки свого існування, до 1923 р., лише формально була суб'єктом міжнародного права, і її позиції ніхто не сприймав серйозно. Для всього світу був цілком очевидним бутафорський характер її державних інституцій, а уповноважених представників УСРР на міжнародній арені сприймали як таких собі намісників Радянської Росії.
Здавалося, що з таким становищем України на початку 1920-х років згодні всі держави, які мали хоч найменший інтерес до українського питання. Польща була задоволена існуванням УСРР у статусі повноправного суб'єкта міжнародного права і укладеним із нею Ризьким мирним договором. Після його підписання українці, маючи свою власну державу, жодним чином не мусили нарікати на позбавлення їх права на самовизначення. При цьому УСРР не була членом Ліги Націй і не визнавала цю міжнародну організацію авторитетною для виконання її постанов та вирішення через її інституції якихось питань. Тим паче що українці Східної Галичини після укладення Ризького мирного договору, згідно з його положеннями, мали захист своїх національних прав, а після остаточної анексії цієї території Польщею у 1923 р. їх не зобов'язували приймати польське громадянство.
Отже, теоретично всі українці у Східній Галичині та на Волині, котрі бажали жити в Українській державі, мали право переселитися до УСРР, решта могли покладатися на демократичний характер Польської держави і сумлінність виконання варшавським урядом міжнародних зобов'язань. Про останнє не було й мови. Друга Річ Посполита будувалася її засновниками як централізована держава, в якій не було місця повазі до прав інших націй, крім польської. Варто відзначити, що за основу ризьких зобов'язань було взято положення договору Польщі з країнами Антанти про нацменшини. На початок 1920-х років національні меншини становили 31-32% всього населення Польської держави. Найчисельнішою нацменшиною були українці. Також проживали у Польщі євреї, німці, білоруси, литовці.
Іншого сусіда УСРР, а саме Румунське королівство, українська радянська державність цілковито влаштовувала у світлі "бессарабського спору" з Радянською Росією. Це протистояння нагадувало двох рицарів на вузькій стежині, які не могли розійтися, бо кожен не бажав поступитися, оскільки втратив би свою гідність. У даному разі Румунія окупувала Бессарабію ще 1917 р., а у відповідь Радянська Росія взяла у заставу золотий запас королівства, евакуйований до неї ще в роки Першої світової війни. Отже, сторони на міжнародній арені висували взаємні претензії на міжнародних заходах і продовжували переговори через посередників. Періодично Румунія і СРСР були навіть готові домовитися, здійснивши взаємозалік претензій. Але ще
1920 р. Бессарабський протокол визнання приєднання Бессарабії до Румунії було підписано чотирма Великими Державами, які перемогли у Першій світовій війні (Велика Британія, Франція, Італія та Японія) й диктували у залах Версалю переможеним країнам умови післявоєнного устрою.
Ці держави постійно стояли перед проблемою ратифікації Бессарабського протоколу. Його ратифікація автоматично означала посилення морального тиску на РСФРР, згодом - на Радянський Союз. І той,
своєю чергою, не упускав можливості відреагувати на бессарабську проблему, що виступало аргументом торгу з державами Європи. Проте у Радянської Росії єдиним аргументом проти перебування Бессарабії у складі Румунії було її перебування у складі колишньої Російської імперії, в результаті чого нова кремлівська влада не може залишатися байдужою до долі населення цього багатонаціонального краю. У відповідь на претензії РСФРР висувався факт народного самовизначення в Бессарабії у формі рішення Сфатул Церія (Народних Зборів) у березні 1918 р., на підставі якого відбулося приєднання краю до Румунії. На що Радянській Росії було нічого відповісти, оскільки реальних юридичних підстав для ініціювання проведення плебісциту серед населення краю не знаходилось, а Молдавська АСРР у складі УСРР, утворена лише
12 жовтня 1924 р., була цілковито надуманим аргументом національного характеру. Правда, утворення й існування цієї автономії у складі УСРР має також свою неординарну історію.
Навіть у надзвичайно складних відносинах із Румунією державність УСРР для Радянського Союзу не могла знадобитися, щоб із її допомогою лобіювати радянські позиції на міжнародній арені. Всі аргументації, побудовані на питаннях порушення прав національних меншин у Другій Речі Посполитій та незаконності анексії Румунським королівством Бессарабії, залишалися, фактично, голковими уколами візаві СРСР, і тому Кремль, коли згодом піднялися ставки у міжнародній політичній грі, легко відмовився від цих своїх не дуже й сміливих зазіхань.
Країни Західної Європи дивилися на державність УСРР без особливого інтересу. Її наявність на початку 1920-х років використовувалась урядом СРСР хіба як мотивація для позбавлення акредитації посольств Української Народної Республіки в ряді держав Європи. Для всіх країн Європи і так було очевидно, що уряд УНР втратив можливість контролювати українські території і не має в найближчому часі шансів її повернути й збудувати насправді незалежну державу. Тому 1923 р. Радянський Союз ліквідував як самостійну інституцію Народний Комісаріат Закордонних Справ УСРР, а його справи передав до відання Народного Комісаріату Закордонних Справ СРСР. Отже, закордонними справами тепер опікувалася виключно метрополія, навіть формально. Але, незважаючи на майже повну втрату необхідності для Радянського Союзу існування УСРР як повноправного суб'єкта міжнародного права, ця республіка несла в собі численні міжнародно-правові казуси, які у слушні моменти загострення міжнародної обстановки могли стати для радянської дипломатії своєрідними "тузами в рукаві".
Одним із таких "тузів" були відносини СРСР із Литовською Республікою. Здавалося, ця невелика держава на узбережжі Балтійського моря не могла становити особливого інтересу для РСФРР, а тим більше для УСРР, після 1920 р. 9 жовтня 1920 р., незважаючи на встановлений, згідно з договором, кордон із Литвою, Перша Литовсько-білоруська дивізія польських військ під командуванням генерала Люциана Желіговського (з негласної санкції "Коменданта" Польської держави Юзефа Пілсудського, близького друга Желіговського) перейшла польський кордон, за яким перебувала спірна з Литвою територія, і окупувала Віленську область (у містах і містечках якої проживали переважно поляки та євреї, у селах - здебільшого литовці і білоруси). Вона отримала назву Серединна Литва.
20 лютого 1922 р. Віленський Сейм ухвалив резолюцію про приєднання Серединної Литви до Другої Речі Посполитої. Варшава на правах сильного промовляла про "волю народу", Литва не визнавала анексії Віленщини до 1937 р. Франція, вірна своїй концепції створення широкого санітарного бар'єру/кордону між небезпечними для її політики державами Європи (а Німеччина і РСФРР були найнебезпечнішими), пролобіювала в Раді рішення послів Антанти про мовчазне схвалення анексії Польщею Віленської області. Як компенсацію Литва 1924 р. отримала згоду Верховної Ради Антанти на включення до свого складу Мемельської області із портовим містом Мемель, яка до 1919 р. перебувала під суверенітетом Німеччини. Зазначена компенсація не була рівноцінною втраті Віленщини, та ще й несла з собою тривалий конфлікт із Німеччиною, який 1939 р., уже за влади нацистів, мав напівсилове розв'язання. Тому Литву, фактично, було обділено і ображено державами, які конструювали новий політичний устрій Європи, тобто Версальську систему. Ця країна до жовтня 1920 р. становила інтерес для Радянської Росії, що мала з нею спільний кордон, як транзитна країна в німецько-радянських відносинах, але з окупацією поляками Віленської області РСФРР і Литва вже не мали спільного кордону.
Незважаючи на тріумфальне становище Польщі, вже на початку 1920-х було очевидно, що її потуга насправді є колосом на глиняних ногах. Країна мала сировинно-аграрний характер економіки, вельми строкатий національний склад населення і політичну нестабільність всередині та територіальні конфлікти практично з усіма сусідніми державами, крім Румунії, зовні. Теоретично, держави, з якими Польща мала територіальні суперечки (Німеччина, Чехословаччина, Литва), не могли створити коаліцію, але численні міжнародно-правові казуси створювали на певний час сприятливу обстановку для цього.
Так, укладений 16 квітня 1922 р. між РСФРР та Німеччиною Рапалльський договір ніби нічого принципово загрозливого не містив, але Польща цілком слушно угледіла в ньому загрозу створення союзу проти себе. Договір містив, на перший погляд, незначну статтю, а якій ішлося, що сторони мають зобов'язання гарантувати безпеку кожному громадянинові держави-контрагента, який перебуває на територіях відповідної держави-підписанта. Все стандартно, якщо не зважати на територіальний спір РСФРР з Румунією через Бессарабію та Німеччини з Польщею - через Верхню Сілезію. При цьому Польща і Румунія мали від 1921 р. договір про взаємодопомогу. Тим часом СРСР посилив дипломатичний тиск на Румунію з приводу прикордонних інцидентів у районі Дністровського лиману, на ділянці кордону з УСРР. Тому підписанти Рапалльського договору, фактично, відповідним положенням визнали навзаєм кордони, які би могли встановлюватися де-факто кожним із контрагентів.
Інший казус, який бив по Польщі, також безпосередньо стосувався УСРР. Він був пов'язаний із відносинами між РСФРР і Литвою. Так, під час війни з Польщею 1920 р. РСФРР планувала розбудовувати економічні відносини з Німеччиною, використовуючи для транзиту територію Литви, що було вигідно всім трьом сторонам. І 12 липня 1920 р. між РСФРР та Литвою було укладено договір, яким Радянська Росія визнала територіальну цілісність Литви, із Віленською областю включно. Проте війна з Польщею для РСФРР завершилась із трохи скромнішими результатами, ніж планувалося (після "Дива на Віслі" кордон на території України проходив через річку Збруч, а Волинь і Східна Галичина опинилися під польською окупацією). А в жовтні 1920 р. польськими військами було ще окуповано Віленську область.
Отже, анексія Польщею цієї області, у світлі визнання РСФРР кордонів Литви, автоматично стала предметом двосторонніх польсько-радянських відносин. Польська дипломатія на переговорах у Ризі щодо укладення прелімінарного мирного договору ще не мала змоги порушувати віленське питання, оскільки акція генерала Л.Желіговського потребувала правового оформлення та лобіювання визнання Віленської області у складі Польщі на міжнародній арені. Доки не було зрозумілої для всіх сторін реакції країн Антанти, у договорі із РСФРР і УСРР питання територіального спору між Польщею й Литвою не порушувалося. Відповідно, у РСФРР не було і прямої можливості втручатися у віленський конфлікт, оскільки де-юре (але не де-факто!) Желіговський здійснив самочинний акт, увівши свою дивізію на територію Віленщини, яка, слід відзначити, ще не перебувала під суверенітетом жодної держави. Тому це питання на момент укладення прелімінарного Ризького договору із РСФРР і УСРР, на 14 жовтня 1920 р. було навіть не проблемою міжнародних відносин, а, власне, проблемою польського уряду.
Після укладення прелімінарного Ризького договору для радянської влади залишалася можливість зробити свій дипломатичний хід, здійснивши укладення договору між Литвою і однією з Радянських республік щодо спірної між Польщею та Литвою Віленської області. Укладений 31 грудня 1920 р. Робітничо-селянський союзний договір між УСРР і РСФРР тісно пов'язував республіки політично й економічно. Крім того, з боку Польщі УСРР було визнано суб'єктом міжнародного права і, більше того, на відміну від БСРР, яку представляла на міжнародній арені РСФРР, із УСРР було укладено цілком самостійний договір. Мирний договір між УСРР і Литвою, укладений 14 лютого 1921 р., містив положення про перебування на територіях держав-підписантів військ іноземних держав. Це положення договору передбачало, що на території кожної зі сторін не повинні перебувати жодні інші війська, крім її урядових, а також військ дружніх іноземних держав, із якими укладено військову конвенцію.
У Ризькому мирному договорі від 18 березня 1921 р. Польща застерегла, що питання територіальних спорів із Литвою мають вирішуватися в порядку двосторонніх відносин між цими державами. Відповідним положенням було нейтралізовано можливість прямого радянського втручання у вирішення Віленського питання, але не здобуто факт визнання права Польщі на цю територію.
Тобто, на противагу положенню Ризького договору про двосторонній характер спірних відносин між Польщею і Литвою, договір із УСРР передбачав ініціативу у визначенні статусу польських військ у Віленській області за Литвою. Адже саме за Литвою договір із УСРР залишав право визначати, яка саме держава для неї є дружньою. Крім того, цей договір ставив перед польськими військами та урядом, які перебували на території Віленської області, зобов'язання здобути собі статус відносно УСРР, і цього статусу вони також не могли здобути без відповідної позиції Литви та укладення з нею військової конвенції.
Згодом, із утворенням СРСР, Наркомат закордонних справ Союзу взяв на себе відповідальність за цим договором УСРР. Отже, дипломатичні маневри, які здійснювались ніби самостійними кроками УСРР на міжнародній арені, стали, врешті, надбанням Радянського Союзу, разом із визнанням РСФРР територіальної цілісності Литви. Тому в даному разі Україна, хай і лише формально суверенна, відіграла доволі істотну роль у створенні політико-правових підвалин відповідності територіальних меж Литовської держави етнічним межам литовського народу.
У позиції Ризького договору 18 березня 1921 р. про територіальний спір із Литвою Польща розпочала реалізовувати свою політику, спрямовану на прихоплення "нічиїх" клаптиків території. Великим державам цілком було зрозуміло, що невеликі території не здатні існувати як суверенні держави і, відповідно, вони мають увійти до складу великих державних утворень у Центральній Європі. Такими "невеликими територіями" були Віленщина та Східна Галичина з Волинню.
Що стосується Віленщини, Польща здобула відмову від втручання у процес вирішення її долі з боку РСФРР, проте до 1937–1938 рр. зберігався територіальний спір із Литвою. Відмову від Східної Галичини протягом 1920–1922 рр. Польща отримала від усіх сусідніх із краєм держав, а від більшості, крім УСРР і РСФРР, - ще й визнання права Польщі на включення краю до свого складу. Тому віленське питання створило прецедент мотивації Польщею свого зневажання позиції Ліги Націй, яка рекомендувала їй не включати до її складу території на схід від "Лінії Керзона" із переважаючим непольським населенням. Але цією позицією у Ризькому договорі Польща не мала можливості усунути факт визнання територіальної цілісності Литви з боку РСФРР, із Віленською областю включно, і положення про перебування на території Литви військ лише дружніх Литовській Республіці держав, за наявності військової конвенції. Цим, до речі, скористався Радянський Союз 1939 р., передавши Литовській республіці Віленський край після окупації нацистами і більшовиками Другої Речі Посполитої. Щоб менше ніж за рік приєднати з позиції сили (фактично - окупувати) Литву…
Отже, Українська РСР, незважаючи на свою примарну правосуб'єктність на міжнародній арені, уклала ряд міжнародних договорів, які містили евентуальні загрози для сусідніх держав і повоєнної системи міжнародних відносин у цілому. Тому не дивним був страх більшовиків перед "матеріалізацією" духу української правосуб'єктності. Тим часом, як пише академік Мирослав Попович у своїй фундаментальній праці "Червоне століття": "Жодні автономії чи федерації не входили до планів Леніна та його партії. Утворення формально незалежної "УСРР" на самому початку "диктатури пролетаріату" було актом вимушеним. Звичайно, Леніну було однаково, що УСРР, що "Далекосхідна республіка" - ДВР, - все це було лише тактикою. Та утворення червоної Польщі, Німеччини чи Угорщини вимагало і червоної України. Державна самостійність України під повним контролем Російської комуністичної партії вирисовувалася в ході громадянської війни під тиском обставин, під тиском потужного бажання самостійності, виявленого українцями".