Рівно півстоліття тому в центрі Києва відкрилася нова експозиція Центрального науково-природничого музею Національної академії наук України.
За ці роки експозицію, яка вважається однією з найкращих у світі, побачили мільйони відвідувачів, серед них - тисячі відомих учених зоологів, геологів, ботаніків, археологів, палеонтологів, представників іноземних місій, керівників державних установ, парламентаріїв...
Ювілей експозиції збігається з 90-річчям від дня народження видатного зоолога - члена-кореспондента НАН України, професора Миколи Миколайовича Щербака (1927–1998). Колишній в'язень сумління, голова науково-методичної ради Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих Микола Щербак більшу частину свого життя віддав справі розбудови та поповнення колекцій Музею природи.
1945-й рік. Центр Києва і головний корпус університету - в руїнах. Та він уже студент біологічного факультету, а з 1947-го працює препаратором Зоологічного музею КДУ, що відновлювався після війни. Відтоді життя Миколи Щербака назавжди пов'язане з природознавством. Сталося так, що одна з його перших наукових експедицій відбулася в Карпати. Збирав різних тварин для музею по лісах і горах. І вперше побачив нерадянських людей, опинився, як згадує його дружина, "в гущі подій, якими в той час жила Західна Україна і про які на Сході майже нічого не було відомо. Перед ним постали сотні запитань, на які не знаходив відповіді".
Наступна експедиція, на Біле море, не відбулася: у червні 1948 року Миколу заарештували, вдома провели обшук. Потрапив до першої хвилі післявоєнних арештів, коли вчорашні енкавеесники, тоді вже емдебісти, як ненажерливі хижаки на блешню, кидалися на кожен, хай навіть далекий, відблиск вільної думки. А йшлося лише про "підозрілі" розмови в студентському колі, про що не повідомив "куди слід". Микола Щербак і надалі не зраджує власні засади честі й порядності, але саме через це на десятки років потрапляє в лещата системи, яка планово і послідовно ламала людину, прагнучи перетворити її на слухняну, "свою" або знищити. Цьому сприяв масовий переляк, що змушував дуже багатьох наввипередки демонструвати згоду зі злочинними вироками. В університетському комітеті комсомолу, куди повідомили про "ворога народу", дехто навіть вимагав для Щербака смертної кари! (Згодом ці самі люди так само пристрасно засуджували культ особи.)
"Не вір, не бійся, не проси". Винайдена в таборах (і згодом повторювана політиками) парадигма не претендувала бути формулою життя, але допомагала існувати в умовах ГУЛагу. Не вірив слідчим і підісланим стукачам, не боявся вимагати дотримання жалюгідних зеківських прав, нічого не просив у начальства. Після Лук'янівської в'язниці і московської пересильної тюрми разом із багатьма "політичними" опинився в мордовській Потьмі, в Дубравлазі як з/к Ч-995. Рубали ліс, копали торф і колективно втрачали останні ілюзії про можливу справедливість Системи, для якої людина була якщо не худобою, то рабом. За норовливість не раз потрапляв до "барака посиленого режиму" (БУР), де, голодний, спав на голих дошках. Захворів на сухоти, був на межі відчаю, але вистояв і за сприяння інших невільників, що викладали на фельдшерських курсах, набув цього фаху, навчився премудростям тюремної медицини, що дозволяло допомагати ближнім, знаходити в цьому моральну рівновагу. А ще за будь-якої нагоди невтомно займався самоосвітою разом з іншими природознавцями, яких зустрів у таборі, повторював призабутий курс біофаку. Перетрушені нишпорками підручники ходили по руках, заліки складали один одному...
В ув'язненні він провів 6 років, 6 місяців і 6 днів. Це апокаліптичне "число звіра" символізує тваринне ставлення до інакодумців. Роман О.Солженіцина "У колі першому", що змальовує стосунки і побут у т.зв. шарашці, де вчені-в'язні виконували якесь таємне замовлення, далека від страшної реальності, пережитої Миколою Щербаком. Але власна доля цікавила його лише як частинка вселюдського Хресного Шляху. Певно тому й спогади присвятив лише друзям з ув'язнення. Зворушливо згадував іранця Алефа Акбара Сафаві, авіатора, який воював у складі британських ВПС, а потім стажувався в СРСР. Після повернення до влади прозахідного іранського шаха його, попри іноземне громадянство, про всяк випадок запхали до таборів як "шпигуна", де той і помер від сухот. Або безстрашного, навіть героїчного поета Бондар-Дністрового, запротореного на 25 років за антирадянську агітацію...
Та найбільше враження справила зустріч з митрополитом Йосифом Сліпим, якому надавав медичну допомогу й діставав ліки. Його здивувало, що ув'язнений митрополит не думав про навернення православних до греко-католиків. Запам'яталися його слова: "Тримайтеся разом, сини мої, бо в єдності Заходу і Сходу наша сила". І про майбутнє: "Обидві церкви об'єднаються і відновлять стародавню Володимирову незалежну українську церкву" (журнал "Зона", №14, 1999).
Ні Сталіна, ні Берії вже не було, та звільнився Микола Щербак лише в грудні 1954-го. Після лікування сухот, на які захворів у таборі, пробує відновити навчання в університеті. Спершу - невдало, та, на щастя, допоміг Павло Тичина, голова Верховної Ради України. Поет уважно вислухав Миколу і доручив своєму юристові зайнятися його справою. Але виявилося, що потрібна згода Москви! Питання вирішилося аж у союзному міністерстві освіти. Довів-таки, що з системою можна і треба змагатися, - і 1955 року його зарахували на 4-й курс біофаку.
Востаннє його справа переглядалася за часів глибокої перебудови, коли до лав "нового" суспільства вже інтегрувалися Солженіцин і Сахаров. Та імперія лишалася, а українські патріоти були її непрощенними ворогами. У лютому 1990 року (!) надійшов лист від помічника генерального прокурора СРСР з таким висновком: "… совершили преступление, предусмотренное ст. 54-12 УК УССР (в редакции 1927 г.). Ваша вина в содеянном доказана и оснований для принесения протеста в отношении Вас не имеется". А за згаданою статтею йому інкримінувалося: "…недонесення про певно відомий підготовлюваний або про вчинений контрреволюційний злочин". Така недо-пере-будова! (Зі спогадів Галини Щербак).
До того ж Микола Щербак був іще й невиїзним. Зрозуміло, яка це незручність для невтомного дослідника й мандрівника. Не погодишся на (співпрацю" з КДБ - сиди вдома. На цей гачок пробували спіймати багатьох, а надто після "Празької весни" і генерального погрому української інтелігенції в 1970-х. Відмова хоч і не загрожувала ув'язненням або негайним звільненням з роботи, але так звану кар'єру могла зіпсувати, закріплюючи статус невиїзного за межі "соцтабору". Що певною мірою позначилося й на його праці. Коли іноземні вчені і навіть президент Академії наук Індії запрошували його для обміну досвідом будівництва музеїв та спільного вивчення тваринного світу, документи на виїзд зникали без відповіді. Неодноразово "забували" відзначити його наукові й організаційні досягнення, обираючи й нагороджуючи інших. Здивуванню російських та іноземних колег не було меж, вони не могли повірити, що українство лякає владу більше за будь-який московський "самвидав". Але в таких випадках він реагував мудро, як християнин: "Я щасливий, що наша робота дістала таку високу оцінку" (спогади Галини Щербак).
Спокоєм і душевною рівновагою він завдячував справі свого життя, яка успішно просувалася. Нею був Музей. Історичний досвід підказував, що має терпляче зносити владну дурість, за всіх часів шукати підтримки світлих особистостей - таких як Володимир Вернадський, перший президент Української академії наук, статут якої, затверджений 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським, передбачав створення Зоологічного музею. А ще - перший директор Зоомузею Микола Кащенко, універсальний фахівець у багатьох галузях біології; лідер світової ентомології, знавець мурашок Володимир Караваєв; відомий зоогеограф і популяризатор науки Микола Шарлемань. Після війни відновлювали музей професори В.Артоболевський, І.Сокур, М.Воїнственський. Особливо пощастило зі знавцем птахів Михайлом Воїнственським, який передав директорство Миколі Щербакові, цілком поділяючи його ідею створення Музею природи. Завдяки високому авторитету цих учених, їхній безкорисливій відданості науці, музейні фонди зростали за рахунок пожертв і придбання приватних колекцій, професійно зібраних у ХІХ–ХХ століттях В.Караваєвим, О.Браунером, Є.Звірозомб-Зубовським, Л.Шелюжком, М.Шарлеманєм, І.Підоплічком, О.Кістяківським та багатьма іншими ентузіастами природознавства.
Над новою експозицією працювала очолювана М.Щербаком лабораторія, до якої входили В.Шарпило, Ю.Костюк, Ю.Мовчан, В.Лоскіт, В.Монченко, В.Єрмоленко, В.Крижанівський. Підготовча робота наближалася до завершення, можна було починати будівництво. І саме тоді плани створення Музею природи рішуче підтримав президент Академії наук Борис Євгенович Патон, якого Микола Миколайович особисто ознайомив з новим проектом. Після відповідного рішення президії академії оновлений музей відкрився для відвідувачів у листопаді 1967 року.
Маючи широку ерудицію й бездоганний смак, Микола Щербак переконав керівництво академії та учасників проекту, що експозицію мають доповнити не тільки наукові фото, карти ареалів, монографії, визначники українських учених, а й малюнки художників-анімалістів, монументальні фрески. І це здійснилося. Класичний приклад порозуміння й творчої співпраці науки з мистецтвом! В основу нової експозиції покладено принцип філогенії, який унаочнює процес розвитку живого світу. Це підкреслено художнім оформленням усіх музейних приміщень: ще на сходах вас зустрічає панно, на якому юнак і дівчина тримають розгорнуту книгу із закликом "Memento Naturae" (Пам'ятай про природу). Ідея неподільності розвитку живого світу і наукової думки розгортається далі - у подобі "Дерева життя", на гілках якого - істоти за їхніми систематичними рівнями, від нижчих до вищих, про що й розповідають колекції музею. І це не пряма підказка для відвідувача - такий висновок він зробить сам, коли перегляне експонати, розташовані за еволюційним принципом. А про взаємозв'язки живих істот у природних комплексах розповідають діорами з краєвидами "Полісся", "Карпати", "Український степ", навіть "Імператорські пінгвіни", "Пташиний базар в Арктиці", створюючи цілісний образ природи всіх континентів і головних кліматичних зон. Важливий крок до цілісного сприйняття світу!
Чи здійснилося те, про що мріяв? У науковій сфері - поза сумнівом. Нині саме експозиції Зоологічного музею імені М.М.Щербака найбільше привертають увагу відвідувачів омріяного ним Музею природи. У залах, на вітринах, в оригінальних діорамах налічується близько п'яти тисяч експонатів звірів, птахів, плазунів, земноводних, риб, молюсків, комах - від кита і північного ведмедя до прегарних тропічних метеликів. Щороку тут буває понад 400 тисяч відвідувачів, стажуються студенти, аспіранти, співробітники споріднених музеїв з усього світу. Десятки років триває наукова співпраця, обмін матеріалами та експонатами з музеями США, Канади, Японії, Німеччини, Швейцарії, Польщі, Угорщини, Швеції... Національний науково-природничий музей НАН України, або Музей природи, яким його задумав Микола Щербак, посідає гідне місце поміж найкращих світових науково-пізнавальних установ. Мені пощастило спілкуватися з ним як фахівцем, думку якого я високо цінував під час роботи над фільмом про Червону книгу України.
Схваливши саму ідею науково-просвітницької кінострічки про необхідність порятунку зникаючих істот, Микола Миколайович дав зрозуміти, що радянські Червоні книги мали на меті не захистити довкілля, а приховати його дійсний тривожний стан, наголошуючи насамперед на "необхідності раціонального використання надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу" (Красная книга СССР, 1978 р.). Тоді ж, 1980-го, він порадив звернути увагу на "зелений" рух, інші природоохоронні ініціативи громадськості, що поступово набирали сили. Все стало зрозуміло після Чорнобильської катастрофи...
Його доброзичливість надала упевненості, але й виникла потреба глибше поринути в тему. При цьому відчувалися в ньому неспокій і біль, які не вгамувати навіть найкращими книгами чи фільмами. Напевно, то була жага реалізації наукових задумів, стриманих бюрократичною державною машиною, бажання висловити правду, яку зрозуміють. Що він і підтвердив згодом вимогливою і тривалою підготовкою другого видання Червоної книги України (Тваринний світ), яке вийшло друком 1994 року. Цей історичний документ, поза сумнівом, став новаторським кроком у природоохоронній справі. Були оприлюднені зобов'язання України щодо міжнародного співробітництва зі збереження біологічного різноманіття, яке було визнане однією з умов сталого розвитку держави. Наголошувалося на необхідності створення біосферних заповідників, визначалися ступені загрози для переслідуваних мисливцями рідкісних видів звірів, птахів, плазунів та ін., а також динаміка чисельності та заходи щодо їх збереження і науково обґрунтованого відтворення. Уперше під охороною опинилися осетрові риби, про наявність яких у Дніпрі писав іще "батько історії" Геродот, а радянські Червоні книги мовчали, і неконтрольований вилов тривав... То був певний виклик бездумному й жорстокому ставленню до живого довкілля. Адже серед головних причин деградації тваринного (і рослинного) світу називалася небезпека з боку "перетворювачів природи": руйнування екологічних систем, тобто затоплення земель, розорювання водоохоронних зон, вирубування лісів, хімічне забруднення. Офіційний акт, яким нарешті стала Червона книга, дисонував зі шкурними інтересами пострадянських ділків.
…Ключові слова у розмові про нього - Україна, Правда, Світ. Життєва позиція, система уявлень, або парадигма Миколи Щербака стали взірцем поведінки для його учнів, успадковані родиною і, на щастя, лишаються повсякденним прикладом для багатьох: прагнути Правди, пізнавати Світ, ділитися набутими знаннями, не заздрити, прощати, любити ближніх, а над усе - Україну.