UA / RU
Підтримати ZN.ua

ОПЕРАЦІЯ "ОВЕРЛОРД": передісторія

До 70-річчя найбільшої морської і повітряної десантної операції у світовій історії

Автор: Сергій Гончаров

Після вступу США в Другу світову війну американці ухвалили принципове рішення - спочатку розгромити нацистську Німеччину, а вирішальну боротьбу проти імператорської Японії відтермінувати доти, доки не здобудуть перемогу в Європі. Британці були повністю згодні з такою послідовністю, хоча в них, особливо у Вінстона Черчилля, були серйозні сумніви в доцільності плану американців розгромити німецькі збройні сили на заході, висадившись у Франції...

Черчилль вважав висадку у Франції "вкрай сумнівною" і пов'язаною з великими втратами операцією, неуспіх якої міг призвести до непередбачуваних політичних наслідків. Англійці ще більше зміцнилися у своїй думці після невдалої спроби в серпні 1942 р. висадити десант у районі Дьєппа.

Проте на початок 1943 р. уже можна було передбачити приблизні терміни вторгнення. Коли в січні 1943-го Вінстон Черчилль і Франклін Рузвельт зустрілися в Касабланці (Марокко), не було сумнівів, що за кілька місяців бойові дії в Північній Африці закінчаться. Але виявилося, що це анітрохи не прискорювало наміченої операції, бо погода в Ла-Манші дозволяла здійснити висадку тільки в період травня - першої половини вересня. А до вторгнення о цій порі в 1943 р. західні держави були ще не зовсім готові. Залишалося тільки перенести початок операції на весну 1944-го, а тим часом, продовжуючи боротьбу в районі Середземного моря, сковувати там сили "осі".

У листопаді 1943 р. Черчилль і Рузвельт зустрілися в Каїрі для підготовки до переговорів зі Сталіним у Тегерані. Під час цієї зустрічі було вирішено призначити американського генерала Дуайта Ейзенхауера головнокомандувачем усіх призначених для вторгнення сухопутних, морських і повітряних сил, а англійського генерала Бернарда Монтгомері - командувачем сухопутних сил. У Тегерані Сталіну повідомили про рішення західних союзників здійснити в травні 1944 р. великомасштабну операцію у Франції. Він пообіцяв підтримати приблизно в цей же час операцію західних держав великим наступом на радянсько-німецькому фронті (ним стала операція "Багратіон" у Білорусії, розпочата в останню декаду червня).

…Люди острівного королівства, що слугувало сполучною ланкою всіх аспектів кампанії союзників у Європі, одного разу ввечері лягли спати господарями свого власного дому, а вранці виявили, що кількість іноземців у військовій формі оливкового кольору раптом збільшилася на понад півтора мільйона. На Британські острови вони привезли з собою більш ніж 16 млн тонн вантажів - усе, починаючи від локомотивів і закінчуючи цементом для пломбування зубів. Як тоді жартували, тільки завдяки аеростатам загородження, які підтримують острови на поверхні води, вони не затонули під вагою такого вантажу...

Коли 14 січня 1944 р. з Північної Африки до Лондона прибув генерал Ейзенхауер, щоб перебрати на себе функції верховного головнокомандувача військ вторгнення, він привіз із собою і воєначальників, які стали широко відомі під час кампанії в Північній Африці й Італії, - Бернарда Монтгомері, Омара Бредлі, Джорджа Паттона-молодшого. З появою Паттона виникли й ускладнення, бо його нелегко було приборкати. Він спричинив фурор, коли, виступаючи на відкритті спільного англо-американського клубу для військовослужбовців, почав говорити про об'єднання США і Великобританії, щоб разом правити післявоєнним світом. Потім, у переддень вторгнення, він виголосив пересипану брутальною лайкою промову, яку тепер знають як "промову в день святого Крістіана".

Напруга, невловима, проте цілком реальна, пронизувала все життя на Британських островах у ті останні місяці перед вторгненням. Усі знали, що давно очікуваний другий фронт міг відкритися з дня на день.

Нервові передачі німецького радіо і, незважаючи на цензуру, нетерпляча преса союзників давали поживу для всіляких чуток і припущень. У квітні, коли уряд запровадив заборону на відвідування багатьох районів Південної Англії, напруга ще більше посилилася. Як і повідомлення для преси, всю пошту піддавали цензурі - невдовзі вона поширилася і на дипломатичне листування. Пересування пасажирів між Англією і нейтральною Ірландією, серед яких, як припускали, було безліч агентів держав "осі", також було заборонено.

Попри всі запобіжні заходи, час від часу відбувався випадковий витік секретної інформації. На пошті в Чикаго виявили секретні документи стосовно проведення операції "Оверлорд", що, зрозуміло, спричинило справжній рейвах; однак слідство встановило, що один із сержантів через необережність і неуважність замість листа сестрі поклав у конверт ці документи. Неабияку тривогу викликала й звістка про те, що в кросворді лондонської газети "Дейлі телеграф" є кодові найменування, пов'язані з операцією вторгнення "Оверлорд", - Юта, Омаха, Нептун; однак розслідування підтвердило в цьому випадку чисту випадковість.

Більш серйозним виявилося порушення запобіжних заходів з боку генерал-майора американської армійської авіації, який заявив за коктейлем, що вторгнення почнеться до
15 червня. Ейзенхауер відреагував негайно, розжалувавши його до звання полковника й відправивши назад до Сполучених Штатів. Те саме сталося і з одним капітаном флоту.

У міру того як зима 1943-1944 рр. добігала кінця, напруга зростала. Журнал "Тайм" помістив жарт, який начебто став надзвичайно популярним у Великобританії: сонний Черчилль о 4-й годині ранку бере слухавку й чує знайомий голос Сталіна: "Вінстоне, це я, Джо. Я в Кале. Тепер ви можете переходити Ла-Манш. Тепер безпечно". Пізно ввечері 3 червня в Лондоні дівчина-практикантка в бюро Ассошіейтед Прес, тренуючись на телетайпі, який випадково виявився увімкненим, послала в повну передчуттів Америку помилкове повідомлення: "Терміново. Прес Ассошіейтед. Блискавка. Штаб Ейзенхауера оголосив про висадку союзників у Франції". Приголомшені представники штабу Ейзенхауера негайно виступили зі спростуванням.

Як уже йшлося, у серпні 1942 р. союзники випробували оборону німців на французькому узбережжі навпроти Британських островів, біля модного курорту Дьєпп. У рейді, метою якого було випробування десантної техніки й практична перевірка процесу висадки танків на ворожий берег, оперативне з'єднання, що складалося переважно з канадців, тисячі англійських "командос" і 50 американських рейнджерів, вчинило практично самогубство. З п'яти тисяч осіб, що висадилися на берег, живими залишилися 1500.

Вивчивши обставини дьєппської трагедії, підрозділи планування об'єднаного (англо-американського) штабу встановили, що вторгнення через Ла-Манш потребуватиме не низки окремих атак відносно невеликими силами, а великої концентрації військ і техніки для здійснення широкомасштабного наступу.

У березні 1943 р. об'єднаний штаб передав ці висновки генерал-лейтенантові Фредеріку Моргану, якому союзники доручили замість іще не призначеного головнокомандувача розпочати детальне планування вторгнення. Морган значився начальником штабу верховного головнокомандувача союзних військ.

Об'єднаний штаб наказав штабу верховного головнокомандувача союзних військ підготувати три плани: план обманного маневру, розрахованого на те, щоб прикувати сили противника у Франції, створивши враження, що вторгнення відбудеться в 1943 р.; план у загальних рисах окупації континенту в разі раптового краху Німеччини; план самого вторгнення (операція "Оверлорд"). Останньому генерал Морган і його штаб приділили основну увагу. На час прибуття генерала Ейзенхауера до Лондона штаб Моргана вже розробив детальний план висадки десанту на французькому узбережжі від гирла річки Орн біля Кана в західному напрямку на 25-мильній (1 миля = 1,6 км) ділянці й одночасного вторгнення на півдні Франції як допоміжної операції.

Із прибуттям Ейзенхауера штаб верховного головнокомандувача союзних військ було скасовано. Замість нього створили штаб верховного головнокомандування експедиційних сил союзників. Ейзенхауер, Монтгомері та штаб експедиційних сил, ознайомившись із підготовленим попередниками планом, у принципі погодилися з ним, однак визнали за потрібне розширити фронт десантування й посилити війська вторгнення. Вони пропонували довести фронт десантування з
25 миль до 40, замість висадки трьох дивізій наполягали на п'яти. З військами підтримки це становило 174320 чол. і 20018 одиниць бойової і транспортної техніки тільки в першій фазі десантування. При такому варіанті виникла потреба знайти для них десантно-висадочні засоби - стара проблема, що особливо загострилася тоді постійними потребами тривалих боїв поблизу Анціо в Італії.

Дехто висловлювався за те, щоб відкласти вторгнення, зачекати, поки випустять додаткову кількість десантно-висадочних засобів, але в Тегерані Черчилль і Рузвельт твердо пообіцяли Сталіну, що вторгнення почнеться в травні. Хоча ця обіцянка була сформульована доволі гнучко, щоб Ейзенхауер мав можливість відсунути термін на місяць-два, продукція одного місяця роботи верфей навряд чи вирішила б проблему; до того ж відтермінування скоротило б прогнозований період хорошої погоди до настання осені, а німці отримали б більше часу для посилення берегової оборони й приведення в дію "нової зброї" (літаків-снарядів "Фау-1" і балістичних ракет "Фау-2") проти густонаселених районів Англії (як про це доповідала розвідка союзників).

Наприкінці січня генерал Ейзенхауер усе-таки вніс пропозицію - і об'єднаний штаб з ним погодився - про відтермінування вторгнення на один місяць, тобто на червень. Але навіть при цьому додаткові десантно-висадочні засоби треба було шукати десь в іншому місці. Така необхідність змусила верховного головнокомандувача спрямувати погляд на плани допоміжних операцій - зокрема вторгнення на південь Франції, яке було важливим доповненням і яке схвалили учасники конференції в Тегерані, але проти якого були англійці, зокрема Черчилль. Ця операція мала кодову назву "Енвіл".

Генерал Ейзенхауер сам запропонував вихід із ситуації: операцію "Енвіл" проводити не одночасно з операцією "Оверлорд", а трохи пізніше. Таким чином, десантно-висадочні засоби, взяті з середземноморського театру бойових дій, можна було використати для вторгнення на головному напрямку й потім повернути назад, щоб використати їх під час вторгнення на південь Франції.

Проблема портів також загрожувала стати майже нерозв'язною. Висадки перед цим у Північній Африці, Сицилії й Південній Італії показали, що без портів висадка й постачання великих з'єднань нездійсненні. Там висадку спершу також доводилося робити здебільшого поза портами, однак потім, як правило, їх протягом кількох днів захоплювали й починали експлуатувати. Крім усього іншого, союзникам досі доводилося під час своїх висадок стикатися лише з обмеженими силами противника, чисельність яких до того ж не можна було швидко й довільно збільшити. Зовсім іншими були умови висадки у Франції, Тут порти були настільки укріплені, що оволодіти ними з моря було неможливо. Слід було також бути готовими до того, що противник швидко підтягне резерви й матиме перевагу над військами десанту, які висадяться на необладнаному березі й не забезпечуватимуться через порти. Завдання ускладнювалося ще й тим, що в Атлантиці навіть улітку часто лютують сильні шторми, які можуть унеможливити будь-яке вивантаження на берег, що практично позбавляє війська, які висадилися, будь-якого підвозу.

Та з усіх цих утруднень вчасно знайшли воістину геніальний вихід, який здався спочатку настільки незвичним, що всі тільки сміялися. Потім, однак, він справив враження "Колумбового яйця", ставши найнеприємнішим сюрпризом для німецької оборони. Рішення, яке здавалося таким утопічним, полягало у спорудженні штучних портів у районах висадки. Було розроблено й підготовлено два різновиди портів, яким союзники дали умовні назви "Гузбері" ("Аґрус") і "Малбері" ("Шовковична ягода"). "Гузбері" - це затоплені впритул одне до одного судна, які на кшталт молу захищали обгороджену ними прибережну ділянку моря від вітру, створюючи спокійну воду, що давало змогу розвантажувати невеликі кораблі й десантні судна навіть при середньому хвилюванні на морі. "Малбері" був справжнім портом, секції якого виготовляли в Англії й доставляли через протоку. Основу цього порту становили великі залізобетонні кесони, які також затоплювали впритул один до одного. На них монтували всі потрібні для розвантаження суден пристосування. Для обох армій, призначених для висадки, підготували по одному порту такого типу. Крім того, для кожного з п'яти пунктів висадки передбачався один "Гузбері". Цих споруд було достатньо, щоб забезпечити висадку й постачання всіх сил, які перекидали в першу чергу, поки не буде захоплено перший "справжній" порт (передбачалося, що невдовзі впаде Шербур).

У міру того як тривали подальша розробка операції "Оверлорд" і нарощування сил для її здійснення, генерал Ейзенхауер почав вносити корективи до структури командування, де, на його думку, були серйозні вади.

Хоча англійці й американці погодилися об'єднати англійську й американську тактичну авіацію під началом Ейзенхауера (до початку вторгнення в розпорядженні союзників було 5049 винищувачів,
1467 важких бомбардувальників, 1645 середніх і легких бомбардувальників, включаючи літаки-торпедоносці, 2316 транспортних літаків і 2591 планер; водночас на французьких аеродромах було зосереджено лише близько 500 німецьких літаків), поставивши на чолі цих союзних експедиційних повітряних сил британського маршала авіації (генерал-лейтенанта) Лі-Меллорі, англійський комітет начальників штабів виступав проти передачі під контроль Ейзенхауера стратегічної авіації. Стверджуючи, що стратегічні бомбардувальники мають вплив на всі фронти, а не тільки на проведення операції "Оверлорд", англійський комітет начальників штабів наполягав залишити стратегічну бомбардувальну авіацію в безпосередньому підпорядкуванні об'єднаного штабу.

Проблему збереження за Ейзенхауером контролю за діями стратегічних військово-повітряних сил вирішили так. Отримавши запевнення у вірності основним завданням об'єднаного авіаційного наступу зі знищення військової та промислової інфраструктури Німеччини, об'єднаний штаб схвалив передачу стратегічних повітряних сил "під керівництво" (оскільки заперечували проти формулювання "під командування") верховного головнокомандувача відповідно до угоди між ним і начальником штабу ВПС, як це було схвалено об'єднаним штабом союзників.

Хоч би якою складною здавалася така структура для сторонньої людини, вона задовольняла всіх, кого стосувалася, і - що важливіше - виявилася ефективною.

Було взято до уваги й включено до загального плану дій знищення - до висадки військ на континент - тих пускових установок, якими користувався противник для обстрілу Англії новою зброєю. Це завдання випало головним чином середнім бомбардувальникам.

Уперше союзна розвідка засікла пускові установки в Бельгії й Північній Франції влітку 1943 р., коли німці щойно почали їх будувати. Союзники ще не мали повної інформації про нову зброю, але на основі заяв німецької пропаганди й повідомлень агентів про досліди, що поводилися в Пенемюнде на балтійському узбережжі, вони склали доволі правильне уявлення про те, що готував для них противник. Новою зброєю був літак-снаряд.

Виявлення пускових установок на узбережжі Франції та Бельгії спричинило неабиякий переполох у союзників, оскільки німці могли піддати переповнені англійські порти, склади й райони зосередження військ такому бомбардуванню, що могли зірвати вторгнення. Союзне командування було серйозно стурбоване, відтак йому довелося відволікти частину літаків стратегічної авіації, аби завдати бомбових ударів по пускових установках. Здійснили також кілька нальотів на Пенемюнде. Загалом було зроблено близько 30 тис. літако-вильотів для бомбардування пускових установок, однак згодом більш тверезий аналіз можливостей противника трохи послабив стурбованість союзників. На основі максимальних оцінок потенціалу німецької промисловості експерти дійшли висновку, що противник неспроможний виготовити достатню кількість літаків-снарядів, щоб з їхньою допомогою здійснити великий повітряний наступ, перш ніж почнеться вторгнення на континент.

…Величезна попередня організаційна робота залишилася позаду. Тепер лише треба було, щоб погода прихильно поставилася до підготовленої операції. І 6 червня 1944 р. "день Д" настав...