Днями в Києві було опубліковано дві праці постійного автора DT.UA Олександра Гогуна: збірник інтерв'ю і спогадів "зелених чоловічків" "Неконвенціональна війна. ГРУ і НКВС у тилу Вермахту" і нове, доповнене, видання книжки "Сталінські командос. Українські партизанські формування". А в серпні нинішнього року в Києві вийшла друком монографія О.Гогуна "Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці". Всі ці праці розповідають про історичне підґрунтя радянсько-українського протистояння 2014 р.
Путінські спецоперації спираються на багатий досвід попередників. Минулого літа генерал-майор у відставці Франк ван Каппен, член верхньої палати парламенту Нідерландів, заявив, що Кремль веде гібридну війну: класичний варіант ведення війни з використанням нерегулярних збройних формувань. Цю війну офіційна Росія програла й тому ввела на Донбас регулярні війська. Агресію призупинили два чинники - рішучість народу, української влади та армії, готових захищати країну проти переважаючих сил противника, і міжнародний тиск, особливо економічні санкції. Україна боронить свій суверенітет, і видання цих трьох книжок наочно це підтверджує.
Нагадаємо, що в березні 2014 р. монографію "Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці" вилучили з усіх торговельних мереж Москви без жодних коментарів влади. Доля тиражу невідома. А російську версію "Сталінських командос" непросто знайти в продажу. Втім, можливо, тираж розпроданий, тому український переклад цієї книжки вийшов дуже вчасно. Автор додав низку цікавих фактів, почерпнутих із документів, знайдених ним у 2012–2013 рр. в архівах США, Ізраїлю й навіть ФСБ. Науковими текстами незліченних статків не надбаєш. Очевидно, що під час роботи над київським виданням основним мотивом автора книжки, раніше опублікованої і польською мовою, було бажання донести свої знання до українського читача. "Між Гітлером і Сталіним" і "Неконвенціональна війна" вийшли російською мовою. Що спростовує тези кремлівської пропаганди про дискримінацію російської мови в Україні.
За словами О.Гогуна, збірник "Неконвенціональна війна" він пропонував не менш як двом десяткам видавництв - як у регіонах, так і в столиці РФ, зокрема й редакторам, добре знайомим по успішній і взаємовигідній співпраці раніше. І скрізь отримав відмову! Але той, хто стежить за російським книжковим ринком, побачить, що військові мемуари масовий читач любить, і ці книжки зазвичай ідуть нарозхват - цілими серіями. Тим больше, що сьогодні про спецназ ГРУ цілодобово віщає російське телебачення, підігріваючи інтерес до його попередників. Не вплинуло на редакторів і те, що в книжці є свідчення справжніх зірок органів держбезпеки - генерала КДБ у відставці Євгена Телегуєва та лікаря загону НКДБ "Победители" Альберта Цесарського, а також менш відомого Миколи Разумцева. Останній воював в армійській диверсійно-розвідувальній групі поруч із Зоєю Космодем'янською, тобто особисто знав комсомолку, яку прославляє нинішній путінський агітпроп, аж до міністра культури Володимира Мединського.
Контрольована Кремлем преса піддала книжку "Сталінські командос" різкій критиці: "Брехня, велика брехня", - писав Олександр Механік в "Эксперте". Син високопоставленого співробітника ГРУ, відставник Антон Бринський заявив назвою своєї рецензії,опублікованої в газеті "Своими именами", що автор книжки "Між Гітлером і Сталіним" - "xолоп з ученим ступенем". І багатозначно додав: "Що ж до "історика Гогуна", то він - оксюморон. Те ж саме що живий труп або гарячий сніг".
Член асоціації військових політологів Дмитро Цибаков на сайті цієї організації підкреслив, що Гогун - не бандерівець, а петлюрівець, і його монографія "являє собою не тільки суто науковий, а й ідеологічний продукт": "Окрема мотострілкова бригада особливого призначення НКВС, що стала ядром радянського партизанства, представлена спільнотою замовних убивць".
Можна погодитися з Д.Цибаковим в останньому: практика гучних замахів із метою залякати противника, була невід'ємною частиною радянських спецоперацій. "Задачи по "Т"" - назва однієї з глав книжки "Сталінські командос". Так задля конспірації називали тероризм підлеглі Павла Судоплатова у внутрішній документації. І те, що своїх ворогів офіційний Київ називає терористами, - виправдане, хоча б почасти, оскільки розв'язані донецькою й луганською "народними республіками" репресії слугують деморалізації населення та українських властей, особливо місцевих. Вибухи будинків у Росії у вересні 1999-го не тільки стали провокацією, що передувала "маленькій переможній" другій чеченській війні, а й були спрямовані на нагнітання страху серед населення. Народ підштовхували до того, щоб обрати "сильного лідера". Для залякування непокірливих емігрантів і дисидентів було вбито в листопаді 2006-го Олександра Литвиненка.
У 1941–1944 рр., як і в розв'язаній війні на Донбасі, противника провокували на звірства проти мирних жителів: підірвати в селі міст, щоб за це нацисти спалили село; вбити офіцера, щоб у відповідь розстріляли групу селян. Однак нині путінським спецназівцям протистоять не нацисти, а молода українська демократія, ще не зміцніла. Та аж ніяк не виявом слабкості стало те, що всі потуги провокаторів викликати масові репресії у відповідь закінчилися крахом. Українських силовиків критикують цілком щирі гарячі голови. Але армія, МВС і СБУ, керуючись виключно прагненням зберегти життя співвітчизників та інфраструктуру - адже це їхня країна, - ведуть війну проти "сепаратистів" хірургічними методами.
На боці путінських спецназівців, і це факт, воювало й воює чимало людей зі злодійським або бандитським минулим. Деякі з "сепаратистів" або членів "інтербригад" на камеру говорили про свій тюремний досвід. Окремі публіцисти пов'язують це з тяжкою історією та суворими реаліями Донбасу, який доставляв клопотів навіть уряду УРСР у радянські часи. У книжці "Сталінські командос" можна прочитати, що практика використання соціально близьких елементів для боротьби на непідконтрольній території була поширена і в роки радянсько-німецької війни. Додамо, що представники криміналу завжди були найлегшим об'єктом вербування для КДБ-ФСБ та інших силових структур. Їх доволі просто шантажувати перспективами в'язниці або навіть убивства руками їхніх же вже завербован их колег під виглядом кримінальних розбірок.
Російські спецслужби отримали у спадок від силових структур СРСР в Україні всю агентурну мережу КДБ, ГРУ й МВС; про останнє відомство багато хто забуває. До того ж декого завербували в період незалежності. Особливо ударно йшла оперативна робота останні 15 років. Гучні справи про державну зраду вищого керівництва СБУ й МВС підтверджують це. Сьогодні загони навіть власне "сепаратистів" складаються переважно з бойовиків із Росії та місцевої агентури російських спецслужб; Гіркін-Стрєлков справедливо скаржився, що в "ополчення" не йде місцеве населення.
Політолог із Ратгерського університету (США) Геннадій Побережний у рецензії на книжку О.Гогуна звернув увагу на той факт, що, як і 70 років тому, дії спецназівців на Донбасс кремлівська агітація подавала як операції "ополченців" або "повстанців". Уже з назви монографії - "Сталінські командос" - випливає, що йшлося не про народний рух, а про дії загонів спеціального призначення, нерідко рекрутованих із декласованих елементів.
Дослідження книжки "Сталінські командос" базуються як на раніше неопублікованих документах, так і на маловідомих оприлюднених даних. Від наведених фактів і описаних сюжетів кров холоне в жилах, як і від повідомлень про витівки "донецьких повстанців". Книжка говорить нам про те, що історія повторюється і нічого не вчить. Жорстокість радянської системи не врятувала СРСР, що впав під вагою глобалістських або імперських завдань. Зі схожих причин настане кінець путінського авторитарно-злодійського режиму. Він - так само, як і його тоталітарний попередник, - задля самозбереження прагне до експансії. До того ж тепер, на відміну від ситуації 35-річної давності, реальних союзників Путіна на міжнародному рівні можна перелічити на пальцях однієї руки.
Третє видання монографії "Між Гітлером і Сталіним" відрізняється від двох попередніх (російських), зокрема, оформленням обкладинки: використано плакат художника УПА Ніла Хасевича, на якому повстанець заколює господаря палаючого Кремля. Навряд чи саме так станеться з путінською Росією. Але українське революційне піднесення на тлі корумпованого застою російської економіки для нинішніх мешканців Кремля – загрозливий чинник.
В обкладинці книжки "ГРУ і НКВС у тилу Вермахту" недарма використано мотив радянського обеліска, тобто надгробка. Ми спостерігаємо агонію двох державотворчих структур путінської держави - "Контори" і "Акваріума".