В українській минувшині козацько-гетьманської доби є одна ключова подія. Цьогоріч від її початку минає 370 літ.
У різні часи її по-різному іменували. Спочатку поляки - з відвертим презирством "ребелією" або й "війною домовою". Тією, що підважила, здавалося, непорушні з часів Люблінської унії підвалини демократичної аристократії Речі Посполитої. Згодом, на початку 2000-х, - стриманіше, ніби вторуючи стежками свого літературного класика, наші сусіди нарекли її "епохою "Вогнем і мечем". В Україні її називали "Визвольною війною 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького", "Національно-визвольною війною українського народу середини XVII століття", "козацькою революцією" чи з найновіших - "Українською національною революцією середини ХVII століття" з далекосяжним уточненням у часі впродовж 1648–1676 рр.: од "батька Хмеля" і допоки не "знеміг славний Дорошенко". Уся ця термінологія стосується доволі добре виписаної в історичних джерелах і студіях, з тугою оспіваної у давніх думах і піснях доби Хмельниччини 1648–1657 рр.
Саме в середині XVII століття в запеклому українсько-польському збройному протистоянні, відразу після завершення виснажливої Тридцятилітньої війни (1618–1648) в Європі, відродилася ранньомодерна Українська держава. Упродовж майже півторастолітнього існування ця козацька автономія із самобутньою назвою Військо Запорозьке зовсім коротко, на початках - лише до Переяслава, залишалася під польською, а згодом надовго - під пильною російською протекцією. Здавалося, що навіки. Виявилося - лише до новітнього другого Майдану 2013–2014 років. Хмельниччина ж як явище була серцевиною української дійсності ранньої нової доби. Як могла, вона впливала на весь складний перебіг подій у тогочасній Центрально-Східній Європі. Відомо, що на історії козацької України, передусім середини XVII–XVIII століть, ґрунтується велика й доволі знакова частина "національної історії".
Своє бачення історичних передумов, початку, розгортання, перебігу і наслідків Хмельниччини, у полум'ї якої й народилась як держава козацька Україна, запропонував у низці нових академічних і науково-популярних праць Віктор Горобець - відомий дослідник, доктор історичних наук, професор, керівник сектору соціальної історії відділу історії України середніх віків та раннього нового часу академічного Інституту історії України, незмінний редактор альманаху "Соціум", автор численних і вартісних праць з історії козацького Гетьманату. Його попередні книжки - "Князі і гетьмани усієї Русі. "Через шаблю маєм право". Злети й падіння козацької держави 1648–1783 років" і "Світанок Української держави. Люди, соціум, влада порядки, традиції" - трохи раніше, позаминулого і минулого року, побачили світ у харківському видавництві книжкового "Клубу сімейного дозвілля", зокрема і в серії "Історія без цензури" в рамках громадського просвітницького проекту "LIKБЕЗ. Історичний фронт". До речі, дуже вартісного і важливого проекту.
Найновіша науково-популярна книжка Віктора Горобця "Зірки та терени Козацької революції. Історія звитяг і поразок" тематично і з допомогою численних ілюстрацій значно доповнює і фактологічно розширює попередні історичні версії вдумливого автора.
Свою розлогу оповідь Віктор Горобець напрочуд образною мовою, з доречним цитуванням тогочасних джерел розпочинає з витоків козацького феномену, аналізуючи роль і місце українського збройного стану в суспільстві Речі Посполитої.
Існує одна з етимологічних версій, де слово "козак" виводять від двох монгольських слів: "ко", що означає "броня, лати, захист", і "зах" - "межа, границя, рубіж", що вкупі можна перекласти як "захисник кордону". Замість плекати власних українських "граничарів" на Великому християнсько-мусульманському кордоні на нібито своїх "східних кресах", польський уряд додумався їх усіляко за кожної нагоди упокорювати - аж до нелюдської принизливої кари "на палю" або ж одразу "на горло". Звідси й до оманливого "золотого спокою" - ціла низка козацьких війн: від Косинського і Наливайка до Сулими, Павлюка, Гуні, Скидана й Остряниці. Навіть навмисно вимуруваний для контролю Кодак не дуже допоміг. Бо як казав про твердиню тоді ще чигиринський сотник Богдан Хмельницький: manus facto - manus destruo("рукою зроблено - рукою руйнується").
Пролог козацької революції, як і весь 1648 рік, виявився доволі стрімким: від переможних Жовтих Вод, Корсуня, Пиляви і до облоги Львова й Замостя. Дипломатичну історію Хмельниччини тут відкриває замальовка про політичну дволикість головного переговірника з Богданом Хмельницьким з боку Речі Посполитої - волинського шляхтича, київського і брацлавського воєводи, сенатора Адама Киселя. Козаки про нього злостиво жартували, що "руські кості польським м'ясом обросли". Досі, на жаль, так і не побачив світу переклад українською мовою відомої гарвардської монографії Франка Сисина (1985) про цю суперечливу постать. (У цьому номері DT.UA Володимир Мазур абсолютно в автономний спосіб зробив спробу намалювати портрет Адама Киселя - цієї не тільки суперечливої, але й трагічної постаті української і польської історії. - Ред.)
Віктор Горобець показує масштабну підготовку до майбутньої воєнної кампанії упродовж зими - весни 1649 року. У пошуках союзників гетьман відряджав послів до Оттоманської Порти, Кримського ханату, Великого князівства Литовського, Московського царства і Трансільванського князівства. Зборівський договір 1649 року автор вважає вимушеним кроком і компромісом для обох сторін. Тут-таки простежує сеймові протистояння в Речі Посполитій стосовно його ратифікації і подає текст "Декларації ласки Короля Його Милості на пункти прошення Війська Запорозького, 18 серпня 1649 року". Вийшло так, що "по Случ ляше - наше".
Цікавим вийшов портрет гетьмана Богдана Хмельницького як державного мужа і дипломата в контексті зацікавлення та активізації дипломатичних відносин із Московією, Швецією, Венецією, Кримом, Туреччиною і Молдавією. Майбутній шлюбний, а звідси - військово-політичний союз з останньою мав зреалізувати та легітимувати ризиковані династичні наміри українського правителя зробити гетьманат спадковим. І відтак не шукати непевного протектора по сусідах, а утверджувати владу гетьмана на своїй території, "през шаблю" відвойованій "по Львів, Холм і Галич" у власному "князівстві Руському".
Після опису Берестецької трагедії, в якій не лише "нас тут триста як скло, товариства лягло", автор подає текст інструкції Яна ІІ Казимира щодо ведення переговорів із переможеними козаками. Показує здобуття Києва військами гетьмана литовського - князя Януша Радзивілла. Доречні тут вдало дібрані до тексту ілюстрації замальовок його надвірного художника голландця Абрагама ван Вестерфельда. Для підсилення трагізму ситуації автор використовує опис процедури оприлюднення положень писаного кров'ю Білоцерківського миру 18 вересня 1651 року, цитуючи історичне есе Проспера Меріме "Богдан Хмельницький" (1854). Добре виписаний у книжці як реванш кривавий козацький батіг у битві під Батогом 1652 року, сучасники якої порівнювали перемогу Хмельницького над Калиновським із перемогою Ганнібала над Римом під Каннами 216 року до нашої ери.
Непростий Переяславський вибір 1654 року показано через посольську місію московського боярина Василія Бутурліна: так звані "собольный запас", "государево жалованье", "кормы многие" та інші довготривалі традиції дипломатичної служби Московського царства. Віктор Горобець також зробив акцент на попередньому характері переговорів у Переяславі й Корсуні, подекуди недобросовісному складанні присяжних книг, Березневих статтях 1654 року та дипломатичному демарші Московії в Європі задля створення у перспективі антипольського союзу. Добре розкрито дипломатичне змагання українського гетьмана з поляками за Крим. Виклад про російсько-українське протистояння за Білорусь, українсько-шведську співпрацю та сподівання, реанімацію українсько-кримського побратимства в листопаді 1655 року, шведсько-трансільванське зближення завершується розповіддю про віленський кульбіт Московії, який поставив під великий сумнів правочинність Переяславсько-Московської угоди. Віленське сепаратне перемир'я 1656 року детально виписано в докторській монографії (2011) Ярослава Федорука: воно мало кардинальний вплив і на геополітичну орієнтацію Війська Запорозького. Останнє відтоді обрало собі за союзника Шведське королівство - неприятеля одночасно як Речі Посполитої (через роки так званого шведського Потопу 1655–1660 рр.), так і Московського царства (через минулу затяжну Лівонську війну 1558–1583 рр.). Таким чином могла бути реалізована балто-чорноморська "відвічна вісь".
Далі у викладі - спільний похід на Польщу під проводом семигородського князя Дьордя Ракоці і київського полковника Антона Ждановича, перехід Пінського повіту Берестейського воєводства "під владу та оборону" Війська Запорозького. Відомо, що в 1655–1659 рр. тут навіть існував Турово-Пінський козацький полк із центром у Давид-Городку. Завершує Віктор Горобець темою Білорусі у складі козацької України, нав'язливого перебування в Чигирині аж п'ятьох московських посольств та загальною характеристикою полково-сотенної держави, народженої революцією. І слушно висновує про радикалізм, насильство і незавершеність Хмельниччини. Роз'яснює, що не до кінця відбулося "становлення Української держави, не викристалізувалися засади функціонування її політичної системи, соціальної структури, взаємин у царині поземельних відносин тощо. Ба більше, "батько Хмель" лишив по собі багато внутрішніх проблем і протиріч, які, здається він свідомо не наважувався вирішувати, добре розуміючи всю складність і небезпеку їх актуалізації в поточній політичній діяльності. Проте, можливо, в цьому й полягала особлива мудрість великого політика… На жаль, його найближчі політичні спадкоємці такої чи то мудрості, чи то інстинкту самозбереження не мали, через що й самі натерпілися, і країну намучили". Найголовніший підсумок Хмельниччини - "през шаблю" довели право на свою державу.