Якщо з половцями Русь становила "поліцентричну державу", де руська й половецька "половини", змагаючись, часто укладали різноманітні союзи для вирішення спільних завдань, то низка тюркських етносів, фактично, стали васалами руських князів, влившись у політичний організм держави.
У літописах цих васалів іменують чорними клобуками (тюркською - каракалпаки). Назва походить від назви високих чорних шапок. Під чорними клобуками розуміли не якийсь один народ, а сукупність тюркських етносів, які перебували на службі в руських князів.
Першу згадку про них надибуємо в літописі від 1146 р. Там мовиться про боротьбу внука Мономаха, Ізяслава Мстиславича, за київський престол. Наведемо уривок повністю: "Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церкві] святого Михайла в єпископа у Євфимія. І перейшов він Дніпро [бродом] коло [города] Заруба, і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся, і сказали йому: "Ти - наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми - з тобою". І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошани".
Отже, чорні клобуки проживали на Пороссі - в басейні річки Рось. Це південний кордон Київського князівства на межі зі степом. Чорні клобуки були прикордонною сторожею, охороняючи князівство від ворогів - передусім половців. Із повідомлення випливає, що вони були помітним чинником у політичному житті князівства. На них, зокрема, спирався Ізяслав Мстиславович у боротьбі за владу.
Далі в літописах натрапляємо на згадки, що чорні клобуки служили київським князям. Основними політичними силами у князівстві були дружинники, слуги-управлінці та чорні клобуки. Вони й становили військово-політичну еліту князівства. Тобто центр Русі не був "цілком слов'янським". Помітну роль у ньому відігравали тюркські елементи.
Назва "чорні клобуки" використовувалася літописцями не так часто. Остання згадка про об'єднання цих племен припадає на 1193 р. Там ідеться про те, що ліпші мужі з чорних клобуків закликали князя Ростислава Рюриковича піти походом на половців. Як бачимо, чорні клобуки не дуже шанували тюркських одноплемінників і охоче вирушали проти них у походи. Говорити про тюркську єдність чи про солідарність у ті часи доволі проблематично.
До складу чорних клобуків входили залишки колишніх печенігів, які були витіснені зі степів Північного Причорномор'я половцями. До речі, в давньоруських літописах фігурує термін "Лукомор'є", під яким розумілися, зокрема, землі Північного Причорномор'я, де кочували половці. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрійовича під 1172 р. (насправді - під 1169 р.) сказано: "Як і колись на лукомор'ї билися [наші] з ними (половцями - П.К.) кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи". Печеніги, вигнані половцями з Лукомор'я, тепер пішли на службу до руських князів. І з "ворогів русичів" стали союзниками.
Однак головну скрипку серед чорних клобуків відігравали торки. Про них є чимало інформації на сторінках літописів. Перша згадка припадає на 985 р., під яким ідеться, що князь Володимир Святославович здійснив похід на волзьких булгар, залучивши до цього торків. Володимир зі своєю дружиною рушив на човнах. Тим часом торки йшли берегом на конях. Якщо інформація адекватно відбиває реалії, то напрошуються певні висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах. Коней для пересування вони, схоже, не використовували. Натомість як кінноту князь Володимир та інші руські князі використовували кочівників-торків.
Відносини торків і руських князів не були безхмарними. Між ними спалахували й конфлікти. Так, незадовго після смерті Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславі, довелося усмиряти торків.
Торки жили переважно на півдні Київського князівства, в басейні річки Рось. Їхнім столичним містом був Торчеськ, що теж неодноразово згадується в літописах. Зазвичай його ототожнюють із городищем між селами Шарки і Ольшаниця Рокитнянського району Київщини на лівому березі річки Горохувата, що є лівою притокою Росі. Ймовірними місцями локалізації Торчеська могли бути також місто Кагарлик або село Торчиця Ставищенського району Київщини. Всі вони - в районі Поросся.
Одна з останніх згадок про торків припадає на 1193 р., де йдеться, що їх погромили половці. Яка була їхня подальша доля? Більшість "зникла", злившись зі слов'янським населенням. Правда, залишили торки після себе чимало топонімів - Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. Локалізація населених пунктів широка. Зазначені топоніми трапляються не лише на півдні Київщини, а й на Поділлі, Волині і навіть на Донбасі. Це дає підстави припустити, що торки кочували в різних регіонах сучасної України, засновуючи свої поселення.
Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеї. Перша згадка про них у руських літописах припадає на 1097 р. (насправді - на
1098 р.), коли вони разом із торками й печенігами пішли на службу до осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславовича.
У берендеїв, як і в інших представників цих племен, виникали конфлікти з руськими князями. Під 1121 р. в Київському літописі зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги самі втекли. Про причину та суть цього конфлікту нічого певного сказати не можемо. Далі в літописах повідомлялося, що берендеї служили князям. Правда, траплялося, що вони зраджували їх. Під 1159 р. в Київському літописі ведеться мова про те, що берендеї зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Літописець називає імена берендеївських вождів, які стали зрадниками. Це - Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій. Але берендеї не були тут винятком. Тоді в політичному житті багато хто так підступно чинив, у тому числі й руські князі.
Загалом же, ця частина чорних клобуків служила руським князям, воюючи проти їхніх ворогів. У 1185 р. князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців, який виявився успішним. Участь у зазначеному поході взяли й берендеї. Це, власне, остання згадка про них у руських літописах.
Щодо подальшої долі берендеїв, то тут входимо у сферу здогадів. Доволі поширеною є версія, що вони переселилися в північно-східні землі, на терени Володимиро-Суздальського князівства. Справді, частина берендеїв могла податися туди. У цьому регіоні трапляються берендеївські топоніми. Міфічний цар Берендей є персонажем "Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…" Василя Жуковського та казки "Снігуронька" Олександра Островського. І хоча це літературні твори, але написані вони на основі фольклору.
Ковуї також належали до чорноклобуцького етносу. У руських літописних джерелах вони фігурують нечасто. Ковуї брали участь у князівських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Ковуїв пов'язують із Чернігівщиною. Вважається, що вони розселялися в межиріччі Десни та її притоки Остер, на солонцюватих ґрунтах, більш придатних для скотарства, ніж для землеробства. Саме тут було розміщується городище Ковчин - центр ковуїв. Тепер це село під такою ж назвою в Куликівському районі Чернігівщини.
Як бачимо, тюркські етноси (чорні клобуки) були частиною політичного організму давньої Русі. Вони захищали південні кордони держави, брали участь у походах руських князів, зокрема на половців, та ставали учасниками князівських усобиць. Чорні клобуки залишили після себе в Україні низку топонімів. Чимала їх частина слов'янізувалася і влилася до складу українського етносу.