Український читач відносно добре знайомий з темою згортання-нищення Російською імперією у другій половині ХVIII століття славнозвісної Гетьманщини - українсько-козацької автономії на Лівобережній Україні.
А ось наступ царської влади на сусідню Річ Посполиту, до якої на той час належав іще вельми значний шмат українських земель, в історичній свідомості сучасних українців закарбувався вельми розмито.
Часто-густо уявлення про той непересічний епізод з вітчизняного минулого обмежується самим лише переліком територій, втрачених однією стороною і набутих іншими за так званими Трьома поділами Польщі. Тому ця коротка оповідь про те, як імперія "з'їла" ослаблену сусідку, може бути нині на часі.
Вибори Станіслава-Августа Понятовського, якому судилося стати останнім польським королем (1764–1795), пришвидшили всі нові тенденції в житті Речі Посполитої та її українських провінцій (які цей монарх відвідував неодноразово). З одного боку, економіка країни була на підйомі, й реформатори-модернізатори здобували значну підтримку, особливо в столиці. З іншого - Понятовський був яскраво вираженим "магнатським королем". Він послабив міжнародну підтримку Польської Корони (попередні королі-саксонці були родичами чи не половини Європи і могли ефективно блокувати саму ідею поділу Речі Посполитої). Ще й, на додачу, Понятовський як екскоханець імператриці Катерини ІІ мав імідж ставленика Росії (партія Чарторийських і Понятовський намагалися переконати росіян, що якщо вони допоможуть полякам-реформаторам, то надалі зможуть розраховувати на вдячність Речі Посполитої. Але царський уряд потребував не друзів, а васалів, слабкої й нереформованої Польщі, через що швидко розійшовся з Чарторийськими).
Утім, зіпертися на Росію, що якраз виходила на "вершинне плато" свого модернізаційного циклу, охочі були й гайдамаки. Так само, як Чарторийські хотіли підняти Польщу за допомогою росіян, так і вожді руху православних Речі Посполитої сподівалися добра від російської дружби. Але й на них чекало розчарування - Росія душить і в "дружніх обіймах".
Виступ гайдамаків-повстанців готувався на 1765 рік, коли його мав очолити жаботинський сотник Захар (Харько). Момент був і справді вдалий: похід російських військ 1764 року на Правобережну Україну з метою підтримати королівську кандидатуру Понятовського змусив евакуювати ледь не всю адміністративну мережу в цьому регіоні; та й уся країна ще не заспокоїлася після аж ніяк не чистих виборів монарха. Відома заява Харька про те, що він "зміг би вчинити ще більше повстання, ніж покійний Хмельницький". Та полякам 1766 року вдалося захопити й стратити сотника-бунтаря.
Втім, річ, можливо, зовсім і не в Харькові. Адже відомо, що ідейний натхненник повстанців ігумен Мотронинського монастиря М.Значко-Яворський 1765 року вже було почав з ченцями нападати на уніатські приходи, та невдовзі цей православний достойник таки їде до Петербурга, де його запевняють, що новим православним можна буде домовитися з королем. Уряд Катерини ІІ в1764–1768 рр. справді підніс на прапор "права православних дисидентів", утім, йому йшлося більше про підпорядкування Речі Посполитої царській політиці, ніж про права людей (у тому числі й православних українців). Росіяни творили з православних вічний важіль впливу, тому зрозуміло, чому для річпосполитського патріота "дизуніт" ставав синонімом зрадника (картина на диво схожа із сучасною Російською церквою в Україні).
Отже, повторилася ситуація з повстанням на Правобережжі 1664 року. Його обезголовили, стративши очільника - Івана Виговського, через що воно мало вельми обмежені успіхи. Можна також підозрювати, що повстання саме 1765 року могло позначитися й на долі Гетьманщини, де царський уряд щойно скасував гетьманство і розпочав свій тривожний для козаччини експеримент із Новоросійською губернією і пікінерією.
Нового ватажка для Коліївщини змовники знайшли лише 1768 року - ним став Максим Залізняк, особа малознана в регіоні й без значного командного досвіду (можна сказати, він був не найкращим ватажком, а єдиним, хто погодився). Тому чернець-запорожець згодом охоче поступився першістю харизматичному уманському сотникові надвірних козаків Іванові Гонті. Можливо, що й акцент на релігійному фанатизмі 1765 року міг бути меншим (у повстанців тоді були шанси мати й неправославних союзників, а барські конфедерати ще не вдалися до католицького екстремізму).
Утім, Коліївщина-1768 стала останнім масовим повстанським рухом домодерної України - моделлю, від якої відштовхувалися українські революціонери (поема Тараса Шевченка "Гайдамаки" увічнила такий її статус).
Повстання правобережних українців започаткувало ланцюжок геополітичних змін у регіоні. На боці Барської конфедерації виступила Османська імперія (приводом став напад гайдамаків на Балту). 1769 року стався останній татарський набіг, який сягнув Правобережної України. З конфедератами росіяни билися до 1772 року, але успіхом довелося поділитися з Австрійською імперією та Прусським королівством. За Першим поділом Речі Посполитої держава втратила значні шматки території (щоправда, українські землі тоді відкраяла собі лише Австро-Угорщина; вона, до речі, посилалася на Галицько-Волинську спадщину, на яку історико-юридичні права мали угорські королі, а отже й австрійський імператор з династії Габсбургів як володар корони святого Стефана). З турками-османами мир росіяни підписали вже 1774 року, і це стало фатальним актом для Запорозької Січі, яку ліквідували 1775 року. Османська імперія ще спробувала взяти реванш у війні 1787–1791 рр. - та марно.
З нових явищ останніх десятиліть існування Речі Посполитої можна згадати маєтки російських вельмож на Правобережній Україні (приміром, Григорій Потьомкін став великим землевласником на Смілянщині). Примітною була також і активність річпосполитських магнатів у "новоросійських" проєктах та чорноморській торгівлі на українському Півдні.
Цікаво, що саме тут народився чи не останній план польсько-української збройної співпраці часів старої Речі Посполитої. Його 1790 року пропонував польський консул у Новомиргороді Антоній Заблоцький (колишній барський конфедерат). Він вважав, що нова війна Росії з Туреччиною (1787–1791) - то добрий момент для повстання підросійських "українців", які сумують за втраченими вольностями і радо підтримають польські воєнні ініціативи, якщо їм гарантувати релігійні права (у цьому його запевняли "люди слушні", з якими консул контактував особисто). Дипломат переконував: "Малоросія взиває до Бога, аби Польща її звільнити могла з цієї нинішньої неволі"). Заблоцький готовий був сам очолити виступ, сформувавши шеститисячний охотницький "легіон" козаків з "України" (тут, зрозуміло, - з польських українських володінь), і з ним вторгнутися на "Задніпров'є" (це, вочевидь, давні "задніпрські місця": перетин ліній між Кременчуком-Крюковим, Єлисаветградом і Херсоном справді міг стати фатальним для новоросійського Правобережжя). Про настрої дипломата невдовзі стало відомо цариці Катерині ІІ, і його вислали з підросійської території як "шкідливу людину" (знана місія Василя Капніста до Пруссії 1791 року з метою знайти підтримку для можливого українського повстання проти Росії свідчить, що поляк не був таким собі пустим мрійником).
З-поміж іншого важливо зазначити, що тоді по-своєму була винагороджена тривала лояльність євреїв до Речі Посполитої. Саме в цей час стали ширше мовити про "шляхту єврейської нації", і серед еліти цієї примітної національної меншини побільшало офіційно нобілітованих (які й села з кріпаками мали). Додавали динамізму єврейським громадам України й нові ідейні рухи - хасидизм (який відігравав для євреїв роль, подібну до протестантизму в західному християнстві) і Гаскала (світське єврейське Просвітництво).
А ось із польсько-українським порозумінням було складніше. Хоча саме тоді уславився "князь Микола" (стеблівський князь-козак з роду Яблоновських), але він був радше винятком. Навіть із греко-католиками, які чимдалі більше усвідомлювали себе "національною" церквою українців і білорусів, виникали тертя (ще 1751 року греко-католицькі ієрархи зверталися до Папи Римського з петицією про повернення до грецького обряду тих, хто перейшов на латинський, і 1774 року таки домоглися заборони греко-католикам переходити на католицизм). Останнім успіхом греко-католицької церкви було здобуття 1790 року крісла в Сенаті Речі Посполитої для її митрополита. Боротьба за це тривала два століття!
З православними ж дійшло й до так званої Волинської тривоги 1789 року, коли річпосполитський уряд усерйоз побоювався нового селянського повстання на Правобережній Україні. Віри в лояльність православних шляхетський уряд не мав ані найменшої. Фактично вірних цієї конфесії трактували як російських шпигунів і "п'яту колону". Власне, підстави для того були: після Першого поділу Польщі 1772 року православні Речі Посполитої залишилися без жодного єпископа. 1785-го царський уряд самоправно призначив Віктора Садковського новим єпископом (формально - Переяславським, але він мав отримати резиденцію в білоруському Слуцьку). Той навіть не присягнув на вірність польському королю. Фактично всі річпосполитські православні вдома наблизилися до статусу чужоземців, підданих сусідньої держави царів. До того ж на Правобережній Україні розгорнувся рух за повернення до православ'я осіб і громад, раніше силоміць переведених на унію. Своєю чергою нова російсько-турецька війна 1787–1791 рр. сіяла неспокій і на річпосполитському прикордонні. Допит Садковського після його арешту під час Волинської тривоги фактів підготовки ним повстання не виявив, натомість свідчень залежності від російської влади було хоч греблю гати.
А тим часом уже засідав Чотирирічний сейм (1788–1792), який зробив останню спробу реформувати Річ Посполиту. Крім внутрішньої потреби країни, нащадки шляхетських революціонерів XVI століття дуже серйозно поставилися до викликів Великої Французької революції 1789 року. Здійснити "лагідніший" перехід до модерного світу спробували й просвіщенні річпосполитські реформатори.
1790 року комісія, що розслідувала справу Волинської тривоги, запропонувала радикально змінити ставлення до православ'я - проголосити свободу релігії та обрядів у державі; встановити урядовий контроль за дотриманням прав православних; заборонити останнім звертатися по допомогу до урядів інших держав; надати вірним цієї конфесії можливість створити церковну владу, вільну від російського Синоду, - власне під зверхністю Константинопольського патріарха. 1791 року сейм іще встиг утворити православну конгрегацію, яка і мала стати на чолі православ'я в Речі Посполитій.
А 3 травня 1791 року було ухвалено Конституцію (Уставу урядову) - документ справді революційного значення. Для України особливо важливими стали пункти про унітарність держави (з курсом на єдину польську націю) та обмеження всевладдя шляхти (шляхтичі втрачали свій статус неоподатковуваної верстви: тепер і вони мали сплачувати 10-відсотковий податок).
Конституція надавала нові шанси міщанам-буржуа (вони могли ставати армійськими офіцерами й цивільними чиновниками, а також отримали виборчі громадянські права); зроблено крок у бік секуляризації церкви (духовенство обклали 20-відсотковим податком). Зрештою фактично скасовувалося кріпацтво (селяни переходили під державну опіку).
Не дивно, що опір прихильників старих порядків був шалений. І саме на Україні магнатські олігархи проголосили свою Торговицьку конфедерацію 1792 року і закликали на допомогу російські війська.
У результаті дійшло до Другого поділу Польщі 1793 року. Саме він віддав практично всю річпосполитську Україну під російську владу. Яка й поспішила штампувати медалі з девізом "Отторженная возвратих", за австрійським прикладом 1772 року посилаючись на історичні права царів на землі Київської Русі. Цікаво, що 1792 року почався масовий вихід-переселення запорожців на Кубань - як бачимо, на підросійських Малоросіях-Новоросіях ані для шляхти, ані для козаків місця вже не було.
Річ Посполита на чолі зі своїм американським героєм генералом Тадеушем Костюшком іще спромоглася на війну-повстання 1794 року. Але повторити подвиг французької революційної армії, яка відбилася від усіх сусідів, не вдалося. Розгром повстання призвів до останнього - Третього - поділу Польщі, який і ліквідував цю державу на мапі Європи. Тоді ж залишковий український шматочок Речі Посполитої - Холмщина й південне Підляшшя - став ненадовго трофеєм Австрії.
Отже, ранньомодерні шляхетський і козацький проєкти добігли кінця і могли спокійно поступитися модерно-національним (польському і українському). У цьому їхня головна відмінність від царського революційно-модернізаційного циклу, який зберігав ознаки Старого Режиму принаймні до середини ХІХ століття й істотно загальмував становлення російської нації (та й сусідів тягнув назад).
Зрештою, участь українців у річпосполитському (шляхетському) універсалістському проєкті і здатність на його базі сформулювати свій власний (козацький) зробила їх вельми вправними помічниками в розбудові пізнішої Російської імперії. Але якщо для росіян вона й була "оригіналом" всякої імперіальності, то для їхніх українських співвітчизників - лише епігоном, який постійно порівнювався з альтернативами (і, можливо, найбільше саме із Річчю Посполитою).
Тож якщо перші щиро любили імперське "отєчєство", то другі - радше утилітарно мирилися з ним. Тому й спроби російських "переможців" (які й думки не допускали про тимчасовість такого свого стану) подавати історичних конкурентів - Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну, Кримський ханат і т.д. - як fail states (недієздатні держави) ніколи не були сприйняті в Україні щиро й остаточно.