5 квітня 1990 року в одній з осель у місті Торонто зібралася весела компанія - на іменини.
Поки іменинник ділить святковий торт, гамірне товариство співає "Многая літа", в кадрах аматорського фільмування проходять обличчя знаних у діаспорі, а тепер уже й в Україні людей: журналістів, учених, правників, бізнесменів, лікарів... Безжурні розсміяні обличчя. Але кожен із цих людей має свою драматичну, щемку історію, пов'язану з розлукою з батьківщиною, з поневіряннями в емігрантських мандрах. І найболючішу - іменинник. Там, на батьківщині, вже в перших роках його життя залишився кривавий слід. Кров його батька... Тим іменинником був Данило Гузар-Струк.
...Отже, Львів. 22 червня 1941 року. З кімнати до вітальні заходить гарний чорнявий чоловік, цілує дружину, надіває їй шлюбний перстень і каже: "Ми врятовані! Скоро тут будуть німці. Ми врятовані...". Так згадує той день Дарія Струк. Адже то було якраз два роки їхнього шлюбу. Вони з Євстахієм побралися 22 червня 1939 року, вінчалися у Львові в Соборі святого Юра. При "визволителях" перснів не носили, бо то вважалося панським чванством. А Євстахій займав посаду помічника ректора медичного інституту. Належав до радянської номенклатури і щоранку за ним приїжджало службове авто. Хоча це ще нічого не означало. Як відомий український активіст, переслідуваний іще за Польщі, Струк добре знав, що будь-коли його можуть забрати. Як забрали з університету брата Миколу. Як забирали багатьох знайомих і студентів. Жили з Даркою в постійній тривозі. Друг їхньої сім'ї східняк Макарченко звірявся Євстахієві про доноси на нього, "націоналіста Струка". А за два тижні до війни Макарченка не стало.
...Привітавши дружину з річницею шлюбу, Євстахій поїхав до інституту. Звідти надіслав шофером пишний букет півоній. Більше Дарія його не бачила... Стурбована відсутністю чоловіка, відправила до інституту "сестрінка" (так кажуть на Галичині) - сина Євстахієвої сестри, студента того ж інституту. Степан пішов і теж не повернувся...
Євстахія і Степана Дарія упізнала серед сотень жертв, закатованих енкаведистами в тюрмі на Лонцького. Обох поховали на Личакові. А кілька років тому в ректорському корпусі Медичного університету ім. Данила Галицького встановили пам'ятну табличку на згадку про Євстахія Струка і врятованих ним у ті чорні червневі дні п'ятдесятьох студентів, замкнених у гуртожитку і приречених на чергову гекатомбу - помічник ректора зателефонував комендантові і наказав звільнити приміщення для поранених червоноармійців. Двері гуртожитку розчинилися, студенти розлетілися як птахи. А тут за ними приїхали: "Гдє студєнти?". Комендант розповів. Шакалами розлючені енкаведисти кинулися до інституту, Схопили Струка, зв'язали і стягнули сходами. 25 червня 1941 року...
Дарія з мамою і сином Данилом покинула Львів улітку 1944-го з останнім ешелоном біженців. Зупинилися в німецькому Міттенвальді в таборі для переміщених осіб. Пригадує, як до табору прийшла група вояків УПА. Був серед них Євстахіїв знайомий Василь Гузар, досвідчений дантист. Якось Дарія запросила його на вечерю. Пригадує, як, узявши Данилка на коліна і пригортаючи його, гість розчулено промовив: "Таких сиріток, дитинко, ой як багато зосталося там, в Україні!". Серце матері розтануло. Проводжаючи гостя, вона раптом сказала: "Слухай, а ти не міг би стати йому татом? Я буду тобі вірною дружиною..."
Вони побралися. Згодом у Данила вже в Америці народиться сестра Наталія - талановита художниця, яка ріднитиме їх іще більше, бо мистецтво, особливо молоде українське, стане одною з найбільших пристрастей брата.
А поки що він ходить до звичайної публічної школи. Здібний, але вулиця робить своє. Бешкетує, грає в карти, без прав літає на автівці з приятелями. Мати зажурена: що робити? Її мрія - виростити з нього видатну людину, здатну відплатити за батька... Приятельки радять віддати до елітної гімназії. Але це дорого. Проте Дарія, сама гімназистка в минулому, наважується. Іде до директора, розповідає про своє горе з чоловіком і клопіт із сином. Директор співчуває, але - 500 доларів за навчання... Жінка починає благати: чи не могла б вона працювати в школі - мити підлогу, прибирати в класах?.. Слова переходять у плач. Директор бере її за руки, втішає. Домовилися, що хлопець подасть заяву, піде на іспит, а тоді видно буде.
Так і зробили. І одного дня, пораючись на грядці, Дарія чує, як мати кличе її до телефону - дзвонить якийсь англієць. То був директор школи: "Поздоровляю вас! Ваш син витримав тести так успішно, що двоє професорів відмовилися від частини своєї платні на його користь. Вам тепер платити сто доларів".
Данило Гузар-Струк, син українки-прибиральниці, з медалями й відзнаками закінчує гімназію і стає студентом Гарвардського університету. Блискуче закінчує і його. Перед ним відкривається перспектива будь-якої кар'єри - військової, правничої, економічної. А він обирає не дуже модну славістику, а в ній - іще менш модну україністику. Не без поради батька-вітчима. А головне - за покликом пам'яті про мученицьку жертву батька.
Свідчення тому - перший вірш його єдиної поетичної збірки "Гамма Сігма", заголовок на обкладинці якої спроектовано на... університетські сходи. Читаєш ті рядки і відчуваєш, як болісно "попіл Клааса" стукав у серце юнака:
...Тоді, коли від удару мерзотних душ
Стряслася вся земля,
а кров із неба падала
смертю заливаючи весь світ,
усе, що добре людське і живе, -
Тоді закатували і Його...
За ідеали - розрубали голову,
А за любов пошматкували біле тіло
Кати прокляті!
"Не воскресити мені мужа" - мовила Дарія...
Данило стає професором україністики в Торонтському університеті, що високо підняло престиж курсу серед діаспорної молоді. Крім класичної літератури (написав цікаве дослідження про новели Василя Стефаника), у сфері інтересів професора молода українська поезія, особливо творчість Ігоря Калинця, яка так вразила Данила, що він стає її ревним популяризатором у лекціях, публікаціях і, зокрема, передмовах до закордонних збірок поета. А ще під тим враженням... він сам полишає писати. До речі, згодом вони зустрінуться - автор "Невольничої музи" і автор вступного слова до неї.
Переставши творити поезію, він зостанеться поетом у всіх своїх захопленнях та обов'язках. Його приятель Максим Тарнавський згадує, яким життєлюбом був Данило. Хата переповнена мистецькими витворами - картинами його сестри та парижанина Володимира Макаренка (емігранта з СРСР), гуцульськими мисками, полтавськими рушниками, скульптурами Романа Петрука. Усе це, як матеріально видима культура української нації, було природним доповненням світу національної поезії як душі народу. Він, професор університету, писав навіть писанки! На думку Максима Тарнавського, був життєлюбом, які живуть на 110 відсотків життя. В його особі раблезіанське життєлюбство поєднувалося з еллінською гармонією краси. Крім поезії, мистецтва, шанував вина. Той-таки Максим Тарнавський весело згадує, як зрадів Данило, роздобувши СD з каталогом вин усього світу! І як після кожного частування заглядав дізнатися, що то було за вино! Дуже любив Францію - як країну поезії вина. Бував там майже щоліта.
Але, звичайно, лейтмотивом його духовного єства була Україна. Тому природно, що саме йому, людині таких різнобічних знань про Україну, було доручено велику справу - опікуватися виданням англомовної Енциклопедії України. Перший том, іще до Струка, народжувався дуже довго, мало не дев'ять років. З появою на мапі світу незалежної України, коли постала нагальна потреба донести до людства правду про неї, зламавши панівні московські стереотипи, робота над наступними томами нагадувала справжній штурм. Струк залучив до справи комп'ютерну технологію, і томи з золотим соняшником на синій оправі незабаром зайняли своє місце на полицях бібліотек. В одному з томів була стаття "Євстахій Струк", написана Данилом. Син розповів про батька. А в редакційній видавничій громаді брала участь дочка Данила Борися, яка по смерті батька, перевтомленого тим енциклопедичним поривом (19 червня 1999 року), успадкувала перстень, що його для нього справив батько-вітчим Василь Гузар з нагоди завершення університетських студій...
Є в Торонто університет, побудований у романтичному романсько-готичному стилі із темно-червоної цегли. І є при тому університеті висока будівля - "Солдатська вежа". Вона присвячена пам'яті викладачів і студентів, які полягли на полях різних битв. Усередині стіни тої Вежі нагадують сторінки старовинних манускриптів: виділяються великі ініціали, а навколо них імена, що починаються з тієї самої букви. І коли стоїш і вчитуєшся у викарбуване навколо літери S, мимоволі ловиш себе на думці, що шукаєш очима такі знайомі, такі дорогі імена: СТРУК ЄВСТАХІЙ, СТРУК ДАНИЛО...