Після закінчення Великої війни (1914-1918) відносини між Австрією, Німеччиною та Росією, з одного боку, і новоствореними державами, що вийшли з імперій (Польща, Чехословакія, країни Балтії, Україна, Грузія, Білорусія...), з другого, складалися непросто. Нова картина світу держав Європи докорінно вплинула на розвиток політичних і суспільних тенденцій, що виникли як наслідок цих відносин. Їх поглиблення чималою мірою сприяло початку Другої світової війни, в якій реанімовані імперії бачили шлях до ідеологічно обґрунтованого світового панування...
Німеччина, за мірками нацистів, - країна народу вищої раси. Росія - країна, яка несла світу найбільш "благородну та жадану" людством мрію створення світового комуністичного суспільства. Його ідеолог В.Ленін не був прибічником державного співтовариства національних комуністичних держав. Світ йому уявлявся Союзом радянських соціалістичних республік. Але оскільки після 1945 р. важко було переконати країни Східної Європи відмовитися від своєї державності, запропонована Леніним назва залишилася тільки для видозміненої Російської імперії. А процес створення комуністичної системи набув форми національних держав із обмеженим суверенітетом. Ленінська ідея єдиної комуністичної держави залишилася в архівах. А роботи, в яких вона викладена, так і не побачили світ.
Осторонь від марення світового панування стояла Габсбурзька монархія з її лібералізмом, який реально визначився після революції 1848–1849 років. Тут ідеї демократії тісно перепліталися з прагненнями до незалежності народів, які її населяли. У системі ліберальної імперії колонізовані Австрією етноси досить близько підійшли до демократичного суспільного устрою. Навіть Буковина і Галичина отримали статус автономії: перша - у статусі окремого коронного краю в 1849-му, друга - у 1861-му. Обидві, перебуваючи в складі Габсбурзької монархії, зберегли свою українську ідентичність. Ніхто не стане заперечувати, що Чехословаччина після розпаду Габсбурзької монархії (1918 р.) була найбільш демократичною країною в Європі. Та й Угорщина йшла б тим самим шляхом, якби там не сталася спровокована ззовні комуністична революція у 1919 році.
Право на розвиток поза колишнім двоголовим центром "Відень-Будапешт" (з 1867 р.) і Османською імперією дістали південні слов'яни: серби, хорвати, чорногорці, македонці, словенці. І не провина Австрії, що державний паспорт один на всіх опинився в Югославії - від початку абсолютно штучного утворення.
А все розпочалося в червні 1914 р. у Сараєві. Убивство спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружини Софії Гогенберг у розумінні громадськості Європи було сприйняте не як привід, а як причина початку війни. Це потім історики довго розбиралися. Шукали й у балканізації - роздробленості західних Балкан на дрібні держави, які ворогували між собою та намагалися розв'язувати свої проблеми за допомогою великих держав Європи. У Парижі і Лондоні дійшли розуміння того, що балканізацію слід подолати через об'єднання малих держав в одне ціле й тим самим усунути джерела конфліктів, які загрожували черговим вибухом європейського світу. Так, 1 грудня 1918 р. з'явилося на карті Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС, з 1929 р. - Югославія). Початковий задум не спрацював: словенці продовжували орієнтуватися на Італію та Австрію, хорвати - на Німеччину й Італію, серби - на Росію, а босняки-мусульмани й албанці - на Туреччину. Балканізація як спосіб національно-політичного мислення в міжвоєнний період так і не була подолана, визначила ситуацію 1941–1944 рр. І, навпаки, підсилила ворожнечу між народами, що населяли ці землі.
Після поразки у квітні 1941-го Югославія знову опинилася в цій системі, видимою частиною якої були внутрішня війна і чвари. Сподіваючись здобути незалежність, хорвати пішли на союз із нацистською Німеччиною; серби опинилися між комуністичним Радянським Союзом (Й.Броз Тіто), пронімецьким "урядом національного порятунку" (1941–1944, М.Недич) і Заходом (Д.Михайлович). Словенія була окупована Німеччиною, Італією та Угорщиною. Македонія - Болгарією. Частина північної Сербії (Воєводіна) була приєднана до Угорщини. Примітно, що кілька місяців 1944 р. існувала Македонська незалежна республіка, створена болгарськими окупантами. Косовари в італійському протектораті Албанія виганяли сербів із Косова. Національна ворожнеча набула дуже жорстокого характеру (що відгукнулося вже після розпаду країни в 1989 р.), внаслідок чого Югославія залишалася особливим вогнищем у котлі Другої світової війни, що гуркотала повсюди.
Радянський Союз, перетворивши після 1945-го Югославію на зону свого впливу, повторив помилку Антанти у 1918 р., а перенісши на південнослов'янські землі радянську суспільну та державну модель, отримав країну, несприйнятливу як до комунізму (соціалізм Йосипа Броз Тіто мав досить мало спільного з "народними демократіями" східноєвропейських країн), так і до дебалканізації. Попри всі зусилля Белграда зберегти єдину державу, запроваджені режимом Тіто жорсткі заходи з "посилення дружби народів" (а певних успіхів белградський уряд все-таки досяг), доля всіх трьох Югославій виявилася в принципі однаковою. Вони зникали одна за одною під натиском націоналізму (1941, 1991, 2006 рр.).
Ще в складнішому становищі опинилися держави - чужорідні осколки Другого рейху. Тут імперський центр не тільки всіляко опирався територіальним втратам, а й відразу ж, усупереч статтям Версальського миру, взявся за повернення втрачених земель до складу Німеччини. З перших же днів незалежного існування Польща та Чехословаччина, де в Судетській області компактно проживали більш як 3 млн німців, відчули потужний тиск Берліна. Методи, які застосовувалися Німеччиною, були досить різні: для Польщі - просте поглинання, для Австрії, оголошеної частиною Німеччини, - приєднання (аншлюс), підтриманий більшістю австрійців. А от Чехословаччину в середині 1920-х років заманювали Митним союзом. Слід зауважити: з поступовою ревізією Паризьких мирних договорів та зі зростанням військової могутності Німеччини, особливо після приходу в 1933 р. до влади нацистів, ці методи видозмінювалися у напрямі посилення вирішального чинника впливу - сили.
Неоднозначні та складні процеси відбувалися в Росії. Лютнева революція 1917 р. і розпад Російської імперії поклали початок формуванню державності - як національних окраїн, так і внутрішніх, населених "інородцями", районів. Обіцяючи автономію колоніям, які прагнули незалежності, еліта титульних націй сподівалася пережити важкий час і зберегти владу над колишнім імперським простором. І більшовики, нехай і прикриваючись "інтернаціоналізмом", і монархісти (біла гвардія) однозначно стояли за збереження Великої Росії. Одне їх розрізняло в цьому сенсі: перші пропонували незвідане, туманне майбутнє, яке вабило солодкою невідомістю (тому записали у свої когорти так багато людей), а другі - минуле, яке остогидло практично всім. У такому розкладі оцінок більшовики здобули виграшний джокер. Жовтневий переворот став найбільш успішним засобом збереження імперії, але в новій якості та під іншими прапорами.
Для здійснення своїх планів світового масштабу більшовикам потрібні були величезні людські та матеріальні ресурси. На створеному силою і міфами щасливому майбутньому, яке звільняло індивіда від майна та всього іншого, що нібито пригнічувало людину, замишлявся проект всесвітньої комуністичної держави, яка являла для людства загрозу набагато більшу, ніж аж ніяк не ліберальна імперія Романових. Кровопролитна Громадянська війна 1918–1921 рр. насправді лише частково виявилася протистоянням між більшовиками та білогвардійцями. Її другий компонент становила війна за збереження імперії, проти національних околиць, які прагнули незалежності. Створення СРСР було остаточною перемогою більшовиків у цій війні та завершенням формування комуністичної імперії. Уникнути цієї долі на час вдалося деяким колишнім імперським околицям (Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія). Польщі, більша частина якої також була в складі Російської імперії, теж удалося відстояти свою незалежність. Утім, Варшава прихопила й ряд територій, де проживали досить компактно національні меншини (українці, білоруси, литовці, німці). Але це інша історія...
На відміну від Австрії, повернення Німеччини та Росії до імперської моделі в найбільш спотворених людиноненависницьких формах - нацизмі та комунізмі - становило як загрозу для народів, що здобули державність, так і нездоланну перешкоду для тих, хто прагнув її. Долі імперських метрополій та їхніх колишніх колоній знову перетнулися.
Минуло 100 років із початку Першої світової війни. У Відні давно вже ніхто не згадує про ліберальну Габсбурзьку монархію. Десь у 1960-х роках під час журналістського опитування на вулицях австрійської столиці знайшовся тільки один старий, який ностальгував за імперією. Історія віддала перевагу розвитку, якому Відень абсолютно не перешкоджав. Долі обох інших могутніх імперій у загальному підсумку виявилися однаковими та жалюгідними. Боротьба за велич завершилася крахом. Третій рейх зник у 1945-му, а Радянська імперія, упершись у неминучий для комуністичного ладу тупик економічного та соціально-політичного розвитку, впала в 1991-му під тягарем власного утопічного експерименту. Для Німеччини поразка в Другій світовій війні перетворилося на торжество демократії й економічної могутності. Для Радянського Союзу перемога - у подовження утопії.
Тому вихід з імперського стану обох країн виявився неоднаковим. Німеччина усім миром покаялася, відмовилася від імперської ідеї та заходилася налагоджувати економічне процвітання...
Іншим шляхом після 1991-го пішла Росія. Проголошені в 1990-х трансформаційні цілі залишилися, швидше, декларативними, ніяк не затребуваними соціумом. Російська еліта та суспільство, які ніколи не знали реальної демократії, не сприйняли, а практично виступили проти нових можливостей, що з'явилися. Контроль до 1989 р. над Центральною та Південно-Східною Європою, ранг наддержави, формування разом із Америкою політичного клімату у світі... - і раптом таке стрімке, болісне падіння. Росія опинилася в лещатах глибокої внутрішньої і зовнішньополітичної кризи, яку відомий московський політолог С.Бєлковський назвав "веймарським синдромом", маючи на увазі масовий прояв з боку німців нелюбові до демократії та Веймарської республіки в 20-х - на початку 30-х років минулого століття, що досить спритно використали нацисти. До цього додалися пошуки винних поза кордонами Російської Федерації. Найбільш яскраві приклади - агресія Російської Федерації в Грузії та Україні.
З початку ХХІ ст. колесо часу в путінській Росії стало дедалі швидше обертатися у зворотний бік, небезуспішно створюючи в суспільстві ілюзію, що стан світу визначається не законами розвитку світового співтовариства, а розроблювальними та впроваджуваними в життя цільовими настановами й операціями спецслужб. Як наслідок, старі, що набили оскому кліше "Русский мир" та "євразійство", укотре покликані стати ідеологічним обґрунтуванням відродження імперії та відновлення втрачених позицій у Європі і світі, відкриваючи тим самим шлях до ізоляції країни з усіма наслідками епохи глобалізації, що випливають звідси.
І якщо Німеччина через довгі роки покаяння та очищення демократією прийшла до торжества свободи і гуманізму, то Росія й сьогодні демонструє нездатність вирватися з імперського полону, своїми діями інспірує досить небезпечні виклики і собі, й іншим країнам. Не побоїмося сказати - усьому світу.