30 років тому, 9 липня 1987-го, в Торонто відійшов у вічність "український Гомер ХХ століття" Улас Самчук.
Уболівання за рідну землю і її народ червоною ниткою проходить через усю його творчість. Але доля розпорядилася так, що більшу частину свого довгого життя (помер на 83 році) письменник провів за межами України. До Другої світової війни й одразу після неї жив у Європі, останні десятиліття - в Канаді.
Улас Самчук не обмежувався літературною діяльністю. Він відомий також як журналіст, публіцист і політик, хоча від політики намагався дистанціюватися. Попри те що був слухачем лекцій у європейських університетах, диплома так і не отримав. Багато читав, займався самоосвітою. Народжений 1905 року у відносно заможній селянській сім'ї на Волині, що входила тоді до складу Російської імперії, у початковій школі виховувався в любові до царя і православ'я, а згодом, коли частина Західної України відійшла до Польщі, його примушували любити вже нову "батьківщину".
"Снився Київ, якого ніколи не бачив"
Проте серце Самчука належало Україні і рвалося до Києва. Він мріяв про навчання. Усі його прагнення були спрямовані на схід, дарма що радянський. Однак українська столиця для польського підданого була недоступна. І наївний 19-річний юнак наважився на ризикований крок - перейти кордон нелегально. Ось що написав він про це в мемуарах "На білому коні": "Такого чарівного літа, 1924 року, я вибирався на Україну, до Києва, вчитися в університеті, на працю, куди вже пішло чимало моїх товаришів. Деякі з них не мали щастя, попалися на границі, їх покарано, але я вірю в своє призначення, і ніякі перешкоди мене не зупинять. Батько не радо мене відпускав, мати квилила, що більше ми не побачимося. Щоб я не відійшов з порожніми руками, батько продав за шість царських золотих п'ятирублівок телицю і дав їх мені на дорогу. Тяжке прощання з батьками, бурхливе з товаришами, і прощай "матко-польско".
Але наша хоробра виправа скінчилася ганебною катастрофою. Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське "стуй!"; нас спіймали, везли назад до Крем'янця, передали "дефензиві", багато питали, досить били, дома зробили трус, знайшли наші гімназійні журнали, які я редагував, пришили до цього нелегальщину, додали півроку в'язниці, відібрали мої п'ятирублівки і окремо, судово дали тридцять злотих кари за нелегальний вивіз золота. А головне - перервали і знівечили мою науку".
Уласові та його товаришам іще пощастило. Невідомо, чи залишилися б вони живі, якби таки потрапили на радянську територію. Невдовзі Самчука призвали на службу до польського війська, де він довго не затримався. Його нова втеча з "матко-польско" вдалася. Щоправда, Уласів шлях лежав уже не на схід, а на захід.
Спочатку Самчук жив у Німеччині, згодом у Чехословаччині. У Празі брав активну участь у культурному житті українських емігрантів. Чимало подорожував Європою, однак навіть у Старому Світі думку про місто на Дніпрі не полишав: "Мене тягнув Київ. Бажання "бути письменником" - основне бажання, а бути ним можливо тільки в Києві. Мене опанувала до краю одна ідея - написати епопею у трьох частинах, з трьох різних періодів - княжого, козацького і сучасного, діятись має це обополи ріки Дніпра, а назва її - "Дід-Дніпро". Дніпро - вісь, на якій обертається наша плянета від Перуна і до наших днів".
Цьому масштабному задуму так і не судилося здійснитися. А тим часом Самчук працював над романом "Волинь". Цей тритомний твір приніс письменникові славу. "У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман "Волинь" (як і Володимира Винниченка за "Сонячну машину"), - стверджував дослідник творчості Самчука Степан Пінчук. - Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоспроможними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами".
У бажанні пробитися до Києва Самчук пішов на легальний крок. Написав листа до радянського посольства в Берліні з проханням дозволити йому поїхати в столицю УРСР. Звісно, з того теж нічого не вийшло. У спогадах вчувається відчай: "Я хочу і мушу бути в забороненому для мене Києві - Польща не Польща, союз не союз, ост не ост, хочу стояти на горі Володимира і бачити простір, по якому пройшли скіти, гуни, печеніги, варяги, монголи, слов'яни - всі ті, що їх кров тече в моїх жилах".
На рідній Волині
І тільки війна дала змогу Уласові Самчуку повернутися на рідну землю. Безперечно, письменник і його соратники мали намір докластися до розбудови України саме в столиці. Неодноразово Самчук планував майбутнє з Оленою Телігою: "Уявляли Київ, наші нові зустрічі, особливо з нашими колегами, нашу там працю, відвідини театру. Олена вже бачила себе в льожі Київської опери у товаристві когось з її улюблених поетів, у своїй пишній варшавській сукні. У цей час ми якось забули, що на плянеті бушує епохальна боротьба жорстоких суперечностей, у якій ми також творимо якусь маленьку частинку, але ця мить мала в собі стільки особливого змісту, чару, несподіваности, що можна було забути і за війну... "Обіцяйте мені, - казала Олена, - що ми разом дійдемо до самого Києва!" - "Обіцяю!" - сказав я на це".
Однак до Києва потрапити було непросто. Друзі зупинилися в Рівному. На рідній волинській землі Уласові Самчуку запропонували редагувати газету "Волинь": "Розуміється, я мріяв про Київ, але ця конкретна думка видалася мені також привабливою. Коли ще там Київ, а тут уже діло".
У Рівному Самчук подружився з групою киян, працівниками кіностудії. Ці люди відіграли значну роль у його житті - зокрема кінорежисер і скульптор Іван Кавалерідзе й його асистентка з монтажу Тетяна Прахова, яка згодом стала дружиною письменника.
"Справді інтригуюче товариство, - згадував Улас Олексійович. - Частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм "Пісня про Довбуша", тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди..."
Згодом київські митці отримали змогу повернутися додому. До Києва поїхала й Олена Теліга. А Самчук редагував "Волинь". Як зазначають дослідники, газета була популярна не тільки у волинському краї. У ній не було плазування перед німцям, а деколи публікувалися й доволі гострі матеріали.
28 вересня 1941 р. "Волинь" вийшла з Самчуковою передовицею "Київ - серце України". У ній йшлося про значення міста для українців і його роль в історії: "Київ це не сама столиця. Київ це вузол, яким тисячолітня історія зв'язала два континенти - Европу і Азію… Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого огню і живої гарячої крови. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього… Жив тим якраз глибинним життям, яке в середині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: "Встане Україна і розвіє тьму неволі".
Щасливий день
У столиці про письменника не забували, запрошували на роботу. У жовтні 1941 р. Олег Ольжич офіційно сповістив Самчука, що того обрано до складу Української Національної Ради. Така увага неабияк надихнула редактора, однак він був обтяжений обов'язками на місці. До того ж потрібен був дозвіл військового командування. Була й транспортна проблема.
26 жовтня нарешті відбулася довгоочікувана подорож до Києва. Самчук вирушив на схід разом із друзями на авто: "Нас четверо подорожніх, а до того кілька мішків різноманітних харчів, бо думалося не тільки за наші власні шлунки, а за чисельних наших друзів, до яких ми їхали в гості. Ми ж бо знали, що Київ дослівно голодує…"
Гостре письменницьке око фіксувало дорогою до столиці чимало дивного й незвичного для європейця: "Дуже мало людей, і всі вони дуже відповідні до загального краєвиду. Облізлі шапки-вушанки, ватяні китайські заяложені піджаки-фуфайки і стоптане, невиразне взуття. Мене дивує, чому це все так нагадує Азію. Тож колись нічого цього не помічалося. Невже Сибір сягнув своїм стилем аж сюди".
Хвилювання не покидало подорожніх: вони не були певні, що їх пропустять до міста. Утім, доля виявилася милостивою.
"Ми - у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними ветхенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика. А я здіймаю капелюх і мовчазно вітаю трамвай разом зо всім іншим, що бачать очі. І я вже не знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася. За цей час наша плянета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалася друга світова війна, впало дев'ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій… І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в'їхати до цього древнього града моїх предків".
"Місто виглядало німо, темно, гробово"
Подальші спогади Уласа Самчука мають назву "На коні вороному". Вони стали логічним продовженням мемуарів "На білому коні". Письменник передав у них враження від побаченого, чимало розмірковував. Про те, яким було культурне життя української столиці за німців очима Самчука, про його спілкування з місцевими митцями й чиновниками можна довідатися з публікації "Муза в окупації" (DT.UA, №1, 13.01.2017).
Попри війну, голод і холод, письменник не розчарувався в Києві. Хоча за місяць до його приїзду злетів у повітря Хрещатик. А невдовзі й сам він став свідком знищення Успенського собору Києво-Печерської лаври та будинку міської думи на нинішньому майдані Незалежності.
У Києві Самчук зустрівся зі старими друзями: Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Іваном Рогачем та іншими. Зміцніла його дружба з Іваном Кавалерідзе, а стосунки з Тетяною Праховою стали початком їхнього роману на все життя.
Та все це буде згодом. А спершу прибулі з Рівного на авто подорожні зупинилися в Івана Кавалерідзе на Брест-Литовському проспекті, неподалік кіностудії. Самчук мав змогу оцінити радянський побут: "І добре, що Іван Петрович видатний режисер кінофабрик, а тому і мешкання його видатне відповідно. Чотири кімнати з цілою кухнею на одну родину, за совєтських гараздів це щось з фантазії. І ми, що нагрянули такою ордою, маємо де зміститися. І єдина прикрість: електрики не пущено, її надолужують свічки, огрівання також ще не діє, температура синхронна з тією, що й надворі. Одначе не в цьому істина. Ми в Києві. У наших друзів. А тому нам і тепло, і ясно…"
А вже зранку оглядини середмістя: "Перед нами Київ. Широка, проста, мощена каменем магістраля, яка могла б і вражати, коли б надати їй трохи буржуазного вигляду. А так все тут ультра-пролетарське. Ошуміле, занедбане, недороблене".
Далі перед очима зруйнований Хрещатик: "Господи Боже! На що він був тоді подібний. Гори руїн і звалищ. Помпея над самим Дніпром".
І могутня ріка: "Годі повірити! То ж це він, Дніпро! Там далі внизу перед нашим зором. Широчінь, велич, далеч. Зупиняємось німо захоплені, бо нема слів, щоб це сказати. Нарешті, нарешті… Стільки років мріялось, снилось, тужилось, і ось він живий і справжній перед очима…"
Якийсь час Самчук жив у Тетяни Прахової. Її квартира була скромніша за помешкання Кавалерідзе. Тетяна Федорівна показувала Уласові Олексійовичу місто. На Байковому кладовищі вони провідали могили Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Кониського, Миколи Лисенка, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Лесі Українки. Стан некрополя неприємно вразив письменника, особливо його нові ділянки: "За наших відвідин ця частина Байкова була найстаранніше занедбана. Море високого сухого бур'яну вкривало простір, і в ньому безслідно тонули могили наших предків".
"Русифікація мейд ін Москау"
Уласа цікавило не тільки обличчя міста, а й його жителі. Наскільки вони почувалися українцями? Чи шанували мову і звичаї предків? Часто доводилося стикатися з денаціоналізацією і русифікацією. Приміром, поблизу пам'ятника Шевченкові Самчук і Кавалерідзе стали свідками такої розмови:
"З-за туману несподівано вийшло дві тітки одягнуті в бахматі куртки з великими хустками на головах. - А ето кто такой? - чуємо досить несподіване питання одної з них відомим волапюком. - Ето какой-то украінскій пісатєль, - чуємо на це відповідь. Тітки ще глянули на пам'ятник і пішли своєю дорогою. Ми переглянулись і посміхнулись. - Бачиш? - казав Іван Петрович. - У нас ще й такий "народ" зберігається. - Не дуже тому дивуюся, - відповів на це я.
Розмова між нами на цю тему тривала довго, але відгуки цієї сцени залишились у мене назавжди. Тут стільки Шевченка, а все-таки "какой-то украінскій пісатєль". З уст української міщанки. Це зветься русифікація мейд ін Москау. Анатомія цього явища феноменальна".
Або спілкування із сином Тетяни Прахової Толею: "Він мене спостерігає, бо це вперше доводиться йому бачити у цій квартирі людину з іншого - "буржуазного світу", яка до всього розмовляє з ним українською мовою. І він дуже дивується, що його власна мама, яку він так добре знає, несподівано також заговорила цією мовою. Звідкіля вона її знає? А! Кінофабрика! Українская! І мені здавалось, що хлопець вперше довідується, що він у Києві, що це столиця УРСР, що на вулицях українські написи, що кінофабрика "українская". А одного разу він навіть сам ходив до української школи… Але він все це забув".
Якось Самчук і Прахова навідалися в гості до патріарха відомої мистецької родини Василя Кричевського: "Ми застали його за цікавим заняттям. Він давав лекцію української мови своїй, років семи, внучці. І з цього приводу у нас виникнула розмова. Він це мусів робити, бо інакше дитина не знатиме рідної мови взагалі. За совєтів у їх домі говорили по-російськи. Це робилося з конечности збереження життя. Українцям, з репутацією старих діячів, рекомендувалося особливо бути обережними з їх мовою, щоб не потрапити в буржуазні націоналісти, а тим самим на Сибір. І російська мова була для них найпевнішим камуфляжем".
"Київ наймиліший моєму серцю"
Упродовж 1941–1942 рр. Улас Самчук чотири рази приїжджав до Києва. Навідувався до столиці навіть рейсовим автобусом, який за окупації ходив з Рівного. У свій третій приїзд письменник уже не застав живими Олену Телігу й деяких інших друзів.
Востаннє він завітав до столиці, повертаючись з поїздки Східною Україною. Це був його єдиний у житті візит на Лівобережжя. Про людей Самчук записав таке: "І з моєї точки погляду люди цієї Центральної України подобались мені вельми. У них, можливо, не було плеканої, загостреної національної свідомости, як у нас на заході, але вони були національно сильні з кореня, з духа, з традиції і цілої їх великої стихії, яка, зливаючись із стихією їх природи, давала дуже буйний, сильний і вартісний тип людини".
Чимало вражень Самчук виніс з відвідин Кременчука, Харкова й Полтави, однак столиці над Дніпром він не зрадив: "І все таки Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший - байдуже, які там козні строїть проти нього Москва".