Яка ж захоплива й повчальна наша історія! Ішли царгородським узбережжям вітрильники на колесах, несли загибель Іскоростеню голуби й горобці з палаючим трутом, пробирався крізь печенізький табір відважний хлопчак з вуздечкою… Могутні київські князі приєднували навколишні землі, будуючи державу, яка ставала гідним супротивником хозарів і візантійців… "Ідіть-но княжити і володіти нами!", "Хай буде се мати городам руським!", "Мертві сорому не зазнають!" - ці та інші лапідарні вислови з літопису запам'ятовувалися назавжди, утворюючи своєрідний дайджест першого століття існування Русі.
У тому, що початок історії Русі був саме таким, як це подано в літописі, не сумнівається майже ніхто. Ніхто не замислюється над правдоподібністю літописних оповідей, ніхто не помічає (бо не є фахівцем) їхньої подібності до "блукаючих сюжетів" інших європейських хронік. Саме літопис - численні списки "Повісті минулих літ" - покладено в основу загальних уявлень про Русь IX-X ст.ст.
До недавнього часу ці уявлення поділяла й "офіційна" історична наука. Панувала думка, що літопис цілком адекватно відтворює перебіг подій, а вставні сюжети - або легендарного походження, або використані літописцем лише "для краси" і не суперечать загальному плину історії, або є художнім відображенням якихось реальних епізодів. І лише в 1990-ті рр. в Україні з'явилися вчені нової формації, які обстоювали більш притаманні сучасній науці погляди на минуле.
Ці погляди, на відміну від різноманітних "революційних" псевдонаукових теорій (на кшталт фоменківської "нової хронології"), спираються на суто науковий підхід, який передбачає об'єктивний та всебічний аналіз усіх відомих джерел інформації. З цього погляду початкова частина "Повісті минулих літ" узагалі не може розглядатись як історичне свідчення, оскільки більшість викладених у ній "фактів" не знаходить підтвердження "ззовні". Наприклад, витвором уяви літописця слід вважати приголомшливу історію облоги Царгорода Віщим Олегом у 907 р. - адже подія такого масштабу мала би бути відображена у всіх тогочасних хроніках, але згадано про неї лише в київському літописі, та ще й через двісті років по тому…
Подальші розвідки в цьому напрямку породжують нові сумніви. Скажімо, тривалість проміжків між найзначнішими подіями початкової руської історії на диво симетрична: 27 років від початку хронології до початку князювання Олега, 33 роки до його смерті, знов 33 роки до смерті Ігоря і знов 27 років до смерті Святослава. Обидва числа - як 27 (тридев'ять), так і 33 (тридцять літ і три роки) - мали магічний характер і дійшли навіть до нашого часу як казкові меми. Це знов-таки викликає сумніви у реальності літописної хронології. Не менш дивним видається і те, що кожен з трьох згаданих князів помирає, згідно з літописом, рівно наступного року після укладення важливої угоди з греками. І таких прикладів гри з датами у початковій хронології чимало.
Сучасна наука, яка не визнає випадкових збігів, має на це єдине пояснення - літописець, що уклав "Повість…", узагалі дуже мало знав про діяльність згаданих князів. Популярна колись думка, що "Повість…" базувалася на якихось попередніх літописних текстах, не знайшла конструктивних підтверджень і нині практично відкинута. Звичайно, якісь стислі історичні записи при київському княжому дворі велися, але головним чином літописця надихали грецькі джерела, насамперед - ті самі угоди русів з Візантією, тексти яких повністю вставлено у літопис. Про терміни правління князів із цих джерел дізнатися було неможливо, тому літописець "визначив" їх самостійно, використавши дуже популярну в ті часи "магію чисел".
До речі, ви помітили, що літописця жодного разу не названо на ім'я? Так, це теж не випадково - річ у тому, що знаменитий києво-печерський агіограф Нестор, скоріш за все, літописанням узагалі не займався, і це також доведено сучасною наукою, хоча навіть вона цього факту остаточно ще не "перетравила". Втім, великого значення ім'я хроніста не має. Літописець, хоч хто він був, мав виконати особливе "надзавдання" - закріпити у віках історію становлення Русі, не маючи про той період жодного уявлення. Оскільки сам він жив у часи розвиненої держави, то й не міг уявити собі якогось іншого устрою навколишнього буття. Тому й змусив перших князів займатися державотворенням - підкоренням сусідів та збиранням земель. Брак реальних свідчень він компенсував власною фантазією на основі блукаючих сюжетів.
А тим часом інше важливе джерело - трактат "Про управління імперією" візантійського імператора X ст. Константина Багрянородного - досить докладно розповідає про звичаї русів, але жодним словом не згадує ані про їхні державницькі успіхи і завоювання, ані про якусь державну структуру. За трактатом, узимку руси збирали данину з контрольованих ними слов'янських племен, а влітку привозили її до Константинополя, щоб обміняти. І це все! Для імператора Константина руси - не небезпечні сусіди імперії, а нечисленний народ, відокремлений від грецьких володінь печенігами, з якими, до речі, й не завжди міг упоратися.
Отже, пізніша літописна оповідь про державотворчі досягнення русів видається скоріше вигадкою, а гаданий сучасник цих досягнень узагалі нічого про них не пише. Неупереджений аналіз цих та інших даних підводить до несподіваного висновку: у X ст. держави як такої у русів не було. А що ж було? Була військово-торговельна організація на кшталт колоніальних компаній ранньомодерного часу, таких як британські (Гудзонової затоки чи Ост-Індська) або ж голландські (Ост-Індська та Вест-Індська) компанії. Так само, як ці компанії, підприємство русів існувало за рахунок експлуатації певних територій, якими вони формально не володіли і ще не мали в їхніх межах власних державних інститутів. Прийшли озброєні "особи скандинавського походження", засіли у контрольному пункті на Дніпрі і почали збирати ресурси на продаж або обмін, грабуючи місцевих мешканців. Такий спосіб життя цілком улаштовував загарбників і понад століття виправдовував себе економічно.
Якими були ці ресурси, можна стверджувати цілком однозначно: не тільки хутро, мед і віск (хоча й вони теж), а насамперед і головним чином - раби, яких обмінювали в Константинополі на шовк. До того ж не завжди самі руси робили набіги на мирних орачів, захоплюючи їх у полон, - найчастіше то місцеві племінні ватажки постачали работорговцям власних підданих на взаємовигідних умовах. Вилазка руського князя по ресурси так і називалася - "полюддя", що (за однією з гіпотез) якраз і означало похід "по люди", тобто по живий товар.
Цікаво, що така сама організація русів існувала не лише на Середньому Дніпрі, а й на Верхній Волзі. Виникла вона раніше за дніпровську і займалася торгівлею з мусульманським Сходом. Саме через волзьких русів надходив до Східної Європи головний платіжний засіб - арабські дирхеми (їх обмінювали на товар не як монети, а на вагу - як срібло високої проби). Ще цікавіше, що арабський мандрівник і письменник Ібн-Фадлан, який бачив і описував волзьких русів, нічого не знав про їхніх дніпровських "колег". І навпаки - візантійці, яких турбували руси-дніпряни, не мали відомостей про русів-волжан. Тому цілком імовірне припущення, що славний кавказький похід (який деякі історики досі вважали заслугою князя Ігоря) і не менш славний розгром Хозарського каганату (який літописець приписав князеві Святославові) насправді є здобутком саме волзьких русів, котрих грецькі хроністи не відрізняли від дніпровських.
У середині X ст. через виснаження копалень на Сході почався "срібний голод", торгівля на волзькому "шляху з варяг у перси" підупала, і, врешті-решт, руси з Волги пішли. А от на Дніпрі, завдяки специфіці товарообміну, втрималися. Хоча для цього їм усе ж таки довелося покінчити з усталеними традиціями і перебудувати своє квазідержавне утворення на повноцінну державу.
Зрозуміло, що викладені вище міркування - лише мала частина аргументів науковців. Усі, кому цікаві подробиці, знайдуть їх у книжці Олексія Толочка "Очерки начальной Руси".
"Слов'яни на Дніпрі", М.Реріх, 1905 р. Насправді на картині слов'яни не всі,
а лише ті, що тягнуть мішки з даниною…
"Запрошення варягів". В.Васнецов, 1884 р. Можливо, саме такий вигляд і мали "особи скандинавського походження"…