У Закарпатській області мені доводилося бувати не раз, починаючи ще з радянських часів. Бувати в різних іпостасях - і як туристу, і в службових справах. Доводилося спілкуватися там з різними людьми - з друзями і просто знайомими. Не скажу, що знаю цей регіон, який за радянських часів отримав назву Закарпаття, на "відмінно". Але трохи таки знаю.
Нагадаю, що Закарпатська область - одна з "наймолодших областей України". До складу УРСР вона ввійшла лише 1945 року, і принаймні можна стверджувати, що зазнала найменшої радянізації. Щоправда, нині вона видається "більш радянською", ніж сусідні галицькі області. Саме Закарпатська область з-поміж усіх інших західноукраїнських областей надала досить значну електоральну підтримку Партії регіонів і Віктору Януковичу, які полюбляли апелювати до радянського минулого.
Нерідко в наших мас-медіа малюють негативний образ Закарпаття. Мовляв, там орудує мафія, процвітає транскордонна контрабанда, винищуються ліси, і теж поширені сепаратистські настрої - зокрема серед русинів та угорського населення краю. Тобто Закарпаття - це майже "потенційний Донбас".
Наскільки така інформація створює адекватний образ краю, а наскільки спотворює його - можна дискутувати. Є в ній частка правди. Але це не вся правда.
Русини чи українці?
Не треба думати, що нинішня Закарпатська область - край однорідний. Населений він представниками різних субетносів, які вважаються українськими. У східній його частині проживають гуцули, північні гірські райони заселені бойками. На північному заході маємо окраєць Лемківщини. А ще є жителі долин, яких іноді іменують долинянами. Крім того, тут проживають представники інших народів, серед яких найбільша на сьогодні група -угорці. Вони компактно проживають у Берегівському районі, де становлять більшість.
Корінні представники місцевого населення часто розмовляють різними діалектами. І це не дивно. Адже в гірських районах комунікація сповільнена. Трапляється й так, що діалекти навіть сусідніх сіл різняться між собою.
Українська літературна мова почала поширюватися і культивуватися в краї відносно пізно - почасти в міжвоєнний період, за часів, коли Закарпаття входило до складу ще Чехо-Словаччини, а також уже в радянський період, коли вона стала мовою школи.
На Закарпатті були і є спроби створити осібну русинську мову і, відповідно, вибудувати т. зв. русинську ідентичність. Хоча, по-перше, як уже зазначалося, на Закарпатті існують різні діалекти, тому незрозуміло, який із них є основою русинської мови. Нині в книгарнях області можна знайти літературу цією мовою. І навіть "Антологію сучасної русинської літератури". Проте мова цих книжок далеко не однакова. По-друге, під русинами іноді розуміють представників субетносів, які нині однозначно ідентифікують себе як українців. Зокрема, це стосується бойків і гуцулів. І, нарешті, по-третє, русин - давній український етнонім. Принаймні він широко вживався для позначення українців до ХІХ ст. і навіть пізніше. Тому протиставляти русинів українцям не зовсім коректно.
Вибудовування русинської ідентичності - це передусім політична проблема. Спочатку це робили угорці, які володіли Закарпаттям майже тисячу років - з Х до ХХ ст., - але так і не спромоглися цей край мадяризувати. Після розпаду Австро-Угорської імперії угорські націоналісти сподівалися створити велику Угорщину, частиною якої, під назвою Руська Країна, стало б і Закарпаття. Відповідно, пропагувалася ідея, що жителі Закарпаття - це окремий від українців народ, т. зв. русини, які тісно пов'язані з угорцями. Згодом русинство тут культивувалося в 1939–1944 рр., коли Закарпаття було окуповане Угорщиною. Певно, не випадково теперішній провідний ідеолог русинства Павло-Роберт Маґочі має угорське коріння. Принаймні вважає свій рід угорським. Якось він мені навіть сказав, що його предкам колись належав Мукачівський замок.
Щоправда, нині ідею русинства використовують не так угорці (ця ідея їм, за великим рахунком, уже ні до чого), як словаки і росіяни. Річ у тім, що на території Східної Словаччини проживає численна українська меншина. І словацьким політикам краще мати її розколотою на русинів і українців. Звідси підтримка з боку Братислави різних русинських інституцій. Відповідно, русинські віяння зі Словаччини мають відгук і на Закарпатті.
Але насправді русинство в краї нині активно культивують Росія та її агентура. Цієї агентури тут повно ще з часів СРСР. Адже Закарпатська область прикордонна, і до неї була посилена увага Москви.
Не один житель Закарпаття казав мені, що господарем їхньої області є Віктор Медведчук. Можливо, це перебільшення. Але пригадаймо, що свого часу Медведчукові "об'єднані соціал-демократи" прийшли до Верховної Ради саме завдяки закарпатським виборцям. Тривалий час Закарпаття було вотчиною цієї політичної сили. Хай там як, але певний вплив Медведчука в цьому регіоні зберігається. А на кого працює кум Владіміра Путіна, гадаю, пояснювати не треба.
Чи не завдяки таким "друзям Кремля" розкручується русинська ідея на Закарпатті? До того ж русинство знаходить певну підтримку з боку православного духовенства Московського патріархату, яке тут має сильні позиції і активно пропагує "русскій мір".
Вважається, що головним центром русинства є Свалявський район. У Сваляві навіть можна зустріти написи русинською мовою. Кілька років тому я в цьому райцентрі завітав до невеликої книгарні. Що мене вразило, то це засилля в ньому різноманітної русинської літератури. Нерідко ця література мала антиукраїнську спрямованість. Натомість власне української літератури практично не було. Хтось тут добре попрацював. Адже видання такої літератури потребувало фінансування. Щоправда, жителі Свалявського району, з якими мені доводилося спілкуватися, досить скептично висловлювалися на адресу прихильників русинського руху.
Не думаю, що русинська ідея, якою намагаються "гратися" російські спецслужби, стане популярною і розхитає ситуацію на Закарпатті. Але вона є певним симптомом серйозної проблеми. Чимало жителів краю не мають чіткої української ідентифікації. На це є різні причини, зокрема відсутність тут сильних українських національних культурних традицій і прикордонне положення області, яке багатьох людей орієнтує на закордонну роботу.
Не раз доводилося зустрічати на Закарпатті людей із невизначеною або розмитою ідентифікацією. Наведу одну простолюдну розмову. Якось мені сказали: ось, мовляв, за горами, тобто на Галичині, живуть поляки, у Києві - "мацкалі". "А ви хто?" - запитав я. "Та ніби венгри", - була відповідь. "А Україна?" - "Україна - в телевізорі". Щоправда, і в телевізорі її небагато…
Українські угорці
Роман "Карбід" молодого українського письменника Андрія Любки зустріли неоднозначно. Не беруся аналізувати твір загалом. Зазначу лише, що, як на мене, в ньому непогано відображено (хай навіть у дещо гротескній формі) сучасні закарпатські реалії. На жаль, мало хто звернув увагу на те, що в романі йдеться про проблему, яку можна визначити як конфлікт історичної пам'яті. Герой твору, за фахом історик, намагається пропагувати "канонічну" українську історичну пам'ять. Але ця пам'ять, сформована в Центральній і почасти Західній Україні, тут не працює. На Закарпатті свої герої, що зовсім не вписуються в український історичний канон. Герой "Карбіду" зі своїми "правильним" історичними знаннями виглядає просто смішно. Автор роману в одному з епізодів якраз і розмірковує над тим, як залагодити той конфлікт.
На цей символічний конфлікт пам'яті на Закарпатті натрапляєш на кожному кроці. Візьмімо, наприклад, назви вулиць. Як правило, там є вулиці Тараса Шевченка, Лесі Українки, Богдана Хмельницького і т. д. Наприклад, у Береговому я бачив старі таблички "Вулиця Шевченка"… угорською мовою. Та чи багато угорцеві говорить ім'я видатного українського поета? Зрештою, тут ні Шевченко, ні Леся Українка ніколи не були. І вони, за великим рахунком, для жителів Закарпаття щось зовсім далеке.
Водночас у закарпатських містах є вулиці Шандора Петефі, Ілони Зріні, Ференца Ракоці ІІ та інших. Вони жили на цій землі. Вони тут свої. Їм встановлено пам'ятники. Взагалі на Закарпатті багато угорських символічних місць (пам'ятників, меморіальних таблиць, замків, культових споруд тощо). Це мимоволі творить уявлення, що Закарпаття - то угорський простір. Принаймні стосовно державних традицій і високої культури.
Житель Закарпаття знає, що угри, перейшовши Карпатські перевали, віднайшли тут батьківщину. Тут жили угорські правителі, герої, письменники, художники. Саме тут на початку XVII ст. вибухнуло антигабсбурзьке повстання під проводом Ференца Ракоці ІІ, яке угорці часто іменують своєю національно-визвольною війною.
Та є одне "але". Угорці, "віднайшовши батьківщину", прийшли не на порожню землю. Тут проживало слов'янське населення, яке було ними підкорене. Чимало топонімів навіть "справжньої Угорщини" мають слов'янське походження, наприклад назва найбільшого угорського озера - Балатон, їхньої нинішньої столиці - Будапешта. До речі, певний час столицею Угорського королівства було слов'янське місто Вишеград. У нинішній угорській мові близько 20 відсотків слов'янських лексем. Угорська традиційна культура є близькою до культур слов'янських.
Угорське королівство, як і більшість середньовічних держав, була багатоетнічною. Крім угорців та інших кочових народів, що прийшли з ними, тут жили слов'янські племена, з яких із часом утворилися окремі етноси - хорвати, серби, словаки, українці. Але угорці, "віднайшовши батьківщину", значною мірою винищили місцеву слов'янську еліту. Показовою є легенда про вбивство ними князя Лаборця, котрий правив на землях нинішнього Закарпаття. Саме угорці були основною верствою Угорського королівства. Щоб ввійти до цього "елітарного клубу", треба було мадяризуватися. Особливо інтенсивною мадяризація була в добу націоналізму в ХІХ ст.
Показова в цьому плані доля найвідомішого угорського поета Шандора Петефі, пам'ятники якому є не лише в Угорщині, а й на Закарпатті. Він не був угорцем. Справжнє його ім'я та прізвище - Олександр Петрович. Батько - серб, мати - словачка. Рідною мовою поета була словацька. Але щоб "вибитися в люди", Олександр "став угорцем", вивчив угорську мову, писав нею вірші, зрештою, почав підписуватися Шандор Петефі. І таких прикладів багато. Наприклад, шанована на Закарпатті угорська національна героїня Ілона Зріні (насправді - Зрінська) народилася на теренах Словаччини і походила з хорватського роду. Вона ж - мати шанованого в Угорщині Ференца Ракоці ІІ, який, зрозуміло, теж не є "стовідсотковим угорцем". Зрештою, в його армії, яка воювала проти Австрії нібито за незалежність Угорщини, служили переважно… русини, власне українці, Закарпаття.
В Угорській державі, до якої тривалий час входили й закарпатські землі, активні, амбіційні елементи зі слов'янського середовища, щоб "вибитися в люди", мусили мадяризуватися. Так само як у Речі Посполитій - полонізуватися, Російській імперії - русифікуватися, Румунії - румунізуватися, в Османській імперії "потурчитися" (згадаймо хоча б Роксолану). Тобто це була типова ситуація, і до неї потрібно підходити з розумінням. Звісно, не варто наших людей, які пішли на службу до чужих, ідеалізувати. Але якщо вони досягали успіхів - у політичній царині чи культурній, - чому ми не повинні пишатися ними і не пам'ятати, що вони були й нашими?
Якщо говорити про Закарпаття, то чи думали в нас над тим, як вписати "угорську історію" цього регіону і його "угорський символічний світ" у нашу історію і наш український світ? Бо ця "угорська історія" є і нашою історією, часто її творили русини-українці - хай навіть і під угорськими прапорами.
Коли ж подорожуєш Закарпаттям і відвідуєш символічні пам'ятні місця, то мимоволі напрошується висновок: угорське - це елітарне, це блискуча історія з її численними героями. А українське - це щось вторинне. Українці-русини - це селяни, які не мають високої культури. А їхні герої - опришки.
Вас, приміром, можуть запросити на відпочинок до "колиби опришків" (це вже по-українському). У самісінькому центрі курорту Велятин можете побачити величезний пам'ятник опришкові Пинті. Це ніби наш український герой. Хоча, наскільки можна судити, Пинтя русином-українцем не був. Але ж опришок! Отже - наш.
Це мимоволі породжує якийсь комплекс меншовартості. Високе - це не наше. А ось низьке, просте - наше. Іноді це протиставлення високого не нашого і низького нашого просто ріже очі. Наприклад, у Береговому є Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ. Вигляд він має просто шикарний. Колись занехаяне приміщення, яке передали цьому навчальному закладу, відреставрували, зробили капітальний ремонт в аудиторіях. Робилося все це за гроші, які надала Угорщина. Нині приміщення інституту є окрасою міста. І поряд із ним - Берегівський медичний коледж, розташований у старому великому і колись гарному приміщенні. Однак нині воно геть занедбане - на його реставрацію нібито немає грошей. Отаке порівняння угорського й українського.
Над такими речами слід би задуматися - передусім українській владі.
Трохи позитиву
Попри всі проблеми, які є на Закарпатті, не думаю, що цей регіон стане "другим Донбасом". Як уже зазначалося, русинський рух не варто переоцінювати. Не має він аж такої масової підтримки. Зрештою, є в ньому й чимало штучності. Що ж до угорців, то останнім часом чимало з них емігрує до Угорщини та інших країн Євросоюзу. Переважно це молоді й активні люди. Загалом частка угорського населення в закарпатських містах скорочується. А нинішнє місцеве населення готове адаптуватися до українських реалій. Воно відносно легко переходять у спілкуванні на українську мову - особливо це стосується молодих людей. Принаймні в мене складалося враження, що в Береговому швидше угорець заговорить українською, ніж деякі російськомовні в Києві. Зрештою, попри деякі проблеми жителів регіону з українською ідентифікацією, тут зберігається відносно високий градус українського патріотизму. Наприклад, у згадуваному Береговому я спостерігав велику кількість українських прапорів на приватних будинках.
Попри проблеми соціального характеру, рівень життя населення Закарпаття видається мені відносно високим - принаймні вищим, ніж у деяких інших регіонах України. Так, зустрічаються тут і депресивні села. Але чимало жителів закарпатських сіл дають собі раду. Живуть, звісно, не лише завдяки сільськогосподарській продукції, яка виробляється тут у дрібних господарствах. Їздять і на заробітки, зокрема за кордон. І, чого гріха таїти, займаються і транскордонною торгівлею, яка нерідко межує з контрабандою, іншими незаконними промислами, наприклад вирубують ліс.
Останнім часом на Закарпатті інтенсивно розвивається туристичний і курортний бізнес. Найбільші міста регіону фактично стали значними туристичним центрами. І чимала частка в місцевій туристичній індустрії належить дрібним і середнім підприємцям. Схоже, прошарок середнього класу тут "товщий", ніж в інших регіонах України.
Нарешті, на Закарпатті ви можете "відчути європейськість". Воно має не гірший вигляд, ніж деякі східні райони Словаччини чи північні райони Румунії. У певному сенсі Закарпаття - це одні з наших "воріт у Європу". Причому ворота, які широко відчинені. Бо тут багато транскордонних переходів - до того ж аж у чотири країни Євросоюзу.
Словом, Закарпаття - це своєрідна перлина України, яка могла б чимало дати нашій державі. І не лише в сенсі економічному, а й передусім у соціально-політичному і культурному. Але чи є розуміння цього в Києві? І чи здатен Київ конструктивно співпрацювати із цим регіоном?