Після того як ущухла ейфорія після відновлення незалежності України в 1991 році, стало зрозуміло: перед українцями постало багато важких проблем. Як і в інших постколоніальних державах, тут відчувався брак відповідальної політичної еліти, здатної до рішучих реформ, розвиненої політичної культури, готовності людей активно включатися в суспільно-політичне життя. Проблеми відновленої держави не обмежувалися її минулим колоніальним статусом. Стояла й досі стоїть на заваді побудови демократичної країни спадщина тоталітарного режиму.
Україна пройшла подібний до інших посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи історичний шлях. З тією різницею, що тоталітаризм прийшов в Україну на кілька десятиліть раніше: не після Другої світової війни, а ще понад двадцять років перед тим. У комуністів не просто було більше часу для реалізації своєї політики: саме ці перші десятиліття - час найкривавіших експериментів більшовицької влади, які забрали життя мільйонів людей, час, коли комунізм перебував у найагресивніший стадії. Україна стала своєрідним експериментальним полігоном, де комуністи відпрацьовували сценарії захоплення влади і встановлення тоталітарного режиму, що їх згодом, після 1939-го, застосовували на новоприєднаних теренах Західної України і Білорусі, країнах Балтії, а з 1945 року - у державах Центральної та Східної Європи.
В роки Другої світової війни Україна стала ареною зіткнення двох тоталітарних режимів - радянського комуністичного й німецького нацистського, центром того, що американський історик Тімоті Снайдер окреслив як "Криваві землі". Результатом протистояння систем стали величезні жертви серед населення України, які оцінюються в 7–7,5 млн людей. Повторне встановлення радянської влади після відступу німців вилилося в масштабне придушення визвольного руху, що активно розвивався на західних територіях. Після смерті творця радянського тоталітарного режиму Йосифа Сталіна масштаб репресивної політики різко зменшився, більше того, з 1956 року розпочалася часткова реабілітація засуджених у роки масового терору. До того часу жертвами комуністичних репресій стало не менше ніж 10 млн українців. Але політичні репресії повністю не припинилися. Їхнім об'єктом і далі були борці за демократизацію політичної системи, захисники української національної культури або ті, хто вимагав реалізації передбаченого радянською Конституцією права на національне самовизначення. Потужні хвилі арештів дисидентів прокотилися в 1966-му і 1972 роках. Звичайно, ці репресії не сумірні з мільйонами ув'язнених і депортованих у 1930–1950-х роках, але вони мали неабияке значення для підтримання атмосфери страху в суспільстві. По-перше тому, що пам'ять про сталінські репресії залишалася дуже свіжою, по-друге тому, що серед заарештованих було багато відомих особистостей. Превентивні репресії проти незгодних тривали і в наступні роки. Останні українські політв'язні вийшли на свободу лише наприкінці 1988 року.
Дослідники досі сперечаються, чи варто вважати тоталітарним увесь період панування комуністичної влади в Україні протягом 70 років чи лише 1930–1950-ті роки, час коли влада вдавалася до масштабних політичних репресій. Але навіть якщо прийняти аргументи, які говорять про пом'якшення режиму після Сталіна, про набуття ним рис радше авторитарного режиму, слід наголосити: жодної політики, спрямованої на подолання тоталітарної спадщини керівництво СРСР не проводило. Навпаки, пам'ять про роки терору продовжувала жити серед людей і була зручним інструментом контролю над суспільством. Для його "втихомирення" вже не треба було масштабних репресій, достатньо було лише періодично нагадувати про їх можливість арештами найбільш активних дисидентів. Важка тоталітарна спадщина не зникла, вона консервувалася, продовжувала впливати на розвиток суспільства протягом усього радянського періоду історії України і навіть після відродження її незалежності.
Крім етнокультурних змін, яких зазнала Україна за роки радянської влади (русифікація, зміни етнічного складу), відбулася загальна деформація структури соціуму: цілковито зник самодостатній середній клас, що мав би бути його основою, істотно ослаб прошарок національної еліти, який мав би його очолювати. Прояви такої деформації сьогодні бачимо як на суспільному рівні (у відносинах влада-громадянин), так і на персональному, коли стикаємося з браком індивідуальної ініціативи у подоланні проблем і завищеними очікуваннями щодо влади (патерналізм). Поєднання цих факторів виливається в очікування "сильної руки", здатної навести лад, що, врешті, призвело до зростання авторитарних тенденцій. Їх посиленню сприяють пережитки тоталітарного минулого: домінуючі в суспільстві уявлення про місцеве самоврядування як філію центральної влади, про правоохоронні органи як каральні і не підконтрольні громаді, нерозуміння місця і ролі громадських організацій у суспільних відносинах.
Зі схожими проблемами зіткнулися й у інших посткомуністичних країнах після відновлення незалежності наприкінці 1980-х - початку 1990-х. Але глибина проблем там виявилася меншою завдяки коротшому періоду тоталітаризму. Ця "вікова" різниця відіграла велику роль у відродженні кінця
1980-х років. На той час в Україні залишилося дуже мало людей, народжених у докомуністичні часи, таких практично не було в активній політиці. Натомість у країнах Центральної та Східної Європи їх було значно більше, деякі з них очолили політичну опозицію режиму, стали навіть лідерами держав. Невдовзі після падіння комунізму Східна Європа розпочала системну політику подолання тоталітарного минулого, використовуючи, зокрема, ефективний приклад післявоєнної "денацифікації" Німеччини.
Одним із ключових елементів такої політики було відкриття архівів таємної поліції, які містили інформацію про функціонування режиму, здійснення контролю над суспільством, усунення інакодумців. У рекомендаціях Ради Європи 2000 року зазначалося, що відкриття цих архівів є "необхідною умовою запобігання поверненню до ідеологій, які призвели до масових порушень прав людини у ХХ столітті".
Для цього ухвалено спеціальні закони про використання раніше секретних документів. У деяких країнах відбулася "люстрація" - очищення державного апарату від людей, які співпрацювали з органами безпеки. Крім випадків індивідуальних санкцій щодо активістів колишньої влади, парламенти країн Центральної та Східної Європи ухвалили спеціальні закони, якими на юридичному рівні засуджено тоталітарні режими. Такі політичні рішення чітко відмежували новопосталі держави від їхніх недемократичних попередниць.
Велику увагу було звернуто на освітні програми про злочини тоталітарних режимів: проводили виставки, створювали музеї, видавали навчальні посібники. У більшості країн регіону для реалізації такої політики було створено спеціально уповноважені органи влади (спеціальні комісії або інститути національної пам'яті). Активна робота протягом двадцяти років забезпечила не лише наукове опрацювання важкого минулого, а й формування суспільного імунітету. В результаті широкої інформаційної роботи абсолютна більшість громадян цих країн сьогодні не сприйняла б спроб реабілітації режимів, не кажучи вже про намагання використати притаманні їм практики.
Втім, такі тенденції характерні не для всіх посткомуністичних держав. У багатьох із них процеси подолання тоталітарного минулого залишилися незавершеними. А то й узагалі не починалися. При цьому спостерігається закономірність: чим активнішими були революційні події 1989–1991 років, що супроводжували падіння комунізму й відновлення суверенітету, тим далі країна просунулася у подоланні наслідків комуністичного режиму.
Сьогодні найбільшими успіхами у відході від тоталітарних практик можуть похвалитися країни так званих оксамитових революцій 1989–1990-х років (Польща, Угорщина, Чехія, Німеччина). Трохи відстають від них держави Прибалтики, де наприкінці 1980-х теж виник активний національно-демократичний рух, який, проте, розвивався повільніше, ніж у західних сусідів. Ще далі в ланцюжку стоїть Україна, в якій, попри наявність національно-демократичного руху і проголошення незалежності 1991 року, демократична революція не завершилася. Замикає цей ряд низка пострадянських республік, де не було революцій, а відбулася лише косметична зміна урядів, які досі залишаються дуже радянськими.
До середини 1991 року, коли у більшості країн Східної Європи комуністів уже було усунуто від влади, в Україні ситуація залишалася невизначеною. Більшість в уряді й на місцях (окрім Західної України) утримували комуністи. Крах їхньої монополії на владу був зумовлений не тільки і не стільки процесами в нашій державі, як подіями у Москві. Після невдалого перевороту в серпні 1991 року місцеві комуністи під страхом відповідальності за участь в антиконституційних діях і під тиском представників національно-демократичного табору проголосували за незалежність України. Хоча незалежність стала закономірним результатом розвитку українського національного руху протягом усього ХХ століття, безпосередньо її проголошення 24 серпня 1991 року не було наслідком революційних дій. Більшість номенклатури радянського періоду стала владою відновленої незалежної держави.
Тому в Україні на державному рівні тривалий час не було жодних ініціатив щодо розроблення історичної політики, спрямованої на подолання тоталітарного минулого. Бажання по-новому подивитися на українську історію, відкрити її невідомі й спотворені сторінки залишилося в небагатьох людей. Це насамперед ті, хто постраждав від радянської влади, хто через особисті переживання не міг прийняти радянську модель історичної пам'яті і, отримавши можливість говорити вголос про свій досвід, кинулися виконувати просвітницьку місію. Очевидно, що їхніх зусиль було замало.
На державному ж рівні в незалежній Україні домінувала своєрідна еклектична модель українського минулого, що поєднувала елементи старої радянської конструкції (центральним концептом якої була Велика вітчизняна війна) з новими національними історичними віяннями (такими як українська державність 1917–1921 років). Така модель цілком відповідала запитам тогочасної політичної еліти, яка, хоч і представляла незалежну державу, ментально залишалася "вихованкою" радянської епохи. Втілення концепції на практиці теж вилилося в половинчасті кроки: у вересні 1991 року ухвалено рішення про передачу документів КҐБ до державних архівів, але її проведено лише частково. Найважливіші документи карально-репресивної системи залишилися у віданні сучасних силових структур - Служби безпеки та Міністерства внутрішніх справ. Тема люстрації в Україні була актуальною на політичному рівні протягом кількох місяців між серпнем і груднем 1991 року. Після поразки націонал-демократів на президентських виборах її вже практично не згадували. Так само протягом 1991–2005 років не було жодних спроб інституалізації подолання комуністичного минулого, тоді як у Східній Європі це було зроблено.
Погляди на українське минуле неабияк еволюціонували завдяки істотним політичним змінам після 2004 року. До влади прийшли люди іншого покоління, менше прив'язані до минулого, здатні об'єктивніше його оцінити. І найголовніше - влада змінилася в результаті протесту проти урядування Леоніда Кучми, який не приховував свого захоплення радянським минулим.
2006 року створено Український інститут національної пам'яті як урядовий орган. Поставлені перед ним завдання були подібні до діяльності аналогічних структур у Східній Європі, правовий статус як спеціального органу державної влади теж приблизно відповідав європейським зразкам. Найвагомішим кроком інституту стало увічнення пам'яті жертв Голодомору - створено багатотомну Національну книгу пам'яті зі списками загиблих у 1932–1933 роках, споруджено в центрі Києва меморіал. За кілька років роботи інститут тільки розпочав роботу з очищення українських міст від топоніміки тоталітарного режиму: у 2007–2009 роках було демонтовано 481 пам'ятник і перейменовано 2754 назви. Втім, процес так і залишився незавершеним.
Так само забракло часу для вирішення долі архівів КҐБ. Із січня 2009 року, згідно з указом президента України, почалося системне розсекречення. Вперше за багато років для дослідників стали доступними документи, які проливали світло на функціонування тоталітарного режиму, відкрито інформацію про масштаби репресивної політики. Доступ до раніше закритих архівів істотно пожвавив дослідження, спровокував суспільні дискусії. Але вирішального кроку, а саме передачі архівів колишніх спецслужб до запроектованого архіву національної пам'яті не відбулося, самого архіву так і не було створено. На заваді цьому знову стали політичні причини - неспроможність українського парламенту ухвалити закон і регламентувати роботу з такими документами.
Переосмислення тоталітарного минулого в Україні у 2005–2010 роках збіглося з діаметрально протилежними кроками Росії. Там закривали архіви, політики виступали із заявами про реабілітацію радянського минулого, у підручниках історії Сталіна почали подавати як ефективного державного менеджера. Історія стала ареною протистояння між обома державами - не менш гострого, ніж енергетичні конфлікти. При цьому російське керівництво намагалося нав'язати Україні власні оцінки її минулого. Кремль спирався на підтримку проросійської опозиції в Україні, представленої Партією регіонів, тому зміна влади після президентських виборів 2010 року, прихід на пост президента керівника цієї політичної сили Віктора Януковича призвели до радикальної зміни гуманітарної політики й зупинення процесів подолання тоталітарної спадщини.
Аби не допустити засудження радянського минулого, в Україні, слідом за Росією, почали обмежувати доступ до архівів радянських спецслужб. Навіть більше - намагалися залякати дослідників: у вересні 2010 року було затримано директора музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого, якого звинуватили у спробі розголошення державної таємниці і конфіскували в нього копії документів з архівів КҐБ. Ставленик Комуністичної партії Ольга Гінзбург очолила відомство, уповноважене керувати українськими архівами. Вона неодноразово публічно заявляла: архіви не повинні бути повністю відкритими, а історикам радила менше звертати уваги на дослідження репресій, а більше зосереджуватися на радянських досягненнях. 2010 року указом нового президента фактично ліквідовано Український інститут національної пам'яті, який звели до рівня наукової установи при уряді. Символічно, що новим керівником інституту теж став член Комуністичної партії - Валерій Солдатенко.
Президент Янукович в одному з перших виступів на міжнародному рівні в Парламентській асамблеї Ради Європи відмовився від визначення Голодомору як геноциду, назвавши його "спільною трагедією всіх народів Радянського Союзу". За що заслужив схвальні оплески російської делегації. Міністр освіти Дмитро Табачник без жодних обговорень з науковцями й педагогами вилучив з підручників історії події та імена особистостей, пов'язаних з українським національним рухом у ХХ столітті, натомість повернув радянський пропагандистський термін "Велика Вітчизняна війна" для означення Другої світової. На найвищому державному рівні в цілком радянському стилі відбувалися святкування перемоги у "Великій Вітчизняній війні".
Політичні події часів правління Януковича продемонстрували: реабілітація радянської історії означає не лише зміну оцінки минулого, а й зумовлює спроби використовувати його практики сьогодні. Повернення до методів не засудженого на юридичному й політичному рівнях злочинного режиму подавалося суспільству як виправдане й необхідне, особливо у важкий період кризи. Пам'ять про наслідки, до яких це може призвести, поступово зникає разом із відходом покоління, що пережило сталінізм. А без цілеспрямованої державної політики ця пам'ять не акумулюється в суспільний досвід.
Президент Янукович істотно посилив власні повноваження, неодноразово порушивши Конституцію України. Він повністю захопив контроль над судовою гілкою влади, політично мотивовані суди стали інструментом розправи з опозицією. За ґратами як політичні в'язні опинилися не лише високопосадовці попередньої "помаранчевої влади", а й громадські активісти. Янукович зменшив вплив парламенту через судове позбавлення депутатських мандатів представників опозиції, підважив інститут місцевого самоврядування, блокуючи вибори мера й міської ради у столиці країни Києві. Українські журналісти знову заговорили про цензуру (показово, що її першим проявом після приходу команди Януковича було зняття з ефіру одного з національних каналів репортажу про Голодомор). Влада забороняла мирні зібрання, а міліція їх розганяла, Служба безпеки України, повторюючи ганебну практику КҐБ, переслідувала журналістів, студентів, громадських активістів.
Правління Януковича засвідчило: нові демократичні інституції і традиції в Україні виявилися дуже нестійкими, часто вони виступали лише як прикриття для вкорінених практик тоталітарного й авторитарного минулого. Особливо яскраво це стало помітно під час революційних подій кінця 2013-го - початку 2014 року. Суди, які зухвало й демонстративно нехтували засадами правосуддя, діючи як сумнозвісні "трійки"; правоохоронці й сили безпеки, котрі, співпрацюючи з криміналітетом, стали таким самим інструментом придушення народу, яким свого часу були ОҐПУ-НКВД-КҐБ; викрадення, побиття, вбивства в типово чекістському стилі - все це було страшним відлунням неподоланого тоталітарного минулого.
Сьогодні, після падіння Януковича, здається, що ми перемогли це минуле, здається, що назавжди. Так само здавалося і в 1991-му, і в 2005-му, але воно повернулося. Історія жорстока вчителька, яка нагадує про незасвоєні уроки. Суть українського уроку в тому, що тоталітаризм не зникає безслідно, він може підняти голову і взяти реванш. Тим паче що має можливість зіпертися на підтримку агресивного сусіда, де він уже як ніколи близько до свого поновного тріумфу. Двадцять три роки незалежності продемонстрували - неподолане тоталітарне минуле деформує сьогодення, наближаючи його до своїх спотворених стандартів.
Останні місяці в Україні, коли на вулицях міст від рук представників власної влади або організованих нею бандитів загинуло більше сотні й травмовано тисячі людей, показали страшну ціну повернення історії назад. Тому про минуле повинні пам'ятати не лише історики, а й політики, які хочуть справді реформувати країну, наблизити її до європейських демократичних стандартів. У їхніх програмах поруч із першорядними питаннями економіки, державного устрою, соціальної політики важливе місце має посісти цілеспрямована політика подолання наслідків тоталітаризму. Її реалізація має розпочатися негайно. Відмовки на кшталт "Нині, на порозі війни з північним сусідом, це питання не актуальне" - цілком недоречні. Бо йдеться про питання національної безпеки країни.