Попри відсутність ювілейних дат (цьогоріч відомому поетові й борцеві за волю України виповнився б 81 рік, а від дня смерті минуло 34), згадували Стуса доволі часто.
Інтерес до непересічної особистости пояснюється прем'єрою художнього фільму "Заборонений". Не в останню чергу цьому посприяв і скандал із книжкою історика Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса": адвокат поета, а нині політик Віктор Медведчук звинуватив автора в наклепі і подав позов до суду. Утім, кругла дата, пов'язана зі Стусом, є і в 2019-му - 30-річчя від дня перепоховання.
Відбували строк у… сирій землі
Тіла Василя Стуса та його табірних побратимів Олекси Тихого і Юрія Литвина лягли навіки в київську землю 19 листопада 1989 року. Місце поховання - Байкове кладовище. Цьому передувала титанічна робота багатьох людей, адже повернути в Україну загиблих за кілька років до того в ув'язненні героїв виявилося дуже непросто. Здавалося б, у чому проблема, адже в розпалі були перебудова й гласність, вирували демократичні процеси, відроджувалися національні рухи?
І хоча радянська система справді вже конала, вона ще міцно трималася своїми кривавими пазурами за минуле. Цинічними були закони, що забороняли повертати на рідну землю тіла померлих політичних в'язнів, строки ув'язнення яких іще не спливли. І це при тому, що живих засуджених, зокрема Левка Лук'яненка, В'ячеслава Чорновола, Василя Овсієнка, на той час уже відпустили додому.
Питання перепоховання в Києві Стуса і Тихого порушили їхні рідні, пізніше вирішили долучити й тіло Литвина - його старенька мама самотужки не впоралася б. Створили оргкомітет, гроші для святої справи збирали серед патріотів. Практична робота затягнулася майже на три місяці. "На перший погляд, підстав для хвилювання не було", - написав у публіцистичній повісті "Герої народжуються на могилах героїв" письменник Володимир Шовкошитний. Саме на його плечі лягла організація перепоховання тлінних останків українських дисидентів. Він як директор і співавтор сценарію фільму з робочою назвою "Василь Стус. Тернова дорога" ("Просвітлої дороги свічка чорна") забезпечував також роботу знімальної групи.
До проголошення незалежности України залишалося два роки - 24 серпня 1989 року пан Володимир прилетів до Пермі. На руках мав офіційну відповідь синові поета Дмитрові Стусу від керівника БВО ЖКГ Чусовського міськвиконкому Пермської области В.Казанцева про дозвіл на перепоховання "гр. Стуса В.С." і перевезення його останків у цинковій труні. Необхідні документи на ексгумацію (чиновник назвав це "експлуатацією") і транспортування тіла обіцяно видати по приїзді до Чусового. Аналогічні дозволи надіслали рідним Олекси Тихого і Юрія Литвина. Були й відповідні накази від київських комунальників про перепоховання на Лісовому кладовищі. Пізніше рухівці домоглися від столичної влади дозволу перепоховати на Байковому.
Запевнення, що на місці в усьому сприятимуть, виявилися порожніми обіцянками. Першою прикрістю стала заборона ексгумації через нібито складну епідеміологічну ситуацію в Чусовому, хоча в місті працювали всі школи, дитсадки, магазини, а температура вже опустилася нижче нуля. Мешканці ж не чули про жодну загрозу їхньому життю і здоров'ю. Довелося викликати з Києва кіногрупу на чолі зі Станіславом Чернілевським (режисером фільму про Стуса), щоб зняти на плівку роботу міських закладів.
Кияни також зафільмували вже колишній заклад ВС - 389/036-1 - для особливо небезпечних державних злочинців-рецидивістів, де помер Стус. Життя Литвина обірвалося в лікарні Чусового, а Тихого - в тюремному шпиталі в Пермі, де його й поховали. "Екскурсію" катівнею для кіногрупи влаштував колишній її в'язень Василь Овсієнко, який вивчив напам'ять сотні поезій Стуса, повторював їх, аби не забути і зберегти для нащадків. Пан Василь знайшов захований ним же клаптик паперу - невідомий переклад Стуса з Кіплінгового "Ef". Литвина і Стуса поховали на кладовищі села Копального, під номерами 7 і 9 відповідно. Українці впорядкували їхні могили, запалили свічки, пов'язали рушники на встановлені замість хрестів кілки.
Він знищив Стусові вірші
Перша поїздка на далекий Урал виявилася безрезультатною - тіла трьох українців так і не вдалося забрати на рідну землю. А у вересні 1989 року в Будинку культури київського Політехнічного інституту відбулися перші збори Народного Руху України. Слово мав депутат польського Сейму українець Володимир Мокрий.
"Він поцікавився в делегатів, чи знають вони про те, що Росія не віддала тіл Тихого, Литвина і Стуса. Зал закричав: "Ганьба!", - розповів "ДТ" Володимир Шовкошитний. - Пан Мокрий запевнив, що тільки тоді Польща і вся Європа повірять у прагнення України до незалежности, коли тіло Стуса повернеться на рідну землю. Може, це станеться через рік, п'ять, десять. Я ж сидів у першому ряду і записував звук для фільму. Крикнув: "Цьогоріч перепоховаємо, пане Мокрий!" Він подивився на мене і промовив: "Дай Бог!".
До чергової експедиції довелося готуватися ґрунтовніше. Для впливу на місцеву владу Володимир Шовкошитний заручився клопотаннями знайомих із творчих спілок СРСР - кінематографістів, журналістів, письменників. Ряд російських інтелігентів надав відповідні листи-звернення для пермських і чусовських чиновників. Їх долучили до київських рекомендацій від керівника Спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова та голови Спілки письменників України Юрія Мушкетика. А директор Київської кіностудії ім. Довженка Микола Мащенко погодився дати телеграму до Пермської облСЕС. Посприяли й народні депутати СРСР Юрій Щербак і Борис Олійник.
Не всі на Уралі заважали справі, чимало людей допомагало. Ще на початку Володимира Шовкошитного підтримали журналісти Юрій Бєліков і Володимир Пірожніков (однокашник по московському Літінституту). Він познайомився з колективом газети "Чусовской рабочий", редактор якої Михальов допомагав українцям, зокрема, машиною, і працював на цвинтарі. Транспортування тіл могло б і не відбутися без сприяння директора Пермського аеропорту Соколова, якому сподобалися Стусові вірші в перекладі російською Шовкошитного. Чоловік не міг зрозуміти, чому за такі гарні твори людину відправили до в'язниці.
Однак виготовлення оцинкованих трун та отримання довідки-дозволу від санепідемстанції затягувалося. Володимир Шовкошитний мотався між Перм'ю і Чусовим, спілкувався не лише з чиновниками, а й представниками КДБ й міліції. Правоохоронці залякували комунальників, готових сприяти київській експедиції. Майор КДБ з Чусового Ченцов зізнався, що мав "профілактичні бесіди" зі Стусом. Це він відібрав і знищив рукопис з поетовими віршами. У цьому переконаний Володимир Шовкошитний, якому довелося навіть шантажувати Ченцова: "Якщо завтра я не викличу кіногрупу, то післязавтра газети трьох творчих спілок Союзу і, відповідно, України, а також газети української діяспори в Європі, Канаді, США й Австралії вийдуть під заголовками на кшталт "Майор Ченцов - ворог пєрєстройкі".
14 листопада нарешті вдалося отримати довідку від санепідемстанції. Але біди не закінчилися. Ритуальники відмовилися надати гробокопачів, а налякані чоловіки в Копальному не погоджувалися допомагати навіть за гроші. Розкопувати могили довелося самим. Непросто було знайти й необхідні інструменти. До того ж бляхарі у спецтресті припинили виготовляти труни - з відповідних органів їх "попросили" не поспішати. Одному з бляхарів увечері в парадному його будинку проломили голову, і він два тижні пролежав у реанімації. Труни довелося доробляти самотужки.
Звинувачення в загибелі дитини
А далі - поневіряння з отриманням свідоцтв про смерть та доставкою трун вантажівкою з Пермі до Чусового. Міліція зупинила машину на КПП. Спочатку присікалися до технічного стану авто, потім нишком пробили кілька коліс. Пізніше міліціонери звинуватили водія в ДТП, у якому нібито загинув хлопчик. Щоправда, незабаром Володимира Шовкошитного та його помічників відпустили, мовляв, сталася помилка - номер машини, що скоїла аварію, такий самий, а серія інша.
Тим часом інші представники київської експедиції разом із місцевими симпатиками вже розкопували могили дисидентів у селі Копальному. Звісно, під наглядом недремних кадебівців, які нагадували копачам про вандалізм, шантажували відсутністю дозволу на ексгумацію, погрожували ув'язненням. Утім, українці були налаштовані рішуче, а в разі чого, були готові оголосити голодовку.
Радник Національного інституту стратегічних досліджень - соціяльний і військовий психолог Олег Покальчук розповів DT.UA, що вони збиралися відбиватися в разі нападу, коли ночували в схожому на гуртожиток готелі, планували навіть залишитися на цвинтарі на всю ніч.
"Моя робота була неестетична. У теперішній стилістиці називаю це оперативним компонентом, - каже пан Покальчук. - Займався практичними, прикладними речами в силу технічних знань - жив на Півночі, знав умови. Копав, перекладав тіла. Для мене це не було якоюсь емоційною проблемою. Саме ж транспортування слабо пам'ятаю, тому що був у відключці - сильно намокнув. У могилі Литвина були ґрунтові води, я ж заліз туди фактично по коліна".
На цвинтар труни привезли пізно ввечері. "Хлопці мало не заплакали від радости, коли Олег Покальчук прокричав: "Наші приїхали!". "Как прієхалі?!" - з неприхованим розпачем вигукнув "чорний" чоловік, який представився старшим оперуповноваженим карного розшуку", - записав Володимир Шовкошитний. Із цим "чорним" уже довелося здибатися в кабінеті майора Ченцова: той навіть пригощав українця чаєм із дефіцитним тоді лимоном.
Чи вбили поета насправді?
"У нас було кілька версій, зокрема припущення, що в могилі не буде голови, - розповів Олег Покальчук. - Бо якщо Василя Стуса справді вбили, то, щоб сховати сліди злочину, могли поховати тіло без голови. Під номером Стуса могли закопати й іншу людину. Наше питання було ще й в ідентифікації".
Але щойно зняли віко труни - усі питання відпали. Дмитро Стус упізнав батька. Те, що в могилі Василь Стус, погодилися навіть ті, хто бачив його лише на фото. За більш ніж чотири роки тіло почорніло, але не розклалося. Руки були випростані вздовж муміфікованого тіла, на животі нелюди залишили Стусові тюремні черевики на грубезній підошві. Мізинець лівої руки - відчепірений убік.
"Поки оператори знімали тіло, я звернув увагу Чернілевського на те, що над скронею Стуса чітко видно пошкодження шкіри, дуже схоже на таке, яке могли залишити нари, якби їх несподівано опустити (така можливість у наглядача була)", - читаю в книжці спогадів Володимира Шовкошитного.
Утім, судмедекспертів на кладовищі не було - пермський не з'явився, чусовський відмовся працювати без наказу, боячись втратити роботу, з київським теж не склалося. А вже по прибутті в Україну тіл дисидентів в оцинкованих трунах не тривожили, і тому стовідсоткової впевнености в смертельному пораненні Стуса немає.
Василь Овсієнко так згадував ті події в DT.UA (7–13.09.2012 р.): "При ексгумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було. Я не віддаю переваги жодній із версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, деякі з них досі живі. Але вони у злочині не зізнаються. В одному я певен: це був наказ Кремля: не допустити, щоб Василь Стус став лауреатом Нобелівської премії".
Проблему перекладання зотлілих тіл з труни в труну вирішив Володимир Шовкошитний. За його словами, уві сні йому привидівся Василь Стус, який начебто й наштовхнув на таку ідею: домовину зі знятим віком накрити шматиною матерії, перехилити так, щоб тіло лягло на матерію долілиць, зі спини небіжчика накрити іншим шматком матерії і перевернути тіло горілиць уже в оцинковану труну. У часи тотального дефіциту пощастило в Пермській крамниці знайти сувій широких міцних вафельних рушників, якими й скористалися.
У книжці Володимир Шовкошитний наголосив на символічному моменті: "Проінструктувавши присутніх, як треба перекладати тіло, я почав накривати його тканиною. Підкладаючи її з лівого боку, випадково зачепив той відчепірений мізинець і почув тихий сухий хрускіт - мізинець надламався, і між фалангами я раптом побачив блідо-рожевий кристалик, очевидно, то була краплина поетової крові, що кристалізувалася. "Остання краплина Стусової крові!"
"Стус - ваш, Крим - наш"?
Тіла Стуса й Литвина доправили у Пермський аеропорт. Там добряче понервували в очікуванні тіла Тихого, яке привезли його сини незадовго до відправлення літака. На рідну землю прилетіли всі страшенно втомленими 18 листопада. По прибутті в Бориспіль учасники експедиції з перепоховання дізналися про мітинг - сотні людей прибули в аеропорт із жовто-блакитними прапорами, виголошувалися промови. Щоправда, самих учасників перепоховання до слова не запросили.
"Охочих походити довкола труни і помітингувати з прапорами виявилося набагато більше, ніж охочих туди їхати, щось робити руками і ризикувати життям, - розповів Олег Покальчук. - Перепоховання мало експедиційний характер, без гарантій повернення. Ми не знали, чим усе закінчиться. Коли в Борисполі вийшов з літака і подивився на мітинг, то мені стало непереливки і я пішов пішки на Київ. Потім хтось підібрав по дорозі".
Володимир Шовкошитний попрямував до складів, куди прибули труни. Коли ж дістався туди, потерпаючи від холодного вітру, то дізнався, що багажу немає. Як так: квитанція на руках, а багаж уже забрали? Чи не КДБ й міліція знову встромляють палиці в колеса? "Та ні! Ваші забрали! Наші! Ну, з Руху!" - заспокоїли його.
Тіла дисидентів вночі відспівали в церкві на Подолі, а на другий день, 19 листопада, відбувся велелюдний похорон. На Байкове кладовище Василя Стуса, Юрія Литвина й Олексу Тихого проводжали десятки тисяч людей. Чи не вперше радянська міліція не трощила українських прапорів, що заповнили столичні вулиці. Прах дисидентів провезли повз будівлю КДБ на Володимирській, звернули до пам'ятника Шевченкові. На Байковому кладовищі знову були палкі промови.
"Люди ледь в ями не падали, так штовхалися, щоб слово сказати, - згадує Олег Покальчук. - Це були непогані люди, просто людська природа так влаштована. Їм здавалося, що причетність до такої події, напевне, робить їх впливовими і значущими. А через три роки на могилу Стуса вже майже ніхто не ходив".
Володимир Шовкошитний каже, що нині, в умовах російсько-української війни, зробити це було б нереально. А три десятиліття тому чимало росіян щиро допомагали. Приміром, світло на кладовище протягнули від найближчої хати, і господарі навіть не взяли грошей. Українці були дуже вдячні за допомогу, зокрема, журналістові й поету Юрію Бєлікову. На жаль, він, за словами Олега Покальчука, змінився не в кращий бік. Причина в ставленні до Криму. Росіянин, який допомагав повернути тіло Стуса в Україну і був притомною демократичною людиною, нині вважає півострів російським.