Ім'я Мартіна Лютера мало кому відоме в Україні. А в Німеччині у списку найвизначніших діячів він на другому місці після Конрада Аденауера. У світі догм мороку і темряви реформатор вселенського масштабу ідеями свого вчення й особистим прикладом переконав людей у їхньому праві на свободу як найбільшої цінності земного буття, даної Богом.
У XIV-XV ст. з'являються мануфактура, буржуа і наймана праця, що знаменувало зародження капіталізму й розклад феодалізму, ідейним оплотом якого була католицька церква, що подавала його християнському світу як Боже творіння, якого ніхто з живих, гріховних від народження, не може змінити. Клір мав необмежену владу, що досягалася пануванням догм, як-от: сама людина врятуватися не спроможна, тільки церква через свої таїнства може дати відсутню в людини благодать і забезпечити їй вічне спасіння. А на сторожі стояла інквізиція, що боролася з ворогами церкви - єретиками. А Папа Римський і клір збагачувалися і розкошували за рахунок необмежених податків і поборів.
Найбільше осквернився здирництвом Папа Лев Х, котрий, щоб збільшити свої статки, вдавався, як тепер сказали б, до різних корупційних схем. Приміром, він призначив кількох кардиналів, які за свій титул поповнили папську казну значними сумами. А 18 жовтня 1517 р., майже півтисячоліття тому, під приводом покриття витрат на будівництво Собору святого Петра в Римі буллою узаконив практику продажу індульгенцій - "відпущень" і грамот, - скріплених папською печаткою, які гарантували кожному грішникові, що сповідався, звільнення від мук чистилища. Булла виявилася іскрою, з якої розгорівся протест християнської людності.
Її запалив професор богослов'я Віттенберзького університету і за сумісництвом чернець-августинець, гуманіст Мартін Лютер (1483–1546). 31 жовтня 1517 р. на дверях віттенберзької замкової церкви Лютер вивісив свої знамениті 95 тез, що були спрямовані проти торгівлі індульгенціями, інших зловживань духівництва, в яких торкнувся теологічного аспекту цієї практики, кинув виклик ексклюзивному праву Папи прощати гріхи, сприяв утвердженню Священного Писання (Біблії) як єдиного авторитету для віруючих. Основним мотивом тез було спростування догмата божественності особистості Папи й посередництва священиків між Богом і людиною. Вони повинні лише направляти паству, бути прикладом для справжніх християн. "Людина рятує душу не через церкву, а через віру", - писав Лютер. А віра нею здійснюється наодинці з Богом, без посередників.
У перших семи тезах стверджується, що покаяння, до якого закликає Ісус Христос, не разовий акт таїнства - воно триває все життя і закінчується із входженням християнина в Царство Небесне, і справжнє прощення здійснює не Папа Римський, а сам Бог. У 13 тезах спростовується католицький догмат про чистилище, яке нібито стирає значення смерті і, як видно з наступних тез, бачиться церквою накопичувачем душ мертвих, де вони чекають своєї подальшої долі до часу, поки не залунає "дзвін золота в ящику", що "здатний примножити лише прибуток і користолюбство". А найбільше тез, з 21-ї по 52-гу, припадає на критику індульгенцій, викриття їх облудності: "грішник, купивши індульгенцію, не має гарантії, що він урятований". Прощення здійснюється "не купівлею відпускної грамоти, а щирим каяттям". І шлях до спасіння душі лежить через віру, спілкування з Богом (принцип Sola tide), через благодать (Sola gratia) і знання Святого Письма (Sola scriptura). В останніх тезах стверджується пріоритет Слова Божого над індульгенціями і заперечується право Папи на відпущення гріхів. Ба більше, він і не може цього робити. Лютер не бачить потреби в індульгенціях на будівництві Храму св. Петра. Також він закладає в тезах теологію хреста, суть якої в тому, що "на небо слід входити не грошима, а скорботами", як це робив Ісус Христос.
Положення вчення Лютера, що заперечувало основні догмати католицизму, викладено також у працях "До християнського дворянства німецької нації", "Про свободу християнина", "Про світську владу", "Про рабську волю", "Про вавилонський полон церкви" та ін. Лютер ставить питання про відродження християнської віри через реформування церкви, вдається до ревізії церковних канонів і релігійних обрядів задля їх спрощення. Так, замість семи таїнств залишає три: хрещення, покаяння, переломлення хліба. У трактаті "Про свободу християнина" дає своє розуміння свободи як етичної категорії. "Свобода, - на його думку, - це внутрішня свобода, це духовна й істинна свобода, і вона робить наші серця вільними від усіх гріхів, законів і заповідей і переважає будь-яку іншу свободу, як небеса переважають землю". Тут ударні три останні слова - як звинувачення Святого престолу в узурпації свободи, дарованої Богом. Людина має бути вільною у спілкуванні з ним. Єретичні тези Лютера в дискусії з догматизмом католицизму виявилися переможним ходом гросмейстера в шаховій грі, простим і геніальним, і відразу ж привернули увагу й були масово підтримані. Підтримка віруючих, симпатії і допомога світських князів північно-східної Німеччини, які були невдоволені тим, що Папа нехтує їхніми інтересами і прагне до своєї церковної влади додати ще й світську (між іншим, це прагнення століттями нагадувало про себе. Згадаймо Латеранські угоди 1929 р. й підписаний тоді ж таки конкордат, який являв собою компроміс: Святий Престол в особі кардинала П'єтро Гаспаррі відмовлявся від претензій на Рим, Беніто Муссоліні гарантував безпеку державі Ватикан), вдихнула в Лютера неабияку сміливість: на всі звинувачення він відповідатиме: "на тому стою, інакше не можу".
З оприлюднення тез почалася дорога Лютера на Голгофу. Виклик, кинутий кліру і Папі Римському, був дуже небезпечний для нього. Йому загрожувала інквізиція, спалення на вогні. Але Лютера ніщо не лякало. Ідеї його вчення лягли в добре підготовлений історією ґрунт і збурили суспільство.
15 червня 1520 р. Папа Лев Х, який у діяннях реформатора побачив замах на свою непогрішність як ієрарха всіх віруючих, оголосив буллу Exsurge Domine (Повстань, Боже!), в якій піддав Лютера осуду і наказав спалити його праці, вважаючи, що таким чином буде успішно ліквідовано небезпеку розколу західного християнства. Однак Лютер прийняв виклик католицької церкви: спалив буллу, і відтак був відлучений від церкви.
На Вормському конгресі 1521 р. імператор Карл V та ієрархи римської церкви зажадали від нього відректися від свого вчення. У відповідь Лютер засумнівався у праві Соборів виражати волю Бога і вкотре вже підтвердив свою позицію: "Я не можу й не хочу зрікатися будь-чого, бо недобре і небезпечно чинити щось супроти совісті. На цьому стою і не можу інакше. Хай допоможе мені Бог. Амінь". Покаятися він відмовився.
Його не назвеш єретиком у загальноприйнятому розумінні слова. Він не виступав проти Бога. Навпаки, силою обставин став адвокатом його небесних і земних прав. І ніхто не може зазіхати на них. Як глибокий аналітик, ідеологію католицизму поділяв на дві частини: божественну і звичайну, мирську. Першу обстоював усією силою свого інтелекту, відмовляючи Папі у праві перебирати на себе Божий промисел розпоряджатися людьми, які лише Богу мусять коритися й служити вірнопіддано. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними. Усі стани рівні. Клір нічим не відрізняється від мирян. Не він відпускає їм гріхи. Самому духівництву в земному житті треба заслужити відпущення гріхів Богом, бо справедливість приходить з неба, а не від священиків. Спасіння досягається винятково вірою.
Друга константа - звичайна, мирська. Усі рівні перед Богом, і Папа Римський теж. Він - не намісник Бога на землі. Як і всі, може помилятися. У постулаті віддзеркалилася ранньобуржуазна версія принципу рівноправності, яку, опанувавши суспільство, буржуазія завжди пристосовувала в різних варіаціях до своїх потреб. Ніколи, однак, не відмовляючись від неї, оскільки свобода душі, перебуваючи далеко поза сферою дії державних законів, повинна спиратися на мирський порядок.
Реформація покінчила з монополією католицької церкви на заході і в центрі Європи. Виник новий напрям у християнстві - протестантизм (лютеранство, кальвінізм, англіканська церква тощо). Однак найцінніше те, що було задано динаміку тенденції до позитивних змін у самому католицизмі, які, на відміну від православ'я, продовжуються й нині, що свого часу влучно підмітив російський історик В.Ключевський: "У Європі бог без церкви, у Росії церква без бога". Почалося розкріпачення й оновлення церкви: відбувалися зміни в літургії, ченці виходили з монастирів, священики брали шлюб, започатковувалося іконоборство. Церква як духовна інституція суспільства набувала світського характеру. Реформація спростила, здешевила, демократизувала церкву, поставила внутрішню віру особи вище від зовнішніх проявів релігійності. Протестантизм став третьою великою християнською конфесією в Європі (18 % усіх віруючих) і був офіційно визнаний за результатами Вестфальського миру 1648 р., коли проголосили принцип cujus regio, ejus religio (чия влада, того й релігія), який іще на світанку християнства був сформульований римлянами і мав би становити сьогодні один з пріоритетних принципів визнання суверенності у міждержавних відносинах
Очевидна також виняткова роль Реформації в становленні сучасної цивілізації. Вона змінила світогляд людини, відкрила перед нею духовні обрії, дала свободу самостійного мислення, звільнила від авторитарної опіки папства і церкви, утвердила постулат, згідно з яким тільки власний розум і совість можуть підказати, як слід жити. Людина ставала вільною і рівною з усіма індивідами, незалежно від соціального статусу. Носій протестантських ідей став утіленням нового типу особистості - з новою культурою і ставленням до світу. Хоча, зауважимо заради справедливості, принцип рівності всіх людей, проголошений п'ять століть тому, десь здійснився, десь здійснюється, а десь і досі жевріє вогником надії.
Результати Реформації набагато масштабніші, ніж задумане Лютером. Релігійна культура з позиції домінанти духовних цінностей перейшла в розряд її складників. З-під освяченого церквою феодалізму було вибито ідейну скріпу божественного походження, що розчистило шлях буржуазному суспільству та його ідеології. У вченні Лютера буржуазія знайшла потужний стимул розвитку. Якщо всі люди рівні перед Богом, то не соціальне походження визначає життєвий успіх особи.
Виступ Лютера поклав початок Реформації, періоду жорстоких релігійних війн, який змінився наприкінці ХVІІ ст. епохою Просвітництва, коли розум величали Богом, і звільнений інтелект підбирав рукотворні ключі до таємниць науки і техніки. Вплив вчення Лютера тут безумовний.
Сьогодні, і через півтисячі років після виступу Лютера, актуальне його бачення призначення влади, її місця й завдань: "управляє розумно той князь, монарх" (президент, прем'єр-міністр, уряд, парламент), який "уживає владу не як привілей, а відправляє її як тягар, накладений на нього Богом". І поряд - пошана до кожного, хто чесно трудиться: "будь-яка праця - селянина, купця, лицаря, державного чиновника, вченого або митця - має право на повагу перед лицем Господнім, але за однієї неодмінної умови: якщо ця праця є чесною, сумлінною, і людина добросовісно виконує свій обов'язок перед Богом і людьми". Так само й багатство, нажите чесним, законним шляхом, не вважається гріхом, як у православ'ї, і відкриває шлях до Царства Небесного. Ця теза Лютера відіграла істотну роль у становленні капіталізму.
Реформація церкви перманентно триває й донині, пристосовуючись до поступального руху світової спільноти. Повільно й непросто. З огляду на письмову спадщину, канони, традиції, які слід сміливо змінювати так, щоб вони відповідали часу. І якщо католицизм давно став на шлях такої практики, то православ'я, залишилося на узбіччі процесу. Від часу останньої никонівської реформи (1650–1660) минули століття. Але й нині у православних молитвах збереглися такі архаїчні терміни, як "раби Божі", "Бог - государ" та ін., що є приниженням не лише людей, а й Бога. А в ученні Лютера явно бачимо пошук консенсусу і спільності справ земних і небесних. Він хотів повернути віру з церковної в мирську колію. І світ вдячний йому за це.