Десятиліття віддаляють нас від найжахливішої трагедії в історії людства, яка залишила не тільки кривавий слід у пам'яті мільйонів жителів планети, а й глибокі моральні рани, відчуття гіркоти від цинізму й аморальності міжнародної політики часів між Першою та Другою світовими війнами. Два міжвоєнні десятиліття позначилися нехтуванням права народів на самовизначення на догоду примарним імперським прагненням провідних країн Версальської системи, яка, ніби руїна, з головою накрила своїх творців. Вони з лишком розплатилися за власну недалекоглядність. І одним із центральних об'єктів загальноєвропейської гри "хто кого пошиє в дурні" стали українські етнічні території Закарпаття.
Чехословаччина, у складі якої опинилося сучасне українське Закарпаття, мала договірне і конституційне зобов'язання забезпечити автономію Підкарпатської Русі, причому ця автономія мала бути саме русинською, тобто українською, що було чітко прописано в Конституції Чехословаччини 1920 р. Зобов'язання Чехословаччина не виконала, чим підривала державно-правові основи свого існування. Цим і скористався Гітлер, розігравши українську карту вже в процесі підготовки Мюнхенської конференції, за результатами якої 30 вересня 1938 р. нацистська Німеччина анексувала Судетську область. Водночас було підкладено потужну міну під систему відносин між державами в Європі, оскільки в додатковому протоколі до Мюнхенського договору було передбачено надання Німеччиною й Італією Чехословаччині гарантій безпеки і територіальної цілісності лише за умов вирішення нею територіальних суперечностей із сусідніми державами. Цей протокол був схвалений Великою Британією і Францією, які тепер могли спокійно зітхнути, переклавши відповідальність за безпеку й стабільність у Центральній Європі на Гітлера і Муссоліні.
І тут було відкрито "скриню Пандори"! Держави регіону гарячково почали виявляти прагнення реалізувати свої квазіімперські амбіції, а два диктатори отримали широке поле діяльності для створення геополітичних конструкцій. У цих лещатах опинилися слабкі потуги українського національного руху Карпатської Русі до державності.
Після Мюнхенської конференції та ухвалення нею протоколу, який відкривав можливості для задоволення територіальних претензій Угорщини, 8 жовтня 1938 р. в Ужгороді сформувався уряд під проводом А.Бродія, що проводив проугорську політику. Але той уряд протримався недовго - 27 жовтня офіційна Прага усунула його.
Угорщина виступила з ініціативою провести арбітражний розгляд питання належності Карпатської Русі за участі Німеччини й Італії. Водночас Угорщина здійснює агентурну роботу на Закарпатті. Активізація підривної діяльності Угорщини створює додаткову базу для зовнішнього втручання у чехословацьку проблему. 14 жовтня 1938 р. угорська сторона висловлюється за можливість проведення плебісциту в Словаччині і Карпатській Русі, прагнучи здобути підтримку населення на свою користь, але Гітлер відмовляє угорського міністра від цього кроку, мотивуючи тим, що результат плебісциту може бути сумнівним.
Самостійні переговори представників Словаччини і Карпатської України з Угорщиною не дають бажаного компромісу обом автономним у складі Чехо-Словаччини (такою стала назва держави після Мюнхенської конференції) краям, а тому 17 жовтня 1938 р. А.Бродій просить німецького посла у Празі сприяти його аудієнції в міністра закордонних справ Німеччини й у самого А.Гітлера. 19 жовтня 1938 р. відбувається зустріч представника Карпатської України з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом, у ході якої українська сторона мотивує необхідність збереження адміністративної цілісності краю економічними аргументами, прагнучи застерегти німецьку сторону від підтримки угорських зазіхань на окремі райони Карпатської Русі. Німеччина заявила, що кордонів Карпатської України ще не визначено остаточно, і території з переважно угорським населенням мають відійти Угорщині.
У той самий час Польща веде дипломатичну роботу з Румунією, обіцяючи їй частину Карпатської Русі, аби вона підтримала створення польсько-угорського спільного кордону шляхом включення до складу Угорщини Карпатської Русі. Але Румунія польську геополітичну конструкцію відкидає. Відчуваючи напруження політичної ситуації, Угорщина схилялася до того, щоби до її складу ввійшли території з більшістю угорського населення, а Польща обстоювала ідею включення всієї Карпатської Русі до складу Угорщини. Натомість Берлін наполягав на етнографічному принципі встановлення кордонів, категорично відкидаючи польський варіант переоблаштування Чехо-Словаччини. 26 листопада 1938 р. Німеччина заявила Румунії, що підтримуватиме український національний рух, спрямовуючи його проти СРСР. У відповідь румунська сторона виявила настороженість у питанні створення української держави і незгоду терпіти Угорщину, СРСР і Болгарію в тодішніх кордонах. Також Румунія задекларувала бажання мати сполучення з Німеччиною через Карпатську Україну і через ту саму територію поліпшити сполучення із Польщею.
Паралельно триває німецька політика щодо Угорщини, і 20 жовтня 1938 р. Берлін через свого посла в Будапешті наполягає на двосторонньому, тобто угорсько-чеському, погодженні питання передачі Чехо-Словаччиною територій Карпатської Русі з більшістю угорського населення, зважаючи на економічні особливості регіону. Але Угорщині обов'язково мали відійти міста Ужгород і Мукачеве. Угорська ж сторона продовжувала наполягати на проведенні плебісциту в Карпатській Русі.
Італія, маючи грандіозні амбіції, після Мюнхенської конференції розгорнула діяльність зі створення в Центральній Європі блоку на зразок системи колективної безпеки. Крім того, Італія зайняла категоричну позицію щодо права на самовизначення Словаччини і непорушності її територіальних меж. Рим також підтримував прагнення Польщі й Угорщини встановити спільний кордон між ними за рахунок території Карпатської Русі. Зокрема, 15 жовтня 1938 р. угорська сторона зверталася до Італії з проханням допомогти в питанні звільнення захоплених у Карпатській Русі угорських бойовиків, які здійснювали підривну діяльність і були заарештовані силами самооборони Карпатської Русі.
На думку міністра закордонних справ Італії Г.Чіано, Берлін також вважав встановлення спільного кордону між Польщею і Угорщиною за рахунок Карпатської Русі логічним. Але категорично проти такої схеми політичного устрою Центральної Європи виступала Румунія. Г.Чіано в разі невстановлення спільного кордону між Польщею і Угорщиною коштом Карпатської Русі розглядав як цілком імовірне захоплення всієї Чехо-Словаччини Німеччиною, маючи на увазі гіпотетичну можливість спільного кордону між Німеччиною і Румунією. Італія навіть висловлювала ідею повторення конференції чотирьох держав заради розв'язання питання претензій Угорщини на територію Карпатської Русі. До цієї думки її підштовхувала угорська дипломатія, відтак Б.Муссоліні висунув пропозицію провести конференцію в Генуї. Отже, Італія прагнула перетягнути центр впливу в Центральній Європі на себе.
На цьому тлі показовим є цілковите самоусунення Франції та Великої Британії від подальшого втілення в життя рішень, ухвалених у Мюнхені.
21 жовтня 1938 р. країни повідомили угорській стороні про небажання брати участь у розв'язанні територіальної суперечки між Угорщиною і Чехо-Словаччиною. Того ж дня угорський уряд запропонував вирішити питання західної частини Карпатської Русі за участі країн Вісі (Німеччина-Італія), а східної - за участі країн Вісі й Польщі.
Цю пропозицію насторожено сприйняв Гітлер. Водночас категорично проти розчленування Чехо-Словаччини виступала Румунія, яку не влаштовувало збільшення протяжності її кордону з Угорщиною, тим більше по українських етнічних територіях, поряд із Північною Буковиною, яка на той час перебувала у складі Румунії. Німецька сторона одразу не підтримала застосування арбітражної процедури. У телефонній розмові 22 жовтня 1938 р. з Г.Чіано Й.Ріббентроп наголосив, що арбітражна процедура небажана, оскільки могла призвести до того, що країни Вісі мусили б узяти на себе зобов'язання застосувати силу заради виконання рішення арбітражу. Натомість Г.Чіано наполягав, що арбітраж передбачає попередню згоду сторін, питання яких є предметом арбітражу, безапеляційно прийняти рішення арбітрів. Тобто італійська сторона послідовно підтримує Угорщину і виступає за посилення польсько-угорського блоку. Б.Муссоліні 24 жовтня дає вказівку Г.Чіано зайняти чітку позицію проти автономії Карпатської Русі в складі Чехо-Словаччини, оскільки французька преса здійснює антинімецьку кампанію в питанні спільного польсько-угорського кордону. Зрештою, 28 жовтня 1938 р. Г.Чіано переконує Ріббентропа у необхідності проведення арбітражу в угорсько-чехословацькому питанні, мотивуючи тим, що це буде захід рівня Мюнхена, в результаті якого Німеччині й Італії вдасться зберегти ініціативу в Подунав'ї і на Балканах та остаточно витиснути Францію і Британію з регіону.
Але ключовою проблемою арбітражного розв'язання угорсько-чехословацького спору щодо Карпатської України була також участь у ньому Польщі. Вочевидь, настороженість Німеччини зумовлювалася саме запропонованою участю Польщі та підтримкою тієї участі Італією. Крім того, Польща сама активно лобіювала в Берліні підтримку її позиції щодо створення спільного польсько-угорського кордону за рахунок включення Карпатської України до складу Угорщини. 22 жовтня 1938 р. статс-секретар міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзеккер у своєму меморандумі заявив, що участь Польщі в арбітражі є прямим визнанням її інтересів у Карпатській Україні, що не відповідає політиці Мюнхена (вирішення територіальних питань лише чотирма великими державами). А за поступку в питанні створення спільного польсько-угорського кордону Німеччина бажає поступок від польської сторони в питанні Данцига і Мемеля.
Німецька дипломатія мала чіткі відомості, що встановлення польсько-угорського кордону було найважливішим питанням зовнішньої політики Варшави. Отже, Німеччина могла використовувати даний фактор у політичних торгах із польською стороною. І Німеччина прагне всіляко підтримувати українську державність на рештках територій Карпатської України навіть після італо-німецького Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р., за рішенням якого частина територій Карпатської Русі з містами Ужгород і Мукачеве відійшла Угорщині. А 19 листопада 1938 р., вже після арбітражу в угорсько-чехословацькому територіальному спорі, міністр закордонних справ Німеччини у своєму меморандумі до посла Польщі Липського, говорячи про польсько-німецьку дружбу на основі договору 1934 р., використав можливість заявити, що свої здобутки за рахунок Чехо-Словаччини Польща має завдяки Німеччині, і, відповідно, Німеччина розраховує на розуміння її позиції у питанні Данцига і налагодження прямого сполучення зі Східною Пруссією. За свідченням керівника департаменту закордонних зв'язків сенату Данцига, Польща також розраховувала на поступки з боку Німеччини у питанні майбутнього Карпатської України в обмін на поступки у питанні Данцизького коридору.
Політичну активність Польщі в Центральній Європі, спрямовану на створення блоку, Німеччина сприймала дуже болісно. Гітлер розглядав його - у будь-якому форматі - як спрямований проти Берліну, тому й намагався пов'язати питання Карпатської України з данцизьким. На 23 жовтня 1938 р. Угорщина продовжує наполягати на участі в арбітражі щодо Карпатської України Польщі, а також на плебісциті - зокрема в містах Ужгороді й Мукачевому.
Велика Британія і Франція все-таки роблять спробу взяти участь у процесі і через британського посла в Берліні "зондують" німецьку позицію, а відтак обережно рекомендують німецькій стороні долучити до арбітражного вирішення угорсько-чехословацького спору Польщу. Однак 26 жовтня
1938 р. МЗС Німеччини заявляє британському послові про неможливість участі Польщі в арбітражі, оскільки Мюнхенським протоколом щодо угорсько-чехословацьких суперечностей не передбачено участі Польщі у їх розв'язанні. Лише рішення чотирьох держав - учасниць Мюнхенської конференції мало залагоджувати всі територіальні питання навколо Чехо-Словаччини.
Того ж дня, 26 жовтня 1938 р., уряд Чехо-Словаччини, бажаючи всіляко уникнути участі у вирішенні долі його країни ворожої до неї Польщі, висунув Німеччині пропозицію: питання участі в арбітражі Польщі мають вирішувати дві держави, які підписували Мюнхенський договір. Тобто Німеччина й Італія. Також, у разі включення Польщі до числа арбітрів, Прага залишала за собою право запропонувати участь в арбітражі й Румунії - державі, з якою Чехо-Словаччина мала союзницькі відносини в рамках Малої Антанти.
27 жовтня 1938 р. угорська сторона повідомляє Німеччині, що шкодує з приводу відмови чехословацької сторони від пропозиції провести плебісцит у спірних районах і погоджується на арбітраж чотирьох великих держав. На 28 жовтня
1938 р. Угорщина і Чехо-Словаччина повідомляють про свою згоду на вирішення їхнього територіального спору арбітражною комісією у складі Німеччини й Італії. 31 жовтня Італія і Німеччина остаточно погодили між собою, що в арбітражі не братимуть участі Велика Британія і Франція, а також Польща і Румунія.
Отже, за повної свободи вирішення територіальних питань у регіоні на двосторонній основі Німеччина й Італія отримали можливість виступати арбітрами у відносинах між малими державами регіону. Прецедент було закладено 2 листопада 1938 р. Першим Віденським арбітражем, яким за рішенням Німеччини й Італії було передано Угорщині частину Південної Словаччини і Карпатської Русі.
Результатом Першого Віденського арбітражу стало чергове нехтування прав Чехо-Словаччини, підрив основ її суверенітету. Німеччина вкотре продемонструвала своє домінуюче становище в Центральній Європі, вимінявши його в країн - переможниць у Першій світовій війні, Франції та Великої Британії, на примарні гарантії миру та безпеки. Італія, домігшись арбітражної процедури вирішення спору Праги і Будапешту, здобула один з останніх геополітичних тріумфів перед остаточною втратою свого рівноправного становища у межах Вісі. Польща й Угорщина повноцінно включилися у процес перерозподілу Європи, навіть не відчуваючи, що ілюзорне здобуття спільного кордону за рахунок Чехо-Словаччини зробило їхнє становище більш уразливим перед викликами часу. І, нарешті, в тій рубці права і моралі було знищено останні надії українців Карпатської Русі мати незалежну державу. В ніч на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина розпочала окупацію залишків Карпатської України. 16 березня впала столиця автономного краю Хуст, а через два дні угорці за сприяння поляків остаточно захоплюють Закарпаття. Паралельно 15 березня 1939 р. Гітлер віддав наказ окупувати Чехію і Моравію. Шлях до Другої світової війни було відкрито.