Реакція радянських діячів культури і мистецтв на підписання пакту Молотова-Ріббентропа
Так склалося історично, що мало хто з митців може собі дозволити бути аполітичним. Насамперед це стосується тоталітарних або авторитарних країн, де мистецтво фактично замінено пропагандою. Відповідно, художня цінність твору вимірюється виключно з погляду його відповідності певним політико-ідеологічним настановам.
В СРСР діячі культури і мистецтв були перетворені на "авангардний загін" будівників нового суспільства. Письменники й поети в міру сил і таланту будували альтернативну реальність, оспівуючи щасливе життя в Крані Рад або вигадуючи літературну "біографію" чергового "вождя" чи "видатного полководця". Художники і скульптори славили "людину праці", карикатуристи створювали образи "ворогів" тощо. Словом, кожен як міг будував вигаданий світ. Газетні передовиці, літературні твори, шкільні підручники - все жило самостійним життям, згідно із законом паралельних прямих майже не маючи точок дотику з реальністю.
Цю тенденцію одним з перших завважив Костянтин Ротов, який 1926 р. у журналі "Крокодил" опублікував карикатуру, де зображено художника, який малює з натури життя тогочасного села. Втім, замість кволої селянської конячини та кількох сараїв на задньому плані, творча уява впевненим пензлем вивела суперсучасний трактор у полі, низку будинків-красенів із написами: "школа", "кооператив", "сільрада" тощо... На несміливе запитання селянина, який став випадковим свідком творчого процесу, "що ж ти мерина такого несхожого намалював?" художник гордовито відповідає: "Я цю картину до Москви повезу. Ти думаєш, приємно начальству на твого мерина дивитися?" Головний закон радянського мистецтва було сформульовано однозначно. Доля ж тих, хто, подібно до наївної вчительки з давнього дитячого фільму, стверджував, що "художник має бути правдивим", була заздалегідь приречена. Репресували і К.Ротова, і безліч чесних митців. Творчих особистостей перетворили на відданих рабів режиму.
Та світ змінюється. Щоправда, вектори цих змін теж можуть мати принципово різне спрямування. Тому й спостерігаємо шалену ентропію: від Андрія Макаревича ("Моя страна сошла с ума") - до Івана Охлобистіна ("Я хочу, чтобы у вас взорвали все энергоблоки, чтобы вы все умерли"), від Земфіри з жовто-синім прапором - до Йосифа Кобзона ("Вы бурят? Как я рад!"). І все це тому, що ситуація в сучасній Росії відверто нагадує поганий римейк фільму "Назад у майбутнє", а Сталін, цілком у дусі сучасної термінології, визнається "вдалим менеджером". Саме тому відомі у світі діячі культури і мистецтва підписують ганебні листи на підтримку анексії Криму.
З огляду на нинішні події, цікаво буде подивитися, як діячі культури і мистецтв реагували на кульбіти офіційної пропаганди за часів СРСР.
Тодішня пропагандистська машина мала надзвичайно потужний потенціал без практично жодних обмежень своїх методів і засобів. Кожен правитель (або, як варіант, правляча група, партія) у будь-якій країні мріють про слухняне населення, що беззастережно й некритично сприймає і виконує панівні ідеологічні настанови. У тоталітарній країні, де править лише одна партія і сформовано залізобетонний культ особи, контроль за громадянами спрощується надзвичайно. Завдання перед радянською пропагандою стояли зовсім непрості. Мільйони людей в СРСР проти їхньої волі були втягнуті у масштабні соціальні експерименти, які у підсумку спричинили репресії і голодомори. Основна маса населення країни жила в жахливих умовах: дефіцитом були навіть товари першої потреби, а крім того - шалений тиск диктатури страху. Страх за себе, сім'ю, за своє майбутнє і навіть минуле паралізував. А треба ж було переконати людей, що вони живуть щасливо. Сформувати "правильний" світогляд і поняття. І зроблено в цьому напрямку було чимало. У країні виростали покоління людей зі спотвореним світосприйняттям, з вірою, що біле - то найчорніше чорне. Оце і є "справжнє мистецтво"…
Прихід до влади Гітлера започаткував у світовій історії нову сторінку. Радянське керівництво це зрозуміло одним із перших. Так, на ХVІІ з'їзді ВКП(б) 1934 р. делегати детально проаналізували міжнародну ситуацію. Загострення обстановки на Далекому Сході внаслідок експансії Японії, реваншистські настрої в Німеччині, що посилювало напругу в Європі, вихід Японії і Німеччини з Ліги Націй, мілітаризація розвинених держав - усе це свідчило, що світ стоїть перед загрозою нової війни. "Діло явно йде до
нової війни", - зробив висновок Сталін у своїй доповіді на з'їзді.
Не виключав він і можливого нападу на СРСР, але катастрофи в цьому не вбачав, бо вважав, що після агресії народи в капіталістичних країнах одразу повстануть "проти своїх гнобителів". Більше того, Сталін був переконаний, і саме це намагався донести до делегатів з'їзду, що війна проти СРСР поховає й остаточно доб'є саме капіталістичні держави: спершу спричинить повну поразку нападників, потім - революції у низці країн Європи й Азії і, зрештою, розгром буржуазних урядів цих країн. Швидка й повна перемога та ще й з мінімальним напруженням - трудівники інших держав практично все зроблять самі. Такі настрої домінували в суспільстві.
Офіційна пропаганда в СРСР використовувала всі можливості впливу на свідомість і навіть підсвідомість населення. Машина сталінської пропаганди дедалі тільки міцнішала. Так, у серпні 1939 р. було створено Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б). На це управління покладалися керівництво пропагандою і агітацією в країні, а також теоретична підготовка радянського населення. Спочатку управління складалося з таких відділів: партійної пропаганди, марксистсько-ленінської підготовки кадрів, агітації і культурно-просвітницьких установ. У штаті працювало лише 115 співробітників. Згодом ускладнилася структура і значно зросла кількість працівників.
…Сталін наголошував: "Немає у світі кращої пропаганди, ніж преса - журнали, газети, брошури". Крім того, в СРСР велику увагу приділяли підготовці лекторів, пропагандистів-агітаторів, які несли комуністичне виховне слово у маси. Наприкінці 1930-х рр. такою пропагандою займалися понад 112 тис. людей.
Одним з найважливіших завдань радянської пропаганди було формування в суспільстві "образу ворога", на якого можна було б списати всі негаразди і проблеми. Адже без такого "ворога" (внутрішнього і зовнішнього) спокійне політичне життя тоталітарної країни практично неможливе. Однією з найнебезпечніших зовнішніх загроз в СРСР 1930-х рр. вважали німецький фашизм. На ХІІІ з'їзді КП(б)У (травень-червень 1937 р.) наголошувалося: "Запеклі вороги українського народу - німецькі фашисти і польські пани - з допомогою своєї троцькістської, правої та української націоналістичної агентури відкрито готують новий збройний напад на СРСР. Зростання небезпеки воєнного нападу фашистських держав на СРСР і УРСР ставить перед усіма партійними організаціями завдання посилити увагу до питань партійної роботи в Червоній Армії і оборонної роботи в масах трудящих".
Отже, німецькі фашисти (насправді нацисти) впродовж багатьох років визнавалися найімовірнішим противником і найзапеклішим ідеологічним ворогом. Відповідно до офіційної доктрини діяли й митці Країни Рад: знімали фільми, писали вірші й прозові твори. Серед них - і повість М.Шпанова "Перший удар". У ній автор фантазував про можливу війну з Німеччиною, детально змальовував перебіг гіпотетичних бойових дій: за лічені хвилини знищено німецьку авіацію, всього за 30-45 хвилин радянські бомбардувальники вивели з ладу військову промисловість, після чого німецький робітничий клас підняв повстання проти Гітлера. Червона ж армія перейшла кордон Польщі і воювала виключно на чужій території. У підсумку всі воєнні операції Червоної армії були блискавичними й закінчувалися перемогами. Фантазія автора повністю відповідала офіційній воєнній доктрині. Книжку випустило Військове видавництво Наркомату оборони та ще й у навчальній серії "Бібліотека командира". Цю маячню рекомендували як підручник для офіцерів!
У численних інтерв'ю митці говорили про небезпечність гітлерівського режиму і наголошували на необхідності виховувати молодь у постійній готовності - "якщо завтра війна" - негайно дати потужну відсіч фашистам. Культовий письменник М.Островський, який написав, мабуть, найбільш пропагандистську в СРСР книжку "Як гартувалася сталь", під час виступу по Всесоюзному радіо у квітні 1936 р. наголошував: "Говорячи про завдання виховувати юнацтво у зв'язку з фашистською загрозою війни проти нашої Батьківщини... коли прийде час випробувань, молодь радянської країни покаже, що вона гідна великого прапора Леніна, нашого батька і вчителя". Ілля Еренбург сформулював гранично чітко: "Не можна прожити життя на одній землі з фашистами".
Аж раптом у ніч на 24 серпня 1939 р. СРСР підписав із гітлерівською Німеччиною договір про ненапад і таємні протоколи до нього. Надзвичайно страшний документ. В СРСР його існування спростовували десятки років (та й нині продовжують). Фактично два диктатори поділили світ. Узагалі підписання секретного протоколу не є якимось винятковим актом в історії світової дипломатії. Мало яка міждержавна угода може обійтися без карколомних інтриг, тривалих торгів і таємних домовленостей. Але, наголосимо, що наявність таємного протоколу (навіть з не настільки жахливим змістом) вже сама по собі є прямим порушенням задекларованого більшовиками ще в Декреті про мир принципу відмови від підкилимної дипломатії. Свого часу комуністи назвали подібні таємні угоди виключно прерогативою "гнилого" капіталістичного світу. Країна Рад маніфестувала свою "кришталеву чесність і відкритість". З іншого боку (і це найважливіше!), підписання конкретно цього протоколу зухвало порушувало визначальний принцип міжнародного права - суверенної рівності держав! СРСР і Німеччина відверто й цинічно ділили світ, затято торгувалися за чужі території. Двох злочинців не хвилювало, що у цих країн були свої кордони, діяли уряди, жили мільйони людей, які мали своє бачення світу і власного майбутнього. Відсутність будь-яких моральних обмежень була характерною рисою обох диктаторів.
Підписання договору стало цілковитою несподіванкою для населення СРСР. Як же так - це ж фашисти, ми ж з ними в Іспанії воювали, і раптом договір про дружбу?! Попри роки "чисток" і арештів, мислячих людей у Радянському Союзі було чимало. Для них це був справжній шок. Так, дружина композитора Ю.Шапоріна, прочитавши у "Правді" від 24 серпня 1939 р. про "ворогів", які раніше підступно "заганяли в кут" дружбу народів СРСР і Німеччини, записала у своєму щоденнику: "Хто ці вороги? А ще теплі тіла загиблих в Іспанії, Чехословаччині?.. Я не можу - мене переповнює така неймовірна злоба, ненависть, презирство…" І далі: "Пакт про ненапад з Гітлером, з Німеччиною. Який ненапад? Що, німці злякалися, що ми на них нападемо?.. Імовірно, піде в Німеччину вся сировина, нафта, вугілля тощо… Руки Гітлера розв'язані. Польща буде наступною після Чехословаччини… (Наскільки ж далекоглядною виявилася ця жінка. - К.Н.) Так, дожили. Торжество комунізму! Урок усім вікам і народам, куди приводить "робітничо-селянський" уряд. На мою думку, кожен чесний комуніст і революціонер повинен би зараз пустити собі кулю в лоб".
Письменник К.Симонов так прокоментував цей договір: "Сама ця подія чисто психологічно, особливо після всього, що відбулося в Іспанії, після відкритої сутички з фашизмом, яка там була, вразила мене так само, як і моїх однолітків, - багатьох, мабуть, досить сильно. Щось тут неможливо було осягнути почуттями. Можливо, розумом - так, а почуттями - ні. Щось перевернулося і в навколишньому світі, і в нас самих. Наче ми стали кимось не тим, чим були, наче ми мали продовжувати жити з іншим самовідчуттям після цього пакту".
Навіть безліч разів перевірені найкращі, можна сказати елітарні, війська режиму - радянські пропагандисти перебували в розгубленому стані. Зокрема, агітатор, котрий підписався псевдонімом Земляк, під час однієї з нарад підкинув анонімного листа А.Жданову, в якому нагадав про заяви, що їх робив Й.Сталін і повторювала вся радянська пропаганда до 23 серпня 1939 р. (насамперед під впливом війни в Іспанії) і після. Лист був надзвичайно гострий. Земляк наважився висміяти кульбіти радянської пропаганди, яка з вихваляла те, що ще кілька днів тому гнівно таврувала. В одну ніч фашисти з ворогів, з якими воювали на смерть, раптом перетворилися на найліпших друзів. Це викликало безліч запитань у населення, і на них треба було якось відповідати, зокрема, й пропагандистам. Закінчувався лист риторичним запитанням: "Як нам, працівникам на місцях, відповідати (точніше, брехати) робітникам і колгоспникам? Відповідей ми не можемо знайти".
Зауважимо, що характерною особливістю цієї доби було те, що громадяни СРСР не дуже квапилися публічно висловлювати свої думки. У суспільстві панувала атмосфера тотальних доносів. Досить часто траплялося, що одна й та сама людина у присутності великої кількості людей озвучувала одні погляди, а у вузькому колі друзів - прямо протилежні. Яскравий приклад - висловлювання М.Рильського, який на офіційних заходах з приводу підписання пакту сказав: "Я щасливий". А вже у приватній розмові - те, що думав насправді: "Я все-таки не бачу вагомих причин, які змусили нас кинутися на Польщу. Це суперечить тій гуманності і справедливості, про яку ми стільки завжди кричали. Ось я пишу кожен день вірші, що вихваляють доблесть радянських військ і мудрість нашої політики, а в серці немає жодного ентузіазму. Все-таки ми напали на слабкого, і виправдати такий вчинок чесному поету - дуже важко".
Втім, серед "друзів" було безліч таємних інформаторів, які негайно доповідали в органи про "неблагонадійних". 27 серпня 1939 р. заступник наркома внутрішніх справ УРСР А.Кобулов повідомляв секретареві ЦК КП(б)У М.Хрущову щодо осіб, яких "узято в активну агентурну розробку". Серед них був і письменник А.Шиян. У приватній розмові з "другом" він необережно сказав: "Не уявляю собі, як тепер буде вестися антифашистська пропаганда. Радянському уряду доведеться зараз піти на великі поступки й миритися з фашистами. Заново обробляти громадську думку громадян, бо кожен піонер знає, що фашист - це наш заклятий ворог, і раптом - дружба". З ним погодився і письменник В.Торін: "Нічого собі - співдружність з фашистськими бандитами, погромниками, що переслідують євреїв. Ні, ми затіяли якусь темну гру".
Щоб легше було контролювати українських митців, їх змушували вступати до Комуністичної партії. Композитор М.Вериківський вперто відмовлявся і якось з гіркотою зауважив: "Рильського таки затягли до партії, а який з нього комуніст".
Ставши членами КПРС, люди вже не мали права висловлювати думки, які б не збігалися з головною партійною лінією. Так трапилося і з Б.Лятошинським, головою правління спілки композиторів України. Ось його слова: "Договір з Німеччиною є актом найбільшої мудрості і далекоглядності з боку нашого уряду, який не побажав кров'ю своїх синів захищати завоювання Французького і Британського імперіалізму. Звичайно до кінця вірити Німеччині не можна, але все-таки немає сумніву, що підписаний договір сильно розрядить атмосферу".
Втім, були й інші погляди. Київський режисер Казневський стверджував: "Як би не замазували очі доповідями, але навіть не найрозумніший громадянин чудово розуміє, що не будь пакту - не було б і війни. Пакт - це форма. А за пактом війна; за пактом змова. Все заздалегідь було вирішено, домовлено, захотілось і нам зробити так, як личить "великій державі", тобто налякати слабкішого, ну й відрізати шматок території. Говорять, ми лише прийшли на допомогу нашим братам, але ж ці брати не просили нас ні про яку допомогу. Доповідач намагався довести, що це не поділ Польщі. Доводиться робити вигляд, що віриш усьому і погоджуєшся зі всім, адже інакше не можна".
Працівник Київського оперного театру ім. Т.Шевченка Ковалевський-Сорокопуд наголошував: "Хоч як більшовики прагнуть виправдати свій вчинок захоплення Польщі, а вони самі і є справжні агресори". Втім, навіть у найближчому колі не можна було вільно висловлювати свої думки. "Особливий шлях" розвитку соціалістичного суспільства, яким виправдовували соціально-економічні експерименти, став дороговказом і для "особливих" правил поведінки. Колеги і співробітники негайно доносили на своїх "друзів". Приміром, про "антирадянські" висловлювання Ковалевського-Сорокопуда негайно стало відомо каральним органам. Сміливця заарештували. Йому пригадали українське походження і, оголосивши "українським націоналістом" і "петлюрівцем", на багато років запроторили до в'язниці.
Головним наслідком кількох десятиліть панування тоталітарного суспільства, на наш погляд, є не політично-економічні трансформації, а насамперед соціально-психологічні викривлення. Однією з особливостей роботи радянської пропаганди була її потужна емоційна зарядженість, що давало змогу переводити надану офіційну інформацію зі сфери раціонального сприйняття в емоційно-психологічну. Радянські митці мали бути "в авангарді" формування свідомості "радянської людини".
У тоталітарному суспільстві політика і мистецтво - категорії завжди взаємопов'язані і взаємозалежні. Митці ж, з одного боку, мали високий культурно-освітній рівень, що ускладнювало їх пропагандистську обробку, а з іншого - будучи людьми надзвичайно емоційними, вони часто відверто висловлювали свої думки навіть у малознайомих компаніях, що нерідко спричиняло репресії та арешти. Крім того, на прикладі подій 1939 р. можна простежити, як деякі радянські митці вже повною мірою опанували мистецтво, яке Джордж Орвелл згодом назвав doublethink - "двоемыслие", здатність вірити у взаємовиключні речі (чи робити вигляд, що віриш) або за ідеологічної необхідності міняти думку на протилежну. Здатність, якою чимало "придворних" митців путінського режиму "пишаються" навіть нині, у ХХІ столітті.