UA / RU
Підтримати ZN.ua

"Хортиці віддала серце і душу"

Олена Апанович та її внесок в історію жінок козацького Запорожжя

Автор: Олександр Кривоший

Невдовзі виповнюється 95 років від дня народження видатного українського історика Олени Михайлівни Апанович.

У розумінні структур жіночої повсякденності козацького Запорожжя Олена Апанович набагато випередила сучасні воєнно-історичні, жіночі та гендерні студії, які часто грішать зневажливим ставленням до широкого кола квазінаціональних традицій українського козацького війська XVI–ХVII ст.

В одних читачів таке твердження може викликати подив, в інших - заперечення чи навіть протест, оскільки заведено вважати, що жінок на Запорожжі або взагалі не було, або було так мало, що вони не залишили по собі історичного сліду, достатнього для відтворення образу жіночої активності.

Річ у тому, що нав'язаний українському суспільству "офіційний" погляд на історію запорозького козацтва як на деструктивну, анархічну силу, яка зневажливо ставилася до жінок, шлюбно-сімейних та батьківських обов'язків, є звичайнісіньким "фейком" - продуктом соціального замовлення з боку російських державних структур. Акцентуючи одні сторони історії запорозького козацтва (гіпертрофована релігійність, підступність, зневажливе ставлення до шлюбно-сімейних обов'язків, схильність до пияцтва), імперські ідеологи прагнули примусити "мовчати" інші, невигідні для політичних та економічних інтересів царської Росії (прив'язання запорожців до української мови, пісні, батьківських традицій, високий рівень військового мистецтва). Таким чином під "нагляд" чиновницького апарату потрапили і стосунки запорозького козацтва з жінками - дружинами, сестрами, матерями, доньками, коханими, коханками, полонянками, і приятельками.

Офіційним поглядом на цю проблематику стали, сперті на праці російських (до речі, переважно іноземців на службі в імперії) істориків, висновки відірваного від місцевого (південноукраїнського) грунту, від козацької (запорозької і гетьманської) культурної традиції служебника Новоросійського генерал-губернатора М.Воронцова, а за сумісництвом - журналіста-початківця і краєзнавця Аполлона Скальковського про чернечий (себто жононенависницький) статус запорожців, сувору заборону появи жінки на Січі та просто абсолютно зневажливе ставлення козаків до сімейно-шлюбних традицій пращурів.

Активно протегована російськими імперськими ідеологами міфологема впродовж ХІХ–ХХ ст. поступово витворила в українському історичному наративі дискурс "жіночого запорозького", який вибудовував парадигму "бачення" історії жінок козацького Запорожжя, послуговуючись нав'язаним тогочасному українському соціуму типом світосприйняття (конструкт "ненаціональної пам'яті"). Він був представлений науково-творчим доробком уже згаданого А.Скальковського, Пантелеймона Куліша, Данила Мордовцева (Мордовця) та цілого ряду їхніх послідовників.

Виникнення національних традицій історіописання та заснування українських наукових шкіл в історичній науці в другій половині ХІХ ст. сприяло формуванню в українському історичному наративі іншого (професорського) дискурсу "жіночого запорозького", який базувався на суто національних культурних цінностях. Він був представлений науково-творчим доробком Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Йосипа Ролле та Ореста Левицького. На переконання цієї групи науковців, життєвий простір жінки на українському степовому пограниччі насправді був тісно пов'язаний із військовістю та буденними воєнно-здобичницькими практиками козаків-запорожців. Проте всі спроби названих істориків представити жінок козацького Запорожжя повноцінними учасницями українського історичного процесу залишилися практично невідрефлексованими сучасниками.

Нав'язаний російськими державними структурами "офіційний" погляд на стосунки запорозького козацтва з жінками практично не залишив для широкого загалу українських науковців можливостей відступу за чітко визначені межі оціночних координат.

Лише в середині 1960-х років ХХ ст. малознана на той час співробітниця Інституту історії Академії наук УРСР Олена Апанович відкрито наважилася відновити започатковану майже 100 років тому національно орієнтовану традицію осмислення історії жінок козацького Запорожжя.

У березні-червні 1965 р. в трьох номерах часопису "Наука і життя" Олена Апанович опублікувала розвідку "Маруся Богуславка - історична постать?", у якій вперше в центр дослідницької уваги поставила невільницький аспект теми "жінка і запорозьке козацьке військо". Звернувшись до проблеми жінок-полонянок, дослідниця виокремила і сформувала на її тлі новий для української соціокультурної традиції образ "полонянки-патріотки", уособленням якого стала Маруся Богуславка. Цей образ на тлі сталінсько-брежнєвського трактування полонених як зрадників Батьківщини різко контрастував із уявленнями українських радянських гуманітаріїв про образ жінки-героїні.

Не сумніваючись, що духовною основою переважної більшості стратегій виживання жінок українського степового пограниччя була "незгасима любов до рідної землі", Олена Апанович переконливо довела: невідомі автори "Думи про Марусю Богуславку" не в спрощеній обстановці, а в складній психологічній і драматичній життєвій ситуації показали силу духу та патріотизм української жінки. Річ у тому, що в архівних фондах Києва, Москви, Санкт-Петербурга та Львова й досі зберігається чимало писемних джерел про долі бранців і бранок з України, оскільки питання їх розшуку, викупів, визволення та обмінів було важливою проблемою у відносинах України і Московського царства з Кримським ханством та Османською імперією. У розшуку, викупах, визволеннях та обмінах жінок-полонянок з України і Росії активну участь, зі слів історика, брало запорозьке козацтво. Січ мала широкі зв'язки з Кримом і була добре обізнана з умовами та обставинами, за яких зазвичай проходив у татар і кримчаків обмін та викуп полонених…. Зі слів дослідниці, "…на Запорожжі завжди була в резерві для обміну й викупу певна кількість турецьких і татарських полонеників…". У своїй пізнішій праці "Розповіді про запорозьких козаків" (1991 р.) Олена Апанович пояснила причину такої своєї підвищеної уваги до невольницьких справ Запорозької Січі. Річ у тому, писала історик, що ординарні українські жінки-невільниці отримували визволення тільки з рук козаків під час походів і зрідка - в результаті викупу….

Стає очевидним, що дослідниця не підтримувала панівну в імперській та радянській історіографіях концепцію - що постать жінки в межах Вольностей Війська Запорозького Низового розглядалася козацтвом як небажана, а то й меншовартісна. Дискурс фронтової повсякденності ординарних жінок козацького Запорожжя - а невольницькі справи (захоплення жінок в полон, розшуки полонених, перебування жінок у полоні) ми зараховуємо до фронтової повсякденності - у науковому доробку О. Апанович не обмежується згаданою вище розвідкою.

У березні 1969 р. в газеті "Літературна Україна" було надруковано статтю Олени Апанович і Олени Компан "Сучасниці дівчини з легенди". В канву історії України раннього Нового часу та запорозького козацтва дослідниці включили розповідь про фронтову повсякденність ординарних українських жінок, які разом із козаками-запорожцями брали участь у захопленні та героїчній обороні фортеці Азов (1637–1642 рр.) - славнозвісному Азовському сидінні. Вчені підкреслювали, що в рядах захисників цієї фортеці стійко билися як чоловіки (запорозькі і донські козаки), так і жінки. Козацькі жінки брали до рук шаблі, коли падали біля фортечних гармат чоловіки. Вони не боялися ворожих куль і палаючих отруєних стріл. Кольорові та білі хустки мигтіли по території фортеці. А вночі відчайдушні українські козачки оплакували загиблих воїнів, щиро віддаючись скорботі…

У роки борні за народну волю жінки часто ставали до лав захисників вітчизни поруч із чоловіками. На початку 1654 р. під час оборони міста-фортеці Буші дружина сотника Зависного Олена вбила зрадника-чоловіка, а сама, підпаливши пороховий льох, загинула разом із донькою та чималою групою ворогів. ДаліАпанович іКомпан наводять маловідомий, але промовистий факт з історії фронтової повсякденності жінок України другої половини XVIII ст. Першим на Слобідській Україні підтримало повстання селян під проводом Степана Разіна населення міста Острогозька, очолюване козацьким полковником Іваном Дзиковським. Душею повстання від самого початку стала дружина острогозького полковника Явдоха Дзиковська. Після страти Івана Дзиковського та його соратників, за указом царя Московії, було скарано на смерть і героїчну українську козачку Явдоху…
22 жовтня царський воєвода Ромадановський розпорядився зібрати населення міста Острогозька і "Івашкову жену Дзиковського, сказав ей ту ее вину, при всех гродских людях, казнить смертию…". Стає очевидним, що історики зуміли не лише "побачити" фронтову повсякденність ординарних жінок України XVI–XVIІI ст., а й представити українську жінку повноцінною учасницею історичного процесу. Проте новаторські, національно орієнтовані погляди О. Апанович не вкладалися в прокрустове ложе компартійної ідеології. 1972 р. дослідницю було звільнено з роботи в Інституті історії.

Лише наприкінці 1991 р. Олена Михайлівна змогла повернутись до розгляду проблематики, пов'язаної з історією жінок козацької України.
Дослідниця знову наголосила на тому, що автори думи Марусю Богуславку говорять про цю жінку з теплотою та симпатією і зовсім не докоряють Марусі за те, що вона "побусурманилась" та "потурчилась".
І, хоча в тогочасному гуманітарному просторі України продовжували панувати тенденції до конструювання патерналістських моделей життєустрою запорозької козацької громади (підносилися ідеї козацького антифемінізму), її слово було почуте. В 1994–1996 рр. табуйована за імперсько-радянських часів історія жінок України врешті стала темою кандидатської дисертації.

У розумінні О.Апанович присутність жіночої складової в культурному просторі козацького Запорожжя виявлялася не лише на полі бою, а й у вихованні козаків-запорожців, лікуванні їхніх тілесних та душевних ран, піднятті бойового духу. В цьому сегменті запорозького козацького життєустрою, наголошувала історик, жінки-матері, жінки-виховательки, жінки-ясновидиці, жінки-знахарки відігравали першорядні ролі.

Останнє десятиліття свого життя Олена Михайлівна Апанович була на вершині творчого злету: доля ніби схаменулася, поспішаючи віддати їй те, що відібрали за довгі роки гонінь, переслідувань, цькувань та замовчувань. Вона писала статті, давала інтерв'ю, готувала до друку монографії і науково-публіцистичні книжки (особливо відзначу "Козацьку енциклопедію для юнацтва"), отримувала престижні державні (Шевченківська премія в галузі науки і техніки за 1994 р.) та наукові нагороди.

Розгляд науково-творчої спадщини Олени Апанович із позицій сучасної історіографічної критики дозволяє сформувати нові уявлення не лише про контексти присутності "жіночого" в культурному просторі козацького Запорожжя, а й про досвід гендерного "бачення" дослідницею традиційно чоловічих тем, у яких жінки й досі залишаються невидимими. Переконливо виписаний нею образ сильної, відважної жінки-козачки явив собою новий для української соціокультурної традиції образ сильної жінки - войовниці, військово-адміністративної діячки, козачки. Його особливістю стало значне розширення меж життєвого простору ординарної жінки, вихід за рамки традиційного трикутника "чоловік-дім-сім'я" і освоєння жінкою традиційно чоловічих ролей - воїна, лідера мікрогрупи, захисника рідної домівки, сім'ї, краю, батьківщини від нападників. Олена Михайлівна однією з перших серед українських істориків відійшла від романтично-патріархального дискурсу "жіночого запорозького", закладеного працями
А.Скальковського, П.Куліша та, певною мірою, й відомого історика Д.Яворницького, і взялася за гендерну ревізію історії запорозького козацтва.

Окремі ідеї і прагнення історика актуальні й понині. Адже в студіях з історії запорозького козацтва новітні, гендерно врівноважені методи дослідження практично не застосовуються. На заваді цьому й досі стоять згадана вище методологічна травма і певною мірою звужене уявлення науковців про науково-творчу лабораторію знаного у світі козакознавця Олени Апанович. Поставлення життя і діяльності жінок у центр історичних студій може дати повнішу, об'ємнішу картину минулого українського степового соціуму.