Свідченням цього є поява значної кількости перекладних і вітчизняних наукових та науково-популярних праць з історії Естонії, Латвії і найбільше - Литви.
Литовсько-українські зв'язки в історичній ретроспективі сягають іще Середньовіччя, часів Великого князівства Литовського, проте нині актуальними, а подекуди й такими, що набувають стратегічного значення, є події міжвоєнного періоду. Тоді литовцям вдалося відновити свою державність, а Українська революція зазнала поразки. Тепер, коли відзначаються і заново переосмислюються події столітньої давнини, важливо поглянути на те, як інші держави й народи у Східній Європі торували власний державницький шлях.
Сучасним поглядом на складні питання литовської історії міжвоєнного періоду є книжка молодого історика з Херсона Артема Петрика "Свет и тени" Первой республики: Литовское государство в 1918–1940 годах". Нині дослідник працює над тематикою українсько-литовських відносин 1920–1930 рр., порівняльного аналізу національних рухів. Спершу монографія побачила світ українською мовою, а розширене її видання, приурочене до сторіччя відродження литовської державности, вийшло російською. Значну організаційну підтримку у виданні цієї книжки надали громадська організація "Громада литовців Херсонщини" і Херсонська міська громадська організація "Культурний центр Україна-Литва".
Книжка А.Петрика написана в науково-популярному, подекуди навіть емоційному стилі і розкриває суперечливі моменти політичної, економічної та соціокультурної історії Литви 1918–1940 рр. З перших розділів монографії можна відчути колорит литовського життя, усвідомити цілі, за які боролися місцеві патріоти проти агресивних сусідів. Структурно дослідження, ілюстроване портретами тогочасних політиків і мапами, складається з п'яти розділів. Автор використав здобутки британської, литовської, української, радянської і вже сучасної російської історіографії на тему Литви міжвоєнного періоду.
Спочатку історик розглядає воєнно-політичні умови, в яких і відроджувалася литовська державність в останній рік Першої світової війни. Тогочасна нестабільна ситуація навряд чи була сприятливою для державотворчих процесів: війна, розруха, економічна криза, проте литовським військовим вдалося здобути перемогу над німцями, а потім і червоними, щоб мати змогу будувати своє власне майбутнє. Акт незалежности Литви, проголошений 16 лютого 1918 року, та утворення Литовської Тариби назавжди залишаться головними подіями, що визначили новітню історію країни. Після відновлення суверенітету настали часи Війни за незалежність (1918–1920 рр.), коли ідея народної Литви здобула підтримку серед тисяч селян, що зберігали національну ідентичність.
Перша частина книжки присвячена питанням суспільно-політичного життя Литви міжвоєнного періоду, зокрема розвитку громадських та парамілітарних організацій, оскільки тут, як і в інших тогочасних скандинавських та балтійських країнах, міцними залишалися традиції військового будівництва. Ці процеси сприяли розбудові горизонтальних зв'язків, коли, перебуваючи в певній корпорації, особистість знаходила засоби для самовдосконалення.
Говорячи про політику, історик не забуває поєднувати її з аналізом економічного життя юної демократії. З книжки зможемо дізнатися про специфіку формування середнього класу Литви, оскільки соціяльна напруга виявилася важливим чинником політичної ситуації в країні, коли східний сусід - СРСР - намагався диверсійними методами здійснити "експорт революції". Та згодом, попри деструктивну роль прокомуністичних активістів у житті республіки, багатьох з них, спершу заарештованих, помилували.
Не оминає автор увагою і знакових днів, які сприяли консолідації литовської нації в 1920–1930 рр. Насамперед це 16 лютого, коли святкувався День незалежности, хоча були й інші пам'ятні дати, зокрема День нації 8 вересня і День вояків Литви 23 листопада. Завершуючи блок суспільно-політичних питань, пов'язаних з історією Литви в буремні часи 1938–
1940 рр., А.Петрик переходить до проблем військового будівництва.
Військо є запорукою ефективного функціонування будь-якого державного механізму. Як вказувалося вище, специфікою розвитку держав Балтії було те, що значний вплив у тамтешньому суспільстві мали парамілітарні організації, де велася систематична робота з патріотичного виховання молоді. Показуються наукові й публіцистичні здобутки литовських військових, серед яких видання для офіцерів "Лієтувос спарнай" ("Литовське крило") і "Кардас" ("Меч"). Щоправда, акцентується увага не лише на розбудові армії в Литві після Війни за незалежність (1918–1920), а й на сторінках воєнної історії: литовсько-радянська війна (1918–1919), збройне протистояння з частинами Білої армії, "гібридна війна" (1920) боротьба за Мемель (Клайпеду, 1920–1923).
В умовах тектонічних геополітичних змін кінця 1930-х, литовська армія, яка створювалася на засадах спадковости від часів ВКЛ, виступала одним зі стабілізуючих чинників протидії апетитам агресорів. Яскравим прикладом впливу військових на суспільно-політичні процеси є персона генерала С.Раштікіса, який 1939 року, будучи чи не найбільш харизматичним серед тогочасної еліти, прагнув встановити диктатуру. Щоправда, згодом колишнього улюбленця публіки відсторонили, а для литовської державности настали часи радянської анексії. Загалом саме на прикладі армії можна побачити весь трагізм тогочасної ситуації, коли існуючі порядки, що створювалися потом і кров'ю литовських патріотів, знищувалися сталінським режимом. Недарма автор пише, що тоді закінчувалася ціла епоха, коли литовські вояки пройшли свою власну Голгофу.
Воєнна історія в книжці змінюється біографістикою та просопографією. Читач може оцінити велич особистости найвідомішого литовського політика Антанаса Сметони (Смятони). Майбутній диктатор, який починав як редактор газет, згодом долучається до створення Литовської демократичної партії. Зважаючи на загальне піднесення національних рухів підкорених народів Російської імперії на початку XX століття, молодий політик активно включається у процес формування нової литовської ідентичности. Як пише автор, цей процес не оминув і дружину Сметони Софію Ходаускайте.
Життя А.Сметони кардинально змінила Перша світова війна, коли з'явилася надія на відновлення литовської державности. Звісно, що не можна було не рахуватися з німецьким фактором, і тому в цей період громадський діяч виступає за "пасивізм", коли відмова від кайзерівської допомоги вважалася найголовнішим гріхом проти литовської нації. Хоча треба було ще відвоювати державу для цієї бездержавної спільноти. Будучи одним з головних політичних діячів, які створювали суверенну й демократичну Литву, після перевороту 1926 року Сметона перетворюється на "вождя нації" з диктаторськими амбіціями, що проявлялося в поступовому знищенні багатопартійности. Але на культурному фронті відбувалися позитивні зміни, пов'язані з утвердженням литовської історії, мови, ідентичности на державному рівні. Можливо, саме сметонівський бекграунд інтелектуала спричинив зрушення в ментальності населення, коли литовці, без перебільшення, пишалися своїм громадянством і державою.
На тлі розбудови політичних і державних інститутів, армії, ключовим, якщо не сказати вирішальним, чинником для державотворення залишався етнополітичний. Хоч як парадоксально це може звучати, але саме в Литві вдалося поєднати інтереси корінного народу і національних меншин, створивши простір для співжиття. Основними литовськими нацменшинами ще з часів Російської імперії залишалися євреї і поляки. На офіційному рівні в 1930-х не толерувався расизм, а всі етнічні групи, які проживали на території, вважалися рівними. Єврейська меншина, частково емігрувавши до Палестини, прагнула зберегти своє домінування у сфері бізнесу, проте, як вказує А.Петрик, цьому завадила литуанізація капіталу. Для автора було дуже важливим показати, крім усього іншого, і перипетії повсякденного життя простого литовця, його побут. Окремо характеризується специфіка розвитку культури і спорту в Першій республіці.
Загалом, поява науково-популярної монографії про минуле міжвоєнної Литви свідчить про істотний розвиток литуанських студій в Україні. Книжка Артема Петрика є концептуальним підґрунтям для подальшого вивчення історії Східної Європи. Зважаючи на важливість поставлених завдань, бажано було б перекласти її литовською і англійською, щоб напрацювання українських науковців здобули відгуки, а відтак і глобальне визнання.