Історія людства зіткана з успіхів, невдач, перемог, злетів, падінь, міфів і легенд. Люди в ній завжди хочуть виглядати успішними. Однак плин часу часто вимагає нової оцінки минулого.
Як приклад - історія партизанської боротьби в 1941–1944 роках на теренах України.
"Партизан" - слово французьке: це людина, яка бере участь у бойових діях, не належачи до регулярної армії, але дотримуючись законів і звичаїв війни. Як найактивніша складова Опору партизанський рух проявився на окупованій території СРСР в 1941–1944 роках.
Мета руху - боротьба з окупантами, залучення до неї місцевого населення, контроль над втраченою територією з боку Центру. Такий рух не планується генеральними штабами країн, які готуються до наступальних операцій, що було притаманно СРСР напередодні німецько-радянської війни 1941–1945 років. З перших її годин Червона армія за задумом Сталіна мала переможно рушити на Захід, щоб радянізувати Європу. Але не так сталося, як гадалося: РСЧА зазнала катастрофічних поразок - кадрові частини були розгромлені і потрапили в полон. І вже 18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову про організацію боротьби в тилу німецьких військ. При Ставці Верховного головнокомандування в Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, український напрямок якого очолив чекіст Тимофій Строкач.
До партизанів належали різного роду формування, часто з протилежним політичним та ідеологічним забарвленням, через що майже ніде не простежувалося їхніх спільних дій проти окупантів. До радянських партизанів належали з'єднання і загони С.Ковпака, О.Сабурова, О.Федорова, В.Бегми, М.Наумова та ін., що були підпорядковані Головному штабу партизанського руху в Москві.
Партизанами називали себе й бійці УПА, створеної в жовтні 1942 року. ОУН і УПА й після львівської червневої невдачі продовжувала курс на створення незалежної України. Для неї однаково ворожою владою була і радянська, і німецька.
Бригади А.Бринського і Д.Медведєва, сформовані на базі структур НКВС і НКДБ й заслані для нейтралізації діяльності ОУН-УПА в німецький тил, зокрема в Галичину, на Волинь та Поділля, також вважали себе партизанами. Вони виконували завдання Головного розвідувального управління Генштабу Червоної армії, служили прикриттям і базою для засланих у німецький тил диверсійних груп та окремих виконавців, як це було у випадку з агентом НКДБ М.Кузнєцовим. Він був не тільки розвідником, а й терористом, який полював на німецьких офіцерських і генеральських чинів і знищував їх, що спричиняло масовий терор з боку німців проти населення Волині й Львівщини. Результат - спалені села, знищені сотні й тисячі ні в чому не винних людей. Подробиці смерті обер-лейтенанта Пауля Зіберта, в личині якого діяв М.Кузнєцов, не відомі й досі. До партизанів примикали диверсанти й підпільники. Мала місце й звичайна отаманщина, коли здорові й молоді чоловіки, щоб уникнути відправки на підневільну роботу в Німеччину і пережити часи лихоліття, відсиджувалися в лісі, жили на побори з місцевого населення, обіцяючи після війни все повернути. Інколи, що було дуже рідко, після неодноразових нагадувань уже після війни, таки повертали знедоленим удовам з малими дітьми-напівсиротами забрані кожухи й поросят. У повоєнні роки вони ж домагалися статусу партизанів. Як-не-як - жили в лісі.
Взагалі, забезпечення партизанів необхідними припасами - тема досить делікатна, і дослідники її зазвичай обходять. Однак факти свідчать, що харчувалися, вдягалися й озброювалися партизани практично виключно за рахунок місцевого населення. Для цього кожен загін отримував від командування село, а то й кілька. Приїжджали вночі, обнишпорювали двір і хату. Брали все, що знаходили: сало, масло, сметану, хліб та інші продукти, нерідко й живність (корів, овець). Не гребували предметами розкоші, годинниками. При цьому обіцяли все повернути, що, знову ж таки, траплялося вкрай рідко.
Метод заготівлі продуктів партизанами селяни називали бомбардуванням. Бо коли з'являлися карателі, партизани втікали, а селян окупанти били й палили за те, що ті партизанів утримували й годували. Селяни казали: "Нащо мені такі партизани, які забирають у мене останнє і не можуть оборонити від німця. Не було б вас, мене не бив би і не палив німець". Часто тривогу піднімали діти, які гралися у дворі. На крик "Мамо, партизани ідуть!" дорослі кидалися ховати все, що мали. Стосунки між населенням і радянськими партизанами подекуди були відверто ворожими, бо останні, траплялося, вдавалися до мародерства і навіть убивств. Особливо негативним було їхнє ставлення до жителів Західної України, яких вони вважали націоналістами. Ці партизани грабували місцеве населення, ґвалтували жінок, вбивали чоловіків, спалювали села…
Об'єктом боротьби партизанів були й колаборанти. А колабораціонізм - характерне явище будь-якої війни. Про його суть і місце на окупованій території в 1941–1944 роках і досі дискутують в українських ЗМІ. Хоча де, колийпід час якої війни не було колабораціонізму? Той, хто приходить у чужу країну, - не знає мови, звичаїв, традицій, а тому шукає допомоги в контактах із місцевим населенням. І найчастіше знаходить.
Колабораціонізм проник і в Червону армію. Більше мільйона радянських громадян у роки війни служили у вермахті. У Сталінграді в окремих німецьких дивізіях -
71-й, 76-й, 297-й - служило чимало росіян. В останній їх було до половини особового складу. Більшість донських і кубанських козаків воювали на боці Гітлера, як і армія генерала Власова. 1943 року з Донбасу попереду відступаючих німецьких військ, гальмуючи рух військових колон генерал-фельдмаршала Е.Манштейна, тікали від "радянського раю" понад 700 тисяч біженців.
Німці, до речі, не ламали заведених радянською владою порядків на селі. Їх повністю влаштовувала феодально-комуністична система, за якої вироблену кріпацькою працею селян продукцію присвоювала влада - раніше радянська, а тепер, на окупованій території, - німецька. Правда, німці ту систему навіть олюднили, наділивши кожен двір двома-трьома гектарами землі. Це було платою за виконання повинності. Сільська громада так само обирала собі старосту й голову колгоспу (общинного господарства). Ними найчастіше ставали колишні солдати Першої Світової війни, які побували в німецькому полоні і так-сяк спілкувалися мовою нових господарів. Ніякого особливого зла за період окупації, скажімо, в нашому селі вони не чинили. Та коли в березні 1944 року повернулися "красні" (так у селі називали червоноармійців), то перше, про що вони запитали, - це хто в селі староста і голова колгоспу. Доброзичливі селяни щиро вказали і показали, де ті живуть. І цих двох тут-таки, на власному подвір'ї, розстріляли. Навряд чи це була ініціатива червоноармійців. Очевидно, вони мали таку вказівку зверху. Так! Навіть у роки війни, тривав сталінський терор в усіх його видах. Відзначився і сам Сталін: 1943 року в Тегерані він спробував схилити В.Черчилля й Ф.-Д.Рузвельта до такого нецивілізованого способу покарання нацистських злочинців, як розстріл без слідства й суду, що неабияк здивувало союзників. Вони категорично висловилися за законність покарання нацистської верхівки Німеччини Міжнародним трибуналом.
Вивчення партизанського руху 1941–1944 років в Україні утруднене тим, що в з'єднаннях і загонах практично не велося документації, що цілком зрозуміло. За певних обставин її могли використати окупанти. А тому головною джерельною базою для дослідників стали звіти міфічних "підпільних обкомів" ВКП(б), які після війни за наказом з Москви писали їх про свою діяльність у роки війни. Написане осідало в обласних архівах у статусі документів, які не прийнято піддавати сумніву. Ці сфальсифіковані й вигадані матеріали були вигідні партійним низам і верхам, зокрема й найвищому керівництву в Москві, оскільки прославляли героїзм і мужність комуністів - організаторів усіх перемог радянського народу, який мужньо боровся за "рідну владу". Згідно з тими звітами партійне керівництво областей і районів пішло в підпілля й формувало партизанські з'єднання і загони, піднімало трудящих на боротьбу з окупантами, звісно ж, очолюючи її і йдучи в перших рядах.
Насправді, часто ті партизани відсиджувалися по лісах, пиячили й мародерствували, підставляючи під удар місцеве населення. А крім того, між самими загонами точилася боротьба за лідерство: звичним було переманювати бійців інших загонів. Ось лише одна шифрована радіограма агента "Кармен" начальнику Українського штабу партизанського руху Т.Строкачу від 6 лютого 1943 року (№395), мовою оригіналу: "Сообщаю, что все командование часто занимается выпивкой. Коваля (т.е. Ковпака) все боятся как огня - потому что как выпьет, так может кого угодно отхлестать плеткой" (ЦДАГО України. - Ф. 62. - Оп. 1. - Спр. 1308. - Арк. 23. Копия. Машинопись. Цит. за книжкою А.Гогуна і А.Кентия "Красные партизаны Украины. 1941–1944").
І досі за матеріалами звітів "підпільних обкомів" продовжують писати монографії, дисертації, творячи тим самим спотворену регіональну й національну історію. Саме в них намалювалася й легалізувалася велика кількість партизанів і підпільників. Так,зі звіту Кам'янець-Подільського "підпільного обкому" ВКП(б) випливає, що партизани й підпільники Хмельниччини лише в північних районах області провели 1272 бойові операції, в яких було знищено 613 залізничних ешелонів, 158 танків і бронемашин (ціла німецька танкова дивізія!), 638 автомобілів, висаджено в повітря 216 залізничних мостів, вбито, поранено й узято в полон 75 тисяч солдатів і офіцерів А це майже п'ять німецьких піхотних дивізій (штатна чисельність піхотної дивізії становила 16–17 тисяч солдатів і офіцерів). Лише проскурівські підпільники пустили під укіс 22 військові ешелони, знищили 37 танків, 16 літаків (чим вони їх збивали?), ліквідували понад 900 гітлерівців, зіпсували 200 паровозів (кругле число вже насторожує!), створили численні партизанські з'єднання - загалом 11 тисяч партизанів і підпільників, які взаємодіяли між собою в боротьбі з ворогом. Усе це зафіксовано в повоєнному звіті "підпільного обкому" партії і зберігається у Хмельницькому обласному архіві.
У змаганнях "підпільних обкомів" абсолютним і незаперечним переможцем вийшов Брянський, який письмово відзвітував, що знищив 200 тисяч загарбників. Цифри просто вражають післявоєнною фантазією "підпільних обкомів": загалом на окупованій території Радянського Союзу боролася майже 501 тисяча партизанів і підпільників. Очевидно, що "підпільні обкоми", працюючи в поті чола над звітами, вдавалися до маніпуляцій із цифрами, керуючись при цьому логікою відповідності. Якщо на порядки завищеною подавали кількість партизанів і підпільників, то в рази збільшували й кількість втрат окупантів. Усього, згідно зі звітами, партизани й підпільники на окупованій території СРСР знищили 468 тисяч солдатів і офіцерів вермахту, поліцаїв та представників інших силових структур. А це 28 німецьких піхотних дивізій!
Німецькі дослідники, які вирізняються скрупульозністю в підрахунках, оцінюють кількість безповоротних втрат Рейху в боротьбі з партизанами у 18 тисяч осіб. Російський дослідник О.Гогун називає цифру 10–15 тисяч. Американський історик Дж.Армстронг оцінив німецькі втрати в 45 тисяч осіб. Однак цю кількість втрат німців і поліцаїв він поділив між червоними партизанами, польською Армією Крайовою і Українською Повстанською армією. Цифри, наведені цими трьома різними джерелами, заслуговують на увагу й довіру. Натомість вірити даним "підпільних обкомів" ніяк не виходить, оскільки сумарно розпорошені по обласних архівах цифри ворожих втрат у живій силі видають далекий від дійсності результат. Сьома частина (!) всіх безповоротних втрат вермахту в радянсько-німецькій війні припадає на партизанів і підпільників. Отакі фантастичні наслідки звітної роботи "підпільних обкомів". Їх не було, а звіти є. Та ще й які. Саме з архівів "підпільних обкомів" ВКП(б), які, очевидно, з підпілля так і не вийшли (бо їх там не було), вихлюпнулися фантастичні дані про кількість партизанів і підпільників, а також німецьких втрат у кожнійзокупованих областей України.
У тому самому часовому просторі відбувалися й інші пам'ятні для Хмельниччини події: Карпатський рейд великого з'єднання під керівництвом Сидора Ковпака 1943 року через північ області; масові походи сільських жінок до славутського "грослазарету". Тоді група ковпаківців побувала і в нашому селі, де, "відвідавши" німецьку комендатуру, спалила документи, пов'язала німецьких солдатів і зникла. Ранком дід-сторож Ладимир, учасник російсько-японської війни 1904–1905 років, звільнив німців від мотузок і кляпів, бо постраждати могли й мешканці села. Німці про пригоду не поширювалися й нікого не покарали.
Руйнування радянської міфології не означає, що ми маємо забувати і внесок радянських партизан в перемогу військ Антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною. Демонізувати чи вибілювати будь-які партизанські рухи часів Другої світової війни (в Україні це "червоні" партизани, партизани Української повстанської армії та польської Армії Крайової) не треба. Просто необхідно продовжувати копітку роботу з архівами, які в радянські часи були практично недоступні.
В історії партизанського руху воєнного часу, що його контролював чи, радше, намагався контролювати Кремль, і на сьогодні залишається чимало "білих плям". Деякі аспекти радянської партизанської війни, що велася на окупованих гітлерівцями та їхніми союзниками територіях, залишаються практично поза увагою українських істориків. Винятком є лише праці українських дослідників Анатолія Кентія (1937–2010), Івана Капася й російського історика-архівіста та популяризатора історичних знань Олександра Гогуна.