Просвітництво і Романтизм, які тривалий час опонували одне одному на Заході (Франція, Пруссія, Велика Британія) і Сході (Російська імперія), знайшли плідний ґрунт для взаємного існування. У тогочасній літературі, філософії та мистецтві замість людиноцентризму було обрано народний напрям, який возвеличував не конкретного індивідуума, а весь народ (етнос), представником якого той був.
У Старому Світі почалося дослідження власного минулого. Прокинувся інтерес до народної мови й традицій, які тогочасна еліта зневажала за простоту, неестетичність і прямолінійність. Не дивно, що базою для майбутнього національного відродження, скажімо, в Наддніпрянській Україні було село, яке зберігало головну його цінність - мову, у той час як у Фінляндії (упродовж 1809–1917 рр. - Велике Князівство Фінляндське у складі Російської імперії) село мовою лише доповнювало місто, котре стало основою для появи сучасної фінської нації.
Тут варто зробити невелику ремарку, наголосивши один важливий факт. По-перше, зачинателі українського національного відродження були здебільшого з козацької старшини й селянства (тобто етнічні українці), про що докладно написав Данієль Бовуа у своїй блискучій монографії "Російська влада і польська шляхта в Україні 1793–1830 рр.". По-друге, тогочасні феннофіли, а згодом і фенномани (тобто будителі фінської нації), навпаки, були етнічними шведами за походженням, уродженцями міст Південної та Західної Фінляндії, для яких мова була наріжним каменем у боротьбі за свою окремішність від решти Російської імперії.
Як наголошують відомі лінгвісти Бенджамін Лі-Ворф і Едвард Сепір, мова тісно пов'язана з національною психологією, бо мислення, світогляд і поведінка людей залежать від прийнятих форм слововживання, а отже - від природи й характеру мови, якою вони висловлюють свої думки й почуття (див. статтю "Отношение норм поведения и мышления к языку" у 1-му випуску часопису "Новое в лингвистике" за 1960 р.). Поширення ж іншої мови (російської, як у випадку з Наддніпрянською Україною і Великим Князівством Фінляндським), тим більше її насильницьке насадження, розпорошує етнічну специфіку конкретного народу та його властивості в одномовній поліетнічній мішанині. Тут доречно згадати слова метра української історичної науки Михайла Грушевського: "Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом"; звідси й особливості української літератури XIX століття - народні теми творчости, реалізм і демократизм".
І все ж таки варто розглянути ці твердження на прикладах конкретних осіб зазначеного періоду історії. Так, наприкінці XVIII століття у Полтаві починає активну письменницьку діяльність основоположник літературної української мови Іван Котляревський (1769–1838). Він перший у своїх творах ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник") звертається до співвітчизників, нащадків Володимира Великого і Богдана Хмельницького, його рідною мовою. Ще замолоду Котляревський, представник давнього шляхетського роду (герба Огоньчик) цікавився етнографією українства, збирав народні пісні, приповідки, казки в селах Полтавської губернії.
З появою 1798 року "Енеїди" її автор вніс нове дихання в українську літературу, де замість так званої мови підлої, народної саме в друкованому творі було оприявнено "стиль високий". Соціяльна сатира й відверте українофільство - основа світогляду Івана Котляревського. Він щиро висміював сучасну йому панівну верству суспільства (дворян і поміщиків), що відцуралася героїчної спадщини лицарського козацтва, прийнявши відверто московитський менталітет "халтурного роду", ставши малоросами. Їхні ідейні нащадки й сьогодні в Україні відіграють не останню роль…
Відомий історик, політолог і публіцист Іван Лисяк-Рудницький наголошував, що "туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим стала поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму". І в напрацюваннях І.Котляревського ця "туга" була якнайкраще висвітлена, однак не сльозливими думами, а сатирою: згадувати про дні колишньої слави - так із посмішкою на вустах; про поразки від ворожих армад - так із чаркою в руках за тих героїв, що полягли смертю хоробрих у бою. Разом із тим зачинатель української літератури прагне історичної сатисфакції - Козаччину й подвиги українського народу він оспівує в найкращій традиції Романтизму: "…Там грудь сильніша од гармат, там жизнь - алтин, а смерть - копійка, там лицар - всякий парубійка, козак там чортові не брат".
Живучи в добу пізнього абсолютизму, час остаточного перетворення Наддніпрянської України на колонію Російської імперії, Котляревський ніби навмисно закликає самовіддано любити саме свою Вітчизну (тоді - Малоросію). Він також просить тодішнє українство вийти з летаргічного сну і пройнятися життєдайним почуттям служіння їй, а не царату, щоб піднести свою людську гідність. Дух патріотизму, який автор "Енеїди" і "Наталки Полтавки" називає "прикметою простих людей", тісно пов'язаний з демократизмом і гуманізмом, що їх поширювали європейськими теренами представники Просвітництва.
Суголосні поглядам українця Котляревського свої думки у віршованій формі висловлював і перший фінськомовний поет - представник селянства Яакко Ютейні (1781–1855). Він зробив мову наріжним каменем своєї діяльности і прагнув пробудити у співвітчизників бажання бути фінами саме через мовну ідентифікацію. Розуміючи, що після адміністративного і політичного поглинання Фінляндії Російською імперією настане мовна й культурна асиміляція, Ютейні закликав ієрархів впливової євангелістсько-лютеранської церкви бути оборонцями народу.
Він також вважав, що не можна допустити знищення унікальної для Великого Князівства Фінляндського біетнічної ситуації. Як відомо, етнічні шведи, що компактно проживали в містах півдня й заходу Фінляндії і становили (умовно) не більше ніж 15–20% від усього населення, впливали на загальну соціяльно-економічну ситуацію в країні за мовчазної згоди (умовно) 80–85% етнічних фінів, до яких також зараховували саамів і карелів. Але в цілому це не загрожувало жодній з названих етноспільнот цілковитим зникненням.
Водночас Ютейні прагнув соціяльної рівности, коли б аристократія не зневажала селян за їхнє простацьке походження. Як справжній син свого народу, він співпереживає Фінляндії, що вимушена бути у власному домі пасербицею на службі в держави Романових і шведської за походженням еліти. Ніби вторячи Котляревському, Ютейні у своїх численних поезіях наголошує на "незчисленних стражданнях людности фінської" (в оригіналі - Suomen kansan ryhmää lukemattomia kärsimyksiä), бо ж усі помисли влади (тут - царського намісника, фінляндського генерал-губернатора) спрямовані на грабіж і здирництво, а еліта знущається з простих людей (тобто шведська аристократія використовувала фінське селянство у своїх корисливих цілях).
Не дивно, що фенномани кінця ХІХ століття, зокрема Аґатон Меурман і Сантері Алккіо, вважали Ютейні першопрохідцем у боротьбі за права селянської більшости. Адже поет переймався підвищенням рівня освіти мешканців глибинки, розвитком фінської літератури. У Виборзі він і сенатор Карл Ерік Маннергейм (прадід майбутнього регента, маршала і президента Карла Густава Еміля Маннергейма) засновують фінськомовний журнал Edesmenneen muistoseksi, відкривають публічну бібліотеку, бо ж головна їхня мета - народна просвіта. 1820 року Ютейні сказав фразу, яка характеризує дуже важливу, якщо не найважливішу ланку його діяльности: "Мова - залізний обруч, мова злютовує народ воєдино".
Знайомство з філософом Адольфом Іваром Арвідссоном (до слова - родоначальником фенноманського руху; див. статтю "Фенноманство як своєрідний рух народників у Фінляндії" у 5-му випуску "Історичних етюдів" за 2017 р.) у 1820-х роках вдихнуло у творчість та світогляд поета-селянина ноти романтичного націоналізму й антиклерикалізму. Не порозумівшись із лютеранським духівництвом, Ютейні зневірюється в авторитеті церкви, яку згодом вважав інструментом царської політики колонізації Фінляндії. Завданням своєї літературної діяльности він бачив підготовку малописемних співвітчизників до викликів нової доби - революцій, соціяльних бунтів, колоніяльних війн тощо.
У численних оповіданнях, віршах, п'єсах Яакко Ютейні, як і в Івана Котляревського, на першому плані проблеми й будні селян. На його переконливу думку, нова влада - російський царат - за участи шведської аристократії сподівалася використати селян у власних цілях.
"Серед безлічі світських людей, блискучих знатностей і сановних, чи знайдеться людина, яку з погляду корисности її діяльности можна було поставити поруч зі скромним секретарем Виборзького магістрату; його ім'я пращури згадуватимуть лише вголос і з повагою" - так підсумував життєвий шлях Ютейні його палкий шанувальник, а згодом лідер фенноманського руху Юган Вільгельм Снелльман.
У 1840–1850-х роках інтелігенція як у Фінляндії, так і в Наддніпрянській Україні поєднала культурницьку діяльність із новим політичним світоглядом, історичною свідомістю і традицією, які мали відділяти її від тієї частини Російської імперії, що була позбавлена благ цивілізації на рівні культури й моралі. Тогочасні письменники у своїх творах описують головно село і його мешканців, даючи зрозуміти читачеві, що народною мовою глибоко не опишеш інтелігентського, міського життя. Твори були переповнені етнографічним матеріялом (легендами, повір'ями, приказками), що мало слугувати пробудженню самосвідомости фінського й українського народів.
На нашу думку, заслуга Івана Котляревського полягає в тому, що він, по-перше, відкрив читачам справжні національно-естетичні коди; по-друге, уможливив входження продовжувачів своєї справи у спільний культурний простір на рівних з європейцями; а по-третє, сприяв зародженню зацікавлености в тогочасної української інтелігенції, що була на роздоріжжі в пошуках власної національної свідомости. Що ж до Яакко Ютейні, то йому вдалося не тільки залишити глибокий слід у духовній культурі після себе, а й спонукати до національно-визвольної боротьби значні прошарки фінської нації: він заклав ідейні підвалини усамостійнення фінів як нації не тільки від Російської імперії, а й від шведської аристократії, яка ще довго стояла біля керма Фінляндії.
Нині ці постаті є символом незгасної віри палких патріотів, державників, своєрідним дороговказом для наслідування. Усе життя їм довелось обстоювати ідеї, яких не підтримувала більшість. Вони йшли проти бурхливої течії зневіри й невігластва, і все ж виплеканий на початку ХІХ століття - у добу протиборства раціонального Просвітництва і замріяного Романтизму - світогляд окремішности української (у творах Котляревського) і фінської (у працях Ютейні) націй отримав шанс на реалізацію лише 100 років по тому - у вихорі Великої Війни між Заходом і Сходом.