Старі, освячені століттями зв'язки рвалися, поступаючись місцем поки ще тонким, невидимим, але рік від року міцнішим новим відносинам: від політики й економіки до науки і культури. Не оминули зміни й навчання художньої майстерности.
Більшість академічних тогочасних художніх шкіл, маючи солідну базу, не могли, та й не хотіли давати своїм студентам належної художньої освіти. Приміром, у Київському університеті святого Володимира вважали, що університет "не є закладом для освіти живописців, і живопис слугує йому тільки як один із засобів, що сприяють розвитку ідеї красного мистецтва" (тут і далі наводяться цитати з дослідження мистецтвознавчині Оксани Строчай "Художня школа-студія Наполеона Буяльського"). Навсупір такому підходу, низка професійних художників висунула тезу про школи-студії, які готують фахівців у царині образотворчого мистецтва.
Перша київська школа-студія відчинила свої двері 1 квітня 1850 року. Керував нею художник, педагог, меценат Наполеон Миколайович Буяльський.
Хома-Станіслав-Наполеон Буяльський був спадкоємцем давнього шляхетського роду. Його дід Адам Андрійович служив дрогичинським скарбником (нині Дрогичин - районний центр Брестської области, Білорусь); батько Микола Адамович був дідичем (поміщиком) села Майдан Борківський на Поділлі (нині - Українка Литинського району Вінницької области). У цьому селі Наполеон здобув свою першу домашню освіту. Далі навчався у знаменитому Кременецькому ліцеї, щоправда, за словами Буяльського, він не знайшов там "задовільних засобів для вдосконалення".
Після ліцею Буяльський виїхав за кордон, де навчався в Берлінській, Дюссельдорфській і Паризькій академіях мистецтв (крім того, у Парижі відвідував різні приватні художні школи). Потім була Італія, і, нарешті, 1844-го Буяльський, палко бажаючи навчати живопису, повернувся в Київ.
Для здійснення своєї мрії він мав насамперед отримати російський диплом художника. У лютому 1846-го Наполеон Миколайович подав прохання і свої роботи до Ради Імператорської академії мистецтв Санкт-Петербурга, для більшого авторитету доклавши свідоцтва трьох закордонних академій.
Але на художників Північної Пальміри закордонні документи не справили належного враження, і в березні 1846 року Рада Петербурзької академії ухвалила: "Оголосити Буяльському, що подані ним роботи є недостатніми для отримання звання художника, і надати йому можливість просити про це Академію після набуття більшої досвідчености в рисуванні й живописі".
Наполеон Миколайович змушений був залишитися в Санкт-Петербурзі й ще чотири місяці відвідувати академічні класи. Нарешті, 5 липня Буяльський отримав-таки бажане звання некласного (що не має чину в табелі про ранги) художника історичного живопису.
На цей час відкрилася вакансія вчителя малювання в Київському університеті, і Буяльський, заручившись підтримкою Петербурзької академії, взяв участь у конкурсі. Паралельно він зобов'язувався відкрити приватну художню школу - для реалізації власних ідей та зміцнення своїх позицій перед Київським університетом. Втім, через обмеження в призначенні поляків на педагогічні посади в Правобережній Україні йому було відмовлено. Що цікаво, вакансія дісталася Тарасові Шевченку, однак йому завадив арешт. У результаті посаду вчителя малювання отримав некласний художник портретного живопису Гаврило Васько, у майбутньому - головний опонент Буяльського.
Останньому ж, у вигляді втішного призу, довелося задовольнитися лише дозволом відкрити приватну школу. Буяльський збудував неподалік університету - на Кадетській вулиці (нині - Богдана Хмельницького) - спеціяльно пристосований для навчання художнього ремесла дев'ятикімнатний будинок. Однак повністю скористатися ним для освітніх потреб художникові не судилося: він не був чиновником, а його школа була приватною, і тому на Буяльського відразу наклали численні міські повинності. Зокрема й повинність квартирного постою: військові забрали три кімнати, ще в одній мешкав сам Буяльський, а школа розміщалася в інших п'яти.
Для свого дітища Наполеон Миколайович власним коштом придбав 260 оригінальних гравюр, 244 воскові медальйони й барельєфи, 68 гіпсових моделей, 52 портретні й безліч жанрових та пейзажних картин. Оснащення школи перевершувало багато гімназій, поступаючись тільки "Кабінету живопису" Київського університету, найпрестижнішому в місті.
Викладання всіх теоретичних і практичних дисциплін Буяльський залишив за собою, і тільки курси остеології й міології (розділи антропології про будову кісток і м'язів) мав намір передоручити комусь із педагогів медичного факультету Київського університету. Це йому вдалося тільки 1856-го, коли професор Олександр Вальтер (між іншим, ініціятор створення й перший директор Анатомічного театру Київського університету) дозволив учням школи відвідувати свої лекції.
У навчальній методиці, розробленій Буяльським, переважала, на відміну від університету, робота з натури, а не копіювання з гіпсів та естампів. Учнів було поділено на чотири класи, залежно від знань і вмінь. У першому - графічному, або рисувальному, - учні здобували знання про перспективу. У другому, копіювальному, навчалися мистецтва світлотіні. У третьому класі учень "приходив до вивчення предметів, що мають властивість рухатися". І, нарешті, у четвертому, натуральному класі пізнавали виключно людину "у фізіологічному й моральному плані".
Однією з новаторських ідей Буяльського було впровадження в навчальну програму дисципліни "літографія" (переведення під тиском рисунка, зробленого на твердій плоскій поверхні, на папір). Художник тривалий час і з великими зусиллями домагався дозволу від місцевої влади відкрити літографічну майстерню, але тільки 1853 року йому дозволили встановити в школі всього лише один літографічний верстат.
Як прогресивна людина, Буяльський захопився "молодим" на той час мистецтвом фотографії, щоб використовувати її і в творчій праці (як підготовку фотографічних етюдів до картини), і для впровадження в навчальну програму школи. 1854 року він отримав з Лондона й Парижа все необхідне для цього приладдя. Швидше за все, технологія була колоїдною - найпередовішою в той час.
На жаль, школа Буяльського, як продукт свого часу, не була позбавлена й вад, притаманних тодішнім навчальним закладам. До першого класу могли вступити всі охочі, але вже з другого проявлялася соціяльна нерівність: майстровикам (фабрично-заводським робітникам, ремісникам) вищі знання були недоступні.
Однак за всієї одноманітности в соціяльному складі учнів вкажемо на низку особливостей, властивих уже пізнішій студійній освіті. По-перше, серед учнів чималий відсоток становили немісцеві, що приїхали спеціяльно до Буяльського. По-друге, між учнями була істотна різниця у віці: від 12 до 27 років. По-третє, більш як третину всіх учнів становили дівчата.
Ознака студійности проявлявся й у тому, що приймали до школи впродовж усього року. Не маючи календарного плану, Буяльський з кожним учнем працював або індивідуально, або зараховував у рівну йому за силою групу. Далі, залежно від результатів навчання, учня могли перевести до іншої групи. Але всі переходи відбувалися в рамках одного класу. Натомість перехід із класу до класу відбувався раз на рік на підставі оцінювання робіт учня, показаних на щорічній шкільній виставці.
Не знала школа й обов'язкових канікул. Вона працювала навіть улітку, хоча кількість учнів цієї пори року різко зменшувалася.
Школа давала якісну освіту, про що свідчить відгук Академії мистецтв від 30 квітня 1854 року: "Рада Імператорської Академії мистецтв, переглянувши надані Вами рисунки робіт учнів Вашої школи, вирішила повідомити Вам, що вона ці рисунки переглянула із задоволенням".
Зі своїх учнів Буяльський брав щомісячну плату, при цьому талановиті діти з бідних сімей навчалися безоплатно. На жаль, у другій половині 1850-х мода на художню освіту дітей серед заможних батьків згасла. Наполеон Миколайович іще якийсь час продовжував безоплатно навчати незаможних, проте невдовзі через це зубожів сам і 1858 року був змушений закрити школу. (Надалі художні школи незмінно мали підтримку меценатів. Так, знаменита школа Миколи Мурашка діяла на кошти знаменитого мецената - цукрозаводчика Івана Терещенка.)
Як зазначила у своєму дослідженні Оксана Строчай, школа Буяльського загинула, але загинула не безвісно. Її спадок значно більший, ніж нам відомо на сьогодні. Це був солідний освітній заклад, який заслужено мав увагу й повагу Академії мистецтв. Це ми бачимо не тільки з численних похвальних відгуків, а й з фактів неодноразових виступів президента академії на захист Буяльського, його листування з міністрами освіти та внутрішніх справ Російської імперії, з київським генерал-губернатором.
Іншим доказом авторитету школи можуть слугувати факти переходу студентів університету й приватних учнів від Васька (того, що посів місце викладача малювання замість Наполеона Миколайовича) до Буяльського. З особливим розголосом і досить довго київська громада обговорювала перехід сина предводителя дворянства Бориса Томари.
Серед учнів Наполеона Миколайовича слід також виділити Івана Ярмоховича, який після школи Буяльського навчався з 1859-го в Петербурзькій академії мистецтв як вільний слухач, а 1862 року отримав звання некласного художника.
На сьогодні робіт учнів Буяльського не знайдено, мало що відомо й про твори його самого. Втім, він розписував прокатедральний собор (костьол) святого Олександра в Києві. Можливо, відкриття, пов'язані з діяльністю цієї чудової людини, ще попереду. Але вже зараз з усією впевненістю можна сказати, що найважливішим його спадком є школа. З неї розпочався новий період в історії художньої освіти в Україні, зокрема у створенні приватних художніх шкіл-студій у Києві в другій половині XIX і на початку ХХ століття.