30 лет назад, 9 июля 1987 г., в Торонто отошел в вечность "украинский Гомер ХХ века" Улас Самчук.
Переживание о родной земле и ее народе красной нитью проходит через все его творчество. Но судьба распорядилась так, что большую часть своей долгой жизни (умер на 83 году) писатель провел за пределами Украины. До Второй мировой войны и сразу после нее жил в Европе, последние десятилетия - в Канаде.
Улас Самчук не ограничивался литературной деятельностью. Он известен также как журналист, публицист и политик, хотя от политики пытался дистанцироваться. Посещал лекции в европейских университетах, но диплом так и не получил. Много читал, занимался самообразованием. Родившись в 1905-м в относительно зажиточной крестьянской семье на Волыни, которая входила тогда в состав Российской империи, в начальной школе воспитывался в любви к царю и православию, а со временем, когда часть Западной Украины отошла к Польше, его заставляли любить уже новую "родину".
"Снився Київ, якого ніколи не бачив"
Но сердце Самчука принадлежало Украине и рвалось в Киев. Он мечтал об учебе. Все его стремления были направлены на Восток, несмотря на то, что он был советский. Но украинская столица для польского подданного была недоступна. И наивный 19-летний юноша отважился на рискованный шаг - перейти границу нелегально. Вот что написал он об этом в мемуарах "На білому коні": "Такого чарівного літа, 1924 року, я вибирався на Україну, до Києва, вчитися в університеті, на працю, куди вже пішло чимало моїх товаришів. Деякі з них не мали щастя, попалися на границі, їх покарано, але я вірю в своє призначення, і ніякі перешкоди мене не зупинять. Батько не радо мене відпускав, мати квилила, що більше ми не побачимося. Щоб я не відійшов з порожніми руками, батько продав за шість царських золотих п'ятирублівок телицю і дав їх мені на дорогу. Тяжке прощання з батьками, бурхливе з товаришами, і прощай "матко-польско".
Але наша хоробра виправа скінчилася ганебною катастрофою. Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське "стуй!"; нас спіймали, везли назад до Крем'янця, передали "дефензиві", багато питали, досить били, дома зробили трус, знайшли наші гімназійні журнали, які я редагував, пришили до цього нелегальщину, додали півроку в'язниці, відібрали мої п'ятирублівки і окремо, судово дали тридцять злотих кари за нелегальний вивіз золота. А головне - перервали і знівечили мою науку".
Уласу и его товарищам еще повезло. Неизвестно, остались ли они живы, если бы все же попали на советскую территорию. Вскоре Самчука призвали на военную службу, где он долго не задержался. Его новое бегство с "матко-польско" удалась. Правда, путь Уласа лежал уже не на Восток, а на Запад.
Сначала Самчук жил в Германии, затем в Чехословакии. В Праге активно участвовал в культурной жизни украинских эмигрантов. Много путешествовал по Европе, но даже в Старом Свете мысль о городе на Днепре не оставлял: "Мене тягнув Київ. Бажання "бути письменником" - основне бажання, а бути ним можливо тільки в Києві. Мене опанувала до краю одна ідея - написати епопею у трьох частинах, з трьох різних періодів - княжого, козацького і сучасного, діятись має це обополи ріки Дніпра, а назва її - "Дід-Дніпро". Дніпро - вісь, на якій обертається наша плянета від Перуна і до наших днів".
Этому масштабному замыслу так и не суждено было осуществиться. А тем временем Самчук работал над романом "Волинь". Это трехтомное произведение принесло писателю славу. "В 30-х годах предпринимались определенные меры по выдвижению кандидатуры Уласа Самчука на Нобелевскую премию за роман "Волинь" (как и Владимира Винниченко за "Сонячну машину"), - утверждал исследователь творчества Самчука Степан Пинчук. - Но, к сожалению, их имен нет среди Нобелевских лауреатов: произведения писателей угнетенного народа оказались неконкурентоспособными не по мере таланта, а из-за отсутствия переводов, соответствующей рекламы".
В желании пробиться в Киев Самчук пошел на легальный шаг. Написал письмо в советское посольство в Берлине с просьбой разрешить ему поехать в столицу УССР. Конечно, из этого тоже ничего не получилось. В воспоминаниях чувствуется отчаяние: "Я хочу і мушу бути в забороненому для мене Києві - Польща не Польща, союз не союз, ост не ост, хочу стояти на горі Володимира і бачити простір, по якому пройшли скіти, гуни, печеніги, варяги, монголи, слов'яни - всі ті, що їх кров тече в моїх жилах".
На родной Волыни
И только война дала возможность Уласу Самчуку вернуться на родную землю. Бесспорно, писатель и его соратники были намерены приобщиться к восстановлению Украины именно в столице. Неоднократно Самчук планировал будущее с Еленой Телигой: "Уявляли Київ, наші нові зустрічі, особливо з нашими колегами, нашу там працю, відвідини театру. Олена вже бачила себе в льожі Київської опери у товаристві когось з її улюблених поетів, у своїй пишній варшавській сукні. У цей час ми якось забули, що на плянеті бушує епохальна боротьба жорстоких суперечностей, у якій ми також творимо якусь маленьку частинку, але ця мить мала в собі стільки особливого змісту, чару, несподіваности, що можна було забути і за війну... "Обіцяйте мені, - казала Олена, - що ми разом дійдемо до самого Києва!" - "Обіцяю!" - сказав я на це".
Но в Киев попасть было непросто. Друзья остановились в Ровно. На родной волынской земле Уласу Самчуку предложили редактировать газету "Волинь": "Розуміється, я мріяв про Київ, але ця конкретна думка видалася мені також привабливою. Коли ще там Київ, а тут уже діло".
В Ровно Самчук подружился с группой киевлян, работниками киностудии. Эти люди сыграли огромную роль в его жизни - в частности кинорежиссер и скульптор Иван Кавалеридзе и его ассистентка по монтажу Татьяна Прахова, ставшая впоследствии женой писателя.
"Справді інтригуюче товариство, - вспоминал Улас Алексеевич. - Частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм "Пісня про Довбуша", тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди...".
Со временем киевские мастера получили возможность вернуться домой. В Киев поехала и Елена Телига. А Самчук редактировал "Волинь". Как отмечают исследователи, газета была популярна не только в волынском крае. В ней не было пресмыкательства перед немцами, а иногда публиковались и довольно острые материалы.
28 сентября 1941 г. "Волинь" вышла с передовицей Самчука "Київ - серце України". В ней, в частности, речь шла о значении города для каждого украинца и его роли в истории: "Київ це не сама столиця. Київ це вузол, яким тисячолітня історія зв'язала два континенти - Европу і Азію… Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого огню і живої гарячої крови. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього… Жив тим якраз глибинним життям, яке в середині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: "Встане Україна і розвіє тьму неволі".
Счастливый день
В столице о писателе не забывали, приглашали на работу. В октябре 1941 г. Олег Ольжич официально известил Самчука об избрании в состав Украинского Национального Совета. Такое внимание очень вдохновило редактора, но он был отягощен обязанностями на месте. К тому же требовалось разрешение военного командования. Была и транспортная проблема.
26 октября наконец состоялось долгожданное путешествие в Киев. Самчук отправился на Восток вместе с друзьями на автомобиле: "Нас четверо подорожніх, а до того кілька мішків різноманітних харчів, бо думалося не тільки за наші власні шлунки, а за чисельних наших друзів, до яких ми їхали в гості. Ми ж бо знали, що Київ дослівно голодує…".
Острый писательский глаз фиксировал по пути в столицу немало странного и непривычного для европейца: "Дуже мало людей, і всі вони дуже відповідні до загального краєвиду. Облізлі шапки-вушанки, ватяні китайські заяложені піджаки-фуфайки і стоптане, невиразне взуття. Мене дивує, чому це все так нагадує Азію. Тож колись нічого цього не помічалося. Невже Сибір сягнув своїм стилем аж сюди".
Волнение не отпускало путешественников: они не были уверены, что их пропустят в город. И судьба оказалась милостивой.
"Ми - у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними ветхенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика. А я здіймаю капелюх і мовчазно вітаю трамвай разом зо всім іншим, що бачать очі. І я вже не знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася. За цей час наша плянета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалася друга світова війна, впало дев'ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій… І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в'їхати до цього древнього града моїх предків".
"Місто виглядало німо, темно, гробово"
Дальнейшие воспоминания Уласа Самчука носят название "На коні вороному". Они стали логическим продолжением мемуаров "На білому коні". Писатель передал в них впечатление от увиденного, много размышлял. О том, какой была культурная жизнь украинской столицы при немцах глазами Самчука, о его общении с местными творческими людьми и чиновниками можно узнать из публикации "Муза в оккупации" (ZN.UA, №1, 13.01.2017).
Несмотря на войну, голод и холод, писатель не разочаровался в Киеве. Хотя за месяц до его приезда взлетел в воздух Крещатик. А вскоре и сам он стал свидетелем уничтожения Успенского собора Киево-Печерской лавры и здания городской думы на нынешнем Майдане Незалежности.
В Киеве Самчук встретился со старыми друзьями: Еленой Телигой, Олегом Ольжичем, Иваном Рогачем и др. Окрепла его дружба с Иваном Кавалеридзе, а отношения с Татьяной Праховой стали началом их романа на всю жизнь.
Но все это будет со временем. А сначала прибывшие из Ровно на авто путешественники остановились у Ивана Кавалеридзе на Брест-Литовском проспекте, неподалеку от киностудии. У Самчука появилась возможность оценить советский быт: "І добре, що Іван Петрович видатний режисер кінофабрик, а тому і мешкання його видатне відповідно. Чотири кімнати з цілою кухнею на одну родину, за совєтських гараздів це щось з фантазії. І ми, що нагрянули такою ордою, маємо де зміститися. І єдина прикрість: електрики не пущено, її надолужують свічки, огрівання також ще не діє, температура синхронна з тією, що й надворі. Одначе не в цьому істина. Ми в Києві. У наших друзів. А тому нам і тепло, і ясно…".
А уже утром осмотр города: "Перед нами Київ. Широка, проста, мощена каменем магістраля, яка могла б і вражати, коли б надати їй трохи буржуазного вигляду. А так все тут ультра-пролетарське. Ошуміле, занедбане, недороблене".
Далее перед глазами разрушенный Крещатик: "Господи Боже! На що він був тоді подібний. Гори руїн і звалищ. Помпея над самим Дніпром".
И могучая река: "Годі повірити! То ж це він, Дніпро! Там далі внизу перед нашим зором. Широчінь, велич, далеч. Зупиняємось німо захоплені, бо нема слів, щоб це сказати. Нарешті, нарешті… Стільки років мріялось, снилось, тужилось, і ось він живий і справжній перед очима…".
Какое-то время Самчук жил у Татьяны Праховой. Ее квартира была скромнее квартиры Кавалеридзе. Татьяна Федоровна показывала Уласу Алексеевичу город. На Байковом кладбище они проведали могилы Марии Заньковецкой, Николая Садовского, Ивана Нечуя-Левицкого, Александра Кониского, Николая Лысенко, Бориса Гринченко, Михаила Грушевского, Леси Украинки. Состояние некрополя неприятно поразило писателя, особенно его новые участки: "За наших відвідин ця частина Байкова була найстаранніше занедбана. Море високого сухого бур'яну вкривало простір, і в ньому безслідно тонули могили наших предків".
"Русифікація мейд ін Москау"
Уласа Самчука интересовало не только лицо города, но и его жители. Насколько они чувствовали себя украинцами? Уважали ли язык и обычаи предков? Часто приходилось сталкиваться с денационализацией и русификацией. Например, около памятника Шевченко Самчук и Кавалеридзе стали свидетелями такого разговора:
"З-за туману несподівано вийшло дві тітки одягнуті в бахматі куртки з великими хустками на головах. - А ето кто такой? - чуємо досить несподіване питання одної з них відомим волапюком. - Ето какой-то украінскій пісатєль, - чуємо на це відповідь. Тітки ще глянули на пам'ятник і пішли своєю дорогою. Ми переглянулись і посміхнулись. - Бачиш? - казав Іван Петрович. - У нас ще й такий "народ" зберігається. - Не дуже тому дивуюся, - відповів на це я.
Розмова між нами на цю тему тривала довго, але відгуки цієї сцени залишились у мене назавжди. Тут стільки Шевченка, а все-таки "какой-то украінскій пісатєль". З уст української міщанки. Це зветься русифікація мейд ін Москау. Анатомія цього явища феноменальна".
Или общение с сыном Татьяны Праховой Толей: "Він мене спостерігає, бо це вперше доводиться йому бачити у цій квартирі людину з іншого - "буржуазного світу", яка до всього розмовляє з ним українською мовою. І він дуже дивується, що його власна мама, яку він так добре знає, несподівано також заговорила цією мовою. Звідкіля вона її знає? А! Кінофабрика! Українская! І мені здавалось, що хлопець вперше довідується, що він у Києві, що це столиця УРСР, що на вулицях українські написи, що кінофабрика "українская". А одного разу він навіть сам ходив до української школи… Але він все це забув".
Как-то Самчук и Прахова пришли в гости к патриарху известной творческой семьи Василию Кричевскому: "Ми застали його за цікавим заняттям. Він давав лекцію української мови своїй, років семи, внучці. І з цього приводу у нас виникнула розмова. Він це мусів робити, бо інакше дитина не знатиме рідної мови взагалі. За совєтів у їх домі говорили по-російськи. Це робилося з конечности збереження життя. Українцям, з репутацією старих діячів, рекомендувалося особливо бути обережними з їх мовою, щоб не потрапити в буржуазні націоналісти, а тим самим на Сибір. І російська мова була для них найпевнішим камуфляжем".
"Київ наймиліший моєму серцю"
В течение 1941–1942 гг. Улас Самчук четыре раза приезжал в Киев. Наведывался в столицу на рейсовом автобусе, который во время оккупации ходил из Ровно. В свой третий приезд писатель уже не застал в живых Елену Телигу и некоторых других друзей.
В последний раз он посетил столицу, возвращаясь с поездки по Восточной Украине. Это был его единственный в жизни визит на Левобережье. О людях Самчук записал следующее: "І з моєї точки погляду люди цієї Центральної України подобались мені вельми. У них, можливо, не було плеканої, загостреної національної свідомости, як у нас на заході, але вони були національно сильні з кореня, з духа, з традиції і цілої їх великої стихії, яка, зливаючись із стихією їх природи, давала дуже буйний, сильний і вартісний тип людини".
Немало впечатлений Самчук вынес от посещения Кременчуга, Харькова и Полтавы, но столице над Днепром он не изменил: "І все таки Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший - байдуже, які там козні строїть проти нього Москва".