У сузір'ї визначних діячів української музичної культури одне з чільних місць належить композитору, хоровому диригенту, співаку, скрипалю-віртуозу Артемію Лук'яновичу Веделю.
На Олімпі національних геніїв його ім'я заслужено стоїть поруч з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Григорія Сковороди… Однак із творчою спадщиною митця знайомі хіба що любителі духовного співу. Ведель чи не єдиний композитор, який не написав жодного світського твору, а його короткий життєвий шлях сповнений драматизму.
Артемій Ведель народився 1767 року в міщанській київській родині Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських. Біографи композитора вважають, що ця подія сталася 13 квітня за юліанським календарем. Саме цього дня Православна церква відзначає день священномученика Артемона Лаодікійського. Родина Ведельських мешкала на Подолі на перетині сучасних вулиць Братської і Андріївської. Артемій зростав побожною дитиною. Його батько тримав іконостасну майстерню, і хлопчик часто йому допомагав. А ще, обдарований голосом рідкісної краси й діапазону, змалечку співав в архієрейському хорі.
Коли Артемію виповнилося дев'ять років, батько (тоді вже вдівець) віддав сина навчатися до Києво-Могилянської академії. Протягом 11 років юнак дійшов до класу філософії і здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. За красивий голос його відразу прийняли солістом до академічного хору. Опанувавши самотужки скрипку, Артемій стає солістом-скрипалем студентського оркестру, а в старших класах йому доручають керувати академічною капелою. Імовірно, саме в академії спудеї прозвали Артемія Веделем (можливо, від польського widelec strojowe: камертон або "фідель" - старовинний струнний смичковий інструмент, попередник скрипки).
Бездоганна манера співу, глибокі знання, чудовий голос (тенор) принесли Веделю заслужену славу. Коли 1788 року на прохання московського генерал-губернатора Петра Єропкіна митрополит Київський, протектор Києво-Могилянської академії Самуїл Миславський підшукував диригента для губернаторської капели, вибрали саме Артемія. У Москві Веделя зараховують до штату Сенатської канцелярії. Його твори стають широковідомими. Молодого українського диригента з його капелою навперейми запрошує місцева знать. Виступи проходять з незмінним успіхом. А ще Ведель продовжує навчатися - бере уроки у відомого італійського музиканта Джузеппе Сарті. У Білокам'яній перед митцем відкриваються блискучі перспективи, його творчість визнається в музичному оточенні і дуже високо цінується. Але туга за батьківщиною бере гору, і 1792 року Ведель у чині губернського секретаря повертається до рідного Києва. Сучасник писав: "Безпосередньо в академію з камертоном у руці".
У Києві на запрошення генерала Андрія Леванідова, військова частина якого квартирувала на Подолі, створює полкову капелу, до участі якої залучає переважно дітей військовослужбовців. У званні поручника Ведель вступає на військову службу, стає ад'ютантом Леванідова і переселяється до генеральської квартири. За короткий проміжок часу зусиллями капельмейстера капела стає найкращою в Південно-Західному краї. Цей творчий період композитора мистецтвознавці вважають найбільш плідним. Протягом 1793–1795 рр. Ведель створив шість концертів. Його перший біограф Віктор Аскоченський писав: "У партитурах концертів Веделя... привертають увагу різноманітні музичні окраси, якими він щедро оздоблював... партії тенора, виконати які навряд чи хто зміг би, крім самого автора... Складні рулади, швидкі переходи від півтону до півтону, сміливість і навмисна помпезність оборотів вказують на те, що голос Веделя був оброблений на найвищому рівні... Концерт "Спаси мя, Боже" неможливо слухати без сліз; концерт "Помилуй мя, Господи" обійшов усю православну Русь - його співали повсюди, приписуючи [авторство] то одному, то іншому композиторові".
1796 року Андрія Леванідова призначають генерал-губернатором Харківського намісництва. До Харкова переїжджає і Артемій Ведель, де організовує намісницький хор і оркестр, викладає у вокальних класах Казенного училища при Харківському колегіумі. Ці класи Бортнянський називав "музичною академією", адже учнів Веделя залюбки запрошували солістами й регентами до придворної капели Санкт-Петербурга, митрополичих хорів столиці, Москви і Києва. А ще Ведель пише концерти: "Услыши, Господи, глас мой", "Воскресни, Боже", "Господь пасет мя", інші духовні твори. Це був щасливий час у житті й творчості композитора. Його популярність зростала. Твори виконували церковні й світські хори, вивчали в духовних навчальних закладах, переписували й поширювали в рукописах. Веделів стиль наслідували чи не всі придворні хори, яких у ті часи в Україні було чимало. Поміщики замовляли для домашніх капел твори, за що щедро платили. Біографи пишуть, що тодішній міністр юстиції Дмитро Трощинський заплатив Веделю за дві повні церковні служби 300 рублів (для порівняння: регент придворного хору отримував лише 20 рублів на рік).
У листопаді 1796 року російський престол посів Павло І. Цей самодержець не любив мистецтва і боявся яскравих особистостей. Невдовзі Леванідова відправляють у відставку, а Ведель переходить до відомства губернатора щойно створеної Слобідсько-Української губернії Олексія Теплова, в особі якого композитор знаходить нового покровителя. Але спокійне життя триває недовго. 1797 року Павло І видає декрет про церковну музику. Згідно із цим циркуляром у церквах заборонялося виконувати духовні концерти, що безпосередньо не стосувалися служби, скорочувалися штати хорів і їх матеріальне забезпечення. Під заборону потрапили українські колядки, щедрівки, канти. Нечисленні осередки української культури та національної самосвідомості, які не встигла знищити імператриця Катерина ІІ, добив її син Павло Петрович. В опалу до влади потрапили найталановитіші українські митці, особливо ті, хто не обслуговував режим, а служив на славу свого народу. У Харкові ліквідовуються губернська капела, хори при військових частинах, симфонічні оркестри, закриваються театри. Під заборону виконання потрапили й твори Веделя. Влітку 1798 року композитор залишає службу і в чині відставного капітана з правом носити мундир повертається до Києва.
Про тодішній стан Веделевої душі яскраво промовляють його твори, в яких вчувається тривога, передчуття чогось непоправного, трагічного. У листі до свого колишнього учня протоієрея Петра Турчанинова митець писав: "Я цілком невлаштований у моїй долі. Я не знаю, що мені робити, здається, що Бог мене залишив..." Знайти роботу, яка відповідала б його творчому рівню, було неможливо. Великі хори існували лише при монастирях. Керували ними духовні чини. Позбавлений можливості творити, без улюбленої роботи, з відчуттям непотрібності зі своєю музикою, Ведель обирає шлях служіння молитовним подвигом - стає на початку 1799 року послушником Києво-Печерської лаври. Сучасники згадували, що за монастирськими мурами Артемій спрямував усю енергію "палкої душі
своєї" служінню Богові: бездоганно виконує послух читця й співця на кліросі, пише духовні твори. "Братія вбачала в ньому взірець смирення, покори, терпеливості, сумлінного служіння і скоро сподівалася побачити його в сані служителя вівтаря Господнього". Але не судилося. Однієї весняної ночі Ведель утік з лаври і, "свідомо, - писав П.Турчанинов, - прийнявши на себе подвиги юродства", як колись Григорій Сковорода, пішов мандрувати селами Київської, Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній. Це було зважене рішення людини ясного розуму, добровільне самозречення й мучеництво, бо вважала, що "Бог не в церкві, а в серці".
У травні 1799 року учень риторики Києво-Могилянської академії І.Чапський в одній з учительських кімнат знайшов книжку "Служба преподобному отцю нашому Нілу", на чистих аркушах якої були написані нібито рукою Веделя "многие нелепости"... політичного характеру" про те, що Павло І убив свою матір Катерину ІІ, а сам Павло також буде вбитий. "Крамольну книжку" передали митрополиту Ієрофею Малицькому, який з власної ініціативи послав монахів затримати Веделя. Артемія передали під варту обер-комендантові Києва Ф.Вігелю. Так з'явилася справа №12 "Про капітана божевільного Веделя", а для композитора розпочався тернистий шлях на його Голгофу.
Справу Веделя відіслали до Санкт-Петербурга, звідки 27 липня того ж року надійшло розпорядження: цар "повелеть соизволил: буде он, Ведель, выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Киеве и держать без выпуску". Згодом київський губернатор Петро Салтиков доповів, що капітан Ведель "в дом сумасшедших для содержания без выпуску отдан". У ті часи київська божевільня була на Подолі на перетині вулиць Костянтинівської і Хорива ("будиночок Петра І", нині - Музей історії благодійності). Тримали Веделя разом із п'яницями, дебоширами, божевільними. Буйних прив'язували до ліжок. На харчування й ліки з казни виділялося 5 копійок на день, решта витрат лягала на плечі рідних. Ведель став чи не першим відомим політичним дисидентом в Україні, якого запроторили до "психушки".
1801 року справдилося пророцтво зі згаданої вище "крамольної книжки" - Павла І вбили. Новий імператор Олександр І доручив переглянути справу Веделя. Але київські "ескулапи" знову визнали Артемія психічнохворим, і композитор залишився у божевільні. 1803 року гамівний дім на Подолі закрили, пацієнтів перевели до богадільні Кирилівського монастиря. Звідти батько зміг забрати вже справді важкохворого Артемія лише влітку 1808-го. Про останні години життя Веделя архімандрит Методій Піснячевський згадував, що композитор здивував усіх присутніх тихою передсмертною бесідою про те, що люди мають бути "лагідними, смиренними, благочестивими й особливо щедрими в любові до ближніх". Прийнявши від священика Єфимія Грушинського (за іншими даними - духівника і друга Веделя протоієрея Івана Леванди) Святі Таїнства, праведник пішов у сад і, стоячи молитовно на колінах, тихо відійшов у вічність. Це сталося 14 липня 1808 року. Похорон був велелюдним, хоча за дев'ять років ув'язнення про композитора могли й забути. Відспівували раба Божого Артемія в церкві Різдва Святого Іоанна Предтечі на Подолі (більш відома як Борисоглібська, зруйнована 1934 року). Поховали Веделя на "загальному кладовищі", імовірно Щекавицькому; могила не збереглася.
Яким був з себе Артемій Ведель, ми не знаємо. Його портретне зображення до нас не дійшло. Утім, зберігся образ композитора у спогадах сучасників. Ієромонах Києво-Печерської лаври Варлаам, який підписувався "півчий і учень Веделя Василь Зубовський", писав: "Вродливий, із чудовими променистими очима, які палають надзвичайним вогнем благородства і душевного натхнення. Він мав ніжний голос і спокійну вдачу, задумливе обличчя і надзвичайну тактовність". Аскоченський доповнив: "Ведель був красивий із прекрасною поставою. Вдачею тихий, незлобивий, ґречний, над усе любив усамітнення... Товариші по училищу вважали його духовидцем і ставилися до нього з певним острахом. Молитва не полишала уст Веделя; хоч би що робив, хоч де б ішов, завше нашіптував Псалтир... і, декламуючи натхненно пісні Царя-псалмоспівця, нерідко заливався слізьми".
А ще збереглися його твори. Не всі -можливо, половина чи третина написаного. У творчому доробку Веделя їх понад 80: близько тридцяти хорових концертів (лише 12 в автографах, решта в списках, які не завжди відповідають автентичному тексту), шість вокальних тріо, дві літургії Іоанна Златоуста, Всеношна служба, Різдвяні, Великодні, Богородичні ірмоси, безліч інших духовних творів. В останні роки, завдяки кропіткій праці музикознавців, віднайдено нові, не відомі доти твори митця.
Трагічна доля Веделя позначилася на долі його творчої спадщини. Перша біографія з неповним переліком творів композитора побачила світ лише 1856 року в книжці В.Аскоченського "Киев с его древнейшим училищем-академиею". Упродовж усього ХІХ століття твори Веделя забороняли виконувати в храмах. Годі й казати про радянські часи, коли про Артемія Веделя знали хіба що фахівці-музикознавці. Утім, попри заборони, Веделева музика завжди лунала чи не в усіх православних храмах. Часто півчі й не здогадувалися, що виконують заборонені твори, настільки органічно вони ввійшли в церковний обряд. Великодні канони, Многоліття, тріо "Покаяння отверзи ми двері", "Від сходу сонця", "Христос Воскрес!" від часу написання й до наших днів співають в усіх церквах східного обряду і в Україні, і за кордоном.
Нині твори Артемія Веделя є надбанням усього християнського світу і вважаються справжнім взірцем духовної музики. Їх виконують і в храмах, і на великих сценах, видають на компакт-дисках. Про композитора написано безліч статей, брошур, книжок. Спадщину композитора вивчають у музичних навчальних закладах. Є премія імені Веделя, у містах його іменем називають вулиці (зокрема у Львові).
А що ж земляки-кияни? На жаль, столиця, м'яко кажучи, ігнорує пам'ять про Веделя. Тривалий час точаться суперечки про пам'ятник композиторові на горі Щекавиця, хоча проект існує ще з 2010-го; немає ні вулиці, ні скверу його імені.
2008-го коштом приватної особи встановили бронзову пам'ятну дошку на стіні Києво-Могилянської академії. "Посильну" лепту внесли й державні мужі, надавши безоплатно стіну Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії, де в 1776–1787 рр. навчався Артемій Ведель.