Побачила світ збірка постійного автора нашої газети Андрія Топачевського "Одним життям. Публіцистика доби Незалежності" (К., Національне видавництво "Веселка"). У книзі презентовані статті, нариси, есеї, рецензії, творчі портрети, інтерв'ю за останні 30 років.
У авторській передмові стверджується: "Якщо екологічна криза поглибиться, Світ загине і без ядерної війни". Нині міжнародний рейтинг будь-якої країни, міра її цивілізаційної відповідальності залежать і від її екологічної політики як у внутрішньому, так і у зовнішньому вимірах.
Що являє собою сучасна екологічна криза, чим насправді є публіцистика і чи переконав А.Топачевський читачів, пише у відгуку-рецензії Надзвичайний і Повноважний посол України О.Сліпченко.
Передостання книга Андрія Топачевського "З Божого саду. Рослини і тварини у Святому Письмі" вийшла майже чотири роки тому, ставши "Українською книжкою року" й здобувши широке визнання читачів. Особливо тих, хто, як і автор, не мислить людину у відриві від довкілля, розглядаючи її в органічному єднанні з "ойкуменою", що ще з прадавніх часів грецького географа і письменника Гекатея Мілетського означало водночас і великий обжитий світ, і малий космос Людини. У тих співіснуванні й взаємозалежності, про які пророчо нагадував нам великий Тарас:
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
І лише від тебе, від твого розуміння й відчуття цього взаємозв'язку, ба радше - взаємопроникнення, залежить, яким тебе знатимуть люди і твоя вдячна земля.
Такими думками сповнене й нове звернення автора до читача - щойно видана чергова його книга "Одним життям". Уже сама вдало знайдена назва доносить до нас авторське переконання: людське буття розчинене в природі. У всій її віковічній сталості і беззахисній вразливості перед навалою манкуртів. Так само, як і думку, що саме повагою, любов'ю до навколишнього світу - у найширшому його розумінні - тільки й жива людина. Людина справжня, розумна і сучасна… І цілком зрозуміло, чому книга розгортається у двох площинах - природа і люди. Хоча це, звичайно, суто умовний поділ, оскільки, гортаючи сторінки начебто й не пов'язаних між собою нарисів, статей, есе, постійно відчуваєш оті легкі й прозорі, як осінні павутинки, містки тематичної спорідненості усіх вміщених тут текстів.
Грецьке "ойкос" - це водночас "середовище" і "житло". Начебто поняття близькі і схожі, але з книги ясно усвідомлюєш деяку відстороненість, "технічність" першого і "родинну" теплоту другого. Для Андрія Топачевського вибір однозначний: до природи слід ставитися саме як до свого житла, і тому висвітлюванні ним екологічні проблеми й виклики сприймаються читачем як свої власні.
Отже, й екологічна криза, передчуття якої набуває дедалі більшої актуальності, сприймається не тільки як втрата здорового і безпечного довкілля, але як наша спільна трагедія, навіть катастрофа, зокрема й гуманітарна. Сьогодні необхідно турбуватися про екологію самої людини, про таке середовище її існування, яке обіймало б не лише певні фізичні параметри, а враховувало б й історичні, соціальні, ба навіть ментальні і культурні аспекти. І читач, слідом за автором, раз по раз нагадує собі: "Знаходячись не іззовні, а всередині Природи, Людина всім своїм єством є її частиною. Відповідно, науки й мистецтва, ці прояви нашого буття, невіддільні від реалій Природи… І тому справжність будь-якої науки чи мистецтва визначається саме екологічністю, спрямованістю на захист як внутрішньої духовної сутності людини, так і зовнішнього, фізичного її середовища".
Тому так органічно, без жодного відчуття "зміни теми" ми переміщуємось сторінками цієї доволі об'ємної книги - від проблем "Розчарованої Десни" і "втомленого чорнозему" до вад сучасного кінобізнесу і глибинного значення свят Трійці і Покрова. А далі - до свідків опору в ГУЛАГу і досліджень шевченкіани… "Еліта - кращі з гірших чи навпаки?" - ніби провокує нас автор, і сам дає відповідь, представляючи читачеві низку біографічних нарисів наших відомих сучасників - письменників, художників, науковців і мислителів. Тих, хто своїм плідним існуванням у виднокрузі нашої свідомості засвідчує невмирущість української культури.
Автор книги не мав за мету дотримуватись заздалегідь визначених жанрів, пишучи про те, що наболіло. Документальне висвітлення фактів і подій, їх прискіпливий письменницький аналіз наближає твори А.Топачевського до наукових досліджень. При цьому важливу роль відіграє емоційне забарвлення викладу, його метафоричність, численні аналогії й порівняння, несподівані образні зіставлення фактів, що разом додає цим творам новаторської форми і звучання.
Високоінтелектуальна, без жодних знижок і спрощень, але водночас довірлива розмова з читачем жодним чином не стає "камерною", розрахованою на елітарне сприйняття. Навпаки, у нарисах і портретах скрізь є відчутним соціальний підтекст, недвозначний осуд давніх і теперішніх наших "виразок" і зацікавлена солідарність з діями своїх героїв у їхньому слідуванні покликам власних доль.
Книга має характерний підзаголовок: "Публіцистика доби Незалежності". І це не лише хронологічні рамки творення включеного до книги літературного матеріалу, які охоплюють 30 останніх років нашого буття. І не тільки жанрова його приналежність. Йдеться про публічно висловлену громадянську позицію автора, який живе життям своєї країни в усій розмаїтості її болів і талантів. Як відомо з нашої історії, до публіцистики вдавалися знані письменники, науковці, державні і церковні діячі. Особливо за часів, коли вирішувалася доля країни. На моє переконання, у славному ряді цих імен цілком "своїм" видається й автор рецензованої книги. Надто на тлі відверто "безбатченківського", кон'юнктурного політиканства, що нерідко виступає сьогодні під машкарою журналістики.
Право на недвозначність своїх думок і тверджень Андрій Топачевський здобув на довгій дорозі служіння музам кіно і красного письменства. Мені випало багато років йти поруч з ним життєвими шляхами, і ще з початкових шкільних класів, і з університетських років, і з наступного спілкування знаю, наскільки органічною для Андрія є ця спорідненість з природою, прекрасно передана у майже двох десятках його документальних і науково-просвітницьких фільмів або у таких відомих книжках, як "Симфонія життя", "Майстерня флори", "Літопис білого латаття", "Барви землі" та ін., що здобули популярність в українського і закордонного читача.
Пригадую його нариси ще з кінця 1960-х, останніх "відлигових" років, у тодішній "прогресивній" "Комсомольській правді". Вже тоді предметом Андрієвих досліджень були новітні, зовсім не типово "радянські" явища, як от Миронівський інститут пшениці або Музей народної архітектури і побуту у Переяславі, славні ще за життя їх засновників - Василя Ремесла та Михайла Сікорського. Потім прийшли кінофільми і книжки, але, незалежно від видів і жанрів своєї творчої діяльності, Андрій Топачевський залишався вірним природоохоронній тематиці - мабуть, значною мірою під впливом батька, видатного ботаніка і гідробіолога з великого роду Грушевських, з яким змалечку бував у експедиціях по Дніпру. А також - матері, що присвятила життя вивченню флори Українських Карпат. Можливо, ще й старшого брата - багаторічного директора академічного Інституту зоології…
Я певен, що чергова книга А.Топачевського "Одним життям" посяде не останнє місце у його гідному творчому доробку. Що, між іншим, засвідчує і плідність постійного спілкування з живим світом природи цього письменника, який підходить до свого 80-річчя.