Уже другий рік Україна відзначає сторіччя Української національної революції 1917–1921 років.
Для широкого загалу українців постаті тієї доби або мало відомі - як, наприклад, більшість військових діячів, або ж і досі замулені давніми ідеологічними міфами або брудною радянською пропагандою. А остання, м'яко кажучи, не симпатизувала українському політичному проекту в будь-яких проявах. Відповідно, професора Михайла Грушевського намагалися просто забути як випадковість, Павло Скоропадський став "оперетковим гетьманом", а Симон Петлюра - "погромником". Українська армія тої доби - просто "гайдамаками", в сенсі - бандитами… Єдиний яскравий образ, який під час нинішньої російсько-української війни набув нової популярності, - це збірний образ героїв Крут, юнаків, які героїчно загинули під кулями тодішніх російських агресорів, - тогочасні "кіборги"… Але й досі ми не маємо ні якісних фільмів про ту добу (нові, що мають вийти на екрани, викликають справедливу критику істориків уже на рівні трейлерів), ні медійних проектів. Але повернімося на 100 років назад.
29 квітня 1918 р. в Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи Союзу земельних власників, на якому генерала П.Скоропадського проголосили гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники зайняли всі державні установи і найважливіші об'єкти. Місце УНР зайняла Українська Держава (або Гетьманат). Робилося це зі згоди німецько-австрійських союзників Центральної Ради, які розчарувалися в попередньому українському партнері.
Свою діяльність П.Скоропадський розпочав з рішучої відмови від соціалістично-популістської політики Центральної Ради і з власних обіцянок повернути життя в нормальне річище. У концентрованому вигляді все це подавала "Грамота до всього українського народу" від 29 квітня 1918 року. У ній проголошувалося: "Колишній Український Уряд не здійснив державного будівництва України, так як був зовсім не здатний до цього.
... Анархія триває на Україні, економічна руїна і безробіття збільшуються і поширюються з кожним днем, і нарешті перед багатющою колись Україною постає грізний привид голоду. При такому положенні, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулися всі трудові маси населення. Вони виступили з категоричними вимогами негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої роботи. Як вірний син України, я ухвалив відгукнутися на цей заклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади".
Взявши на себе ("на прохання трудового народу") владу, гетьман проголосив своєю метою "добро і користь всієї дорогої нам України". Що ж конкретно він обіцяв? Парадоксально, але майже те саме, що стало гаслами державотворення України після 1991 року, коли всі вказували на необхідність якомога швидше перейти до ринку і подолати негативні наслідки "соціалістичної системи господарювання". Ті самі завдання, але щодо "соціалістичної Центральної Ради", ставив і Павло Скоропадський, пропонуючи всі очевидні рецепти: від відновлення приватної власності і свободи підприємництва до соціального захисту трудящих: "Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації відновлюються повною мірою, і всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду відміняються (...) Відновлюється повна свобода по розробці купчих з купівлі-продажу землі. Поруч з цим будуть проведені заходи по виведенню земель за відповідною дійсною їх вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. (...) На економічному фінансовому полі відновлюється повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціативи".
Якими бачив гетьман свої владні повноваження? Слід звернути увагу на заяву Ради Міністрів Української Держави від 10 травня 1918 р .: "Гетьман не думає стати самодержцем. Назва "Гетьман" - це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної та вільної України. Стоячи на чолі українського уряду, гетьман тим самим відновлює і закріплює в народній свідомості думку про невід'ємні народні і козацькі вольності". Як зазначав сам Скоропадський у своїх "Спогадах", спочатку він "не думав про відновлення на Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу більш помірковану владу", але вже незабаром ці невиразні думки набули чітких і, додамо, цілком сучасних (на жаль, вічно актуальних) обрисів: "...Створити здатний до державної роботи сильний уряд; створити армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх допомогою створити порядок, який спирається на необхідність провести необхідні політичні і соціальні реформи". Політичну реформу, писав Скоропадський, він уявляв собі так: "не диктатура вищого класу, не диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю".
А тут ми маємо трохи заглибитися в реалії Української Держави, оскільки Гетьманат - це поки що єдиний прецедент у новітній українській історії, коли влада була консервативною, а пріоритети - ринкові, коли приватна власність вважалася основою цивілізації, очільник держави за характером був ліберал, розмовляв російською, але популяризував і впроваджував українську та ще й намагався вибудувати правовий і до того ж традиційний для української історії устрій з опорою на козацький стан земельних власників. З кожного пункту в застосуванні до реалій 1918 року виникала безліч проблем, тому життєвий вік останнього Гетьманату був коротким. Але сам феномен заслуговує на увагу.
Встановлення влади Павла Скоропадського, яка тривала всього лише 26 тижнів, породило несподівано велику кількість конфліктів, які, набуваючи різних форм, тривають донині. Історія визвольних змагань 1917–1921 рр. свідчить (з певною мірою спрощення) про наявність у тодішні часи лише двох форм національної державності на Великій Україні - УНР (у двох іпостасях - Центральної Ради і Директорії УНР) і Української Держави гетьмана. Оцінки двох форм національної державності постійно зміщуються в міру зростання нашого досвіду сучасного державотворення. Якщо на початках незалежності непохитними були симпатії до Центральної Ради та її лідера Михайла Грушевського, то згодом стрілка терезів інтелектуальної "моди", здається, зрушилася в бік гетьмана. Зараз, в умовах війни, можемо очікувати на "петлюрівський ренесанс". Але це - в істориків. А в широких електоральних масах всі останні десятиліття провідні персонажі тої доби є відомими хіба на прізвище. Грушевський відомий ліпше, бо він є на банкнотах.
"УНР проти Гетьмана" чи "Гетьман проти УНР" - це не тільки абстрактний науковий спір. Це конфлікт двох світоглядів, яким тяжко порозумітися і домовитися між собою. Наприклад, часто замість розпливчастого терміна галицького походження "Визвольні змагання" у нас вживається термін "Національна революція" або "Українська революція 1917–1921 років". Певною мірою це справедливо, бо революція і революційна політика мали місце. Але що ж тоді робити з Гетьманатом, який, безумовно, був реакцією і контрреволюцією стосовно демократичних і соціалістичних прагнень УНР (щоправда, переважно в соціально-політичному, а не патріотичному сенсі) і, відповідно, має з цієї схеми випадати? Але, з іншого боку, чи слід ототожнювати процес націєтворення і держави лише з революційними перетвореннями?
Гетьман Скоропадський прагнув певної консервації, стабілізації європейських цінностей власності, права і порядку, але досяг (якщо досяг) їх ненадовго; уенерівці натомість жадали справжньої Революції - і отримали її в усіх значеннях, ставши черговими зі "з'їдених" нею своїх дітей. Адже потужність і популізм більшовицької революції були масштабнішими, і в радикалізмі уенерівці програли. Доба несамовитого популізму часів Революції в умовах розпаду попереднього суспільства з усім його ладом і нормами ставила часом питання, не хто буде більше державником, а хто - більшим демагогом.
Суперечки й конфлікти такого штибу, перенесені в сучасність, мають і інший аспект: дискусії з питання, яка з "команд" 1917–1921 рр. була "права у принципі", припускають, що може бути якась панацея, один-єдиний дієвий рецепт утворення незалежної, самостійної, соборної держави, що ефективність цього рецепта не залежить від того, якого року, в якому місяці, в якій політичній місцевій та світовій кон'юнктурі це відбувається й якими дійовими особами здійснюється. Але так, на жаль, не буває, оскільки політика - це мистецтво можливого.
А в кожен конкретний час обсяги цього можливого різні. Говорячи простіше, і УНР, і Українська Держава - породження тодішнього українського "національного" (в найширшому значенні) духу, політичної культури, соціуму, ментальності. І хоч як відрізнялися їхні "концепції", вони прикладалися до того самого народу, а відбувалося це в майже однаково ворожому оточенні. Критики Грушевського, Петлюри, Скоропадського часто забувають, наскільки швидко в ті роки все змінювалося, як надзвичайно щільно тоді стиснувся час.
Однак тут постає інша цікава проблема: "демонізація" або зневажливе ставлення до особистості Скоропадського однаково притаманне як противникам гетьмана з українського лівого табору, так і російським монархістам, а також усій радянсько-російській історіографії. Виникає запитання: так на чий же млин лив воду цей "політичний перевертень"?
Як показують дослідження, зіткнувшись з реальною ситуацією в Україні і нездатністю (будьмо відверті - й небажанням) Центральної Ради виконувати всі взяті на себе зобов'язання внаслідок її "адміністративної неспроможності", німці опинилися перед вибором: або змінити статус України з країни - формальної союзниці на країну окуповану, або знайти тут собі іншого, надійнішого і більш кваліфікованого політичного партнера.
Можлива більша "слухняність" нової "маріонетки Скоропадського" не має нас цікавити, бо від "неслухняності" попереднього українського уряду мало що залежало в реальному житті. Ініціатива Скоропадського і "хліборобів", які проголосили його гетьманом, не дозволила українській державності обірватися вже в 1918-му, понад те - вона дала їй другий шанс, правда, вже не за таких сприятливих умов, які були в Центральної Ради восени 1917 року. А далі вже діяло "мистецтво можливого", причому ті можливості постійно скорочувалися.
Критика "антиукраїнськості" гетьмана корениться переважно в соціальних комплексах: нащадок гетьмана XVIII ст., аристократ, російський генерал, належав до загальноімперської еліти, розмовляв російською мовою. Звичайно, якби він був не генералом, а поручиком, не поміщиком, а з незаможних, навчався не в Пажеському корпусі, а в унтер-офіцерській школі, розмовляв не російською, а "суржиком", то симпатії до нього українських лівих, які ототожнювали українців з нижчими соціальними верствами й соціалістами, були б більшими. "Ці люди не винесуть в своєму оточенні ніякого пана. У цьому корінь їх опозиції до гетьмана", - так писав 1918 року про ставлення лівих до Скоропадського директор Українського телеграфного агентства Дмитро Донцов.
Але що ж усе-таки можемо вважати помітним внеском "антиукраїнця" Скоропадского в українську справу? По-перше, це, звичайно, спроба налагодити роботу державних інститутів, чиновницького апарату і правоохоронних структур, що було вже більш кваліфікованою у порівнянні з попереднім періодом спробою державотворення. По-друге, розширення міжнародних контактів України (визнання суверенітету Української Держави багатьма країнами) і перше переведення зв'язків з Росією у формат офіційних міждержавних відносин. По-третє, широкі заходи з українізації освіти і поширення української мови як державної. Серед кроків на підтримку національної культури і науки можна назвати створення нових університетів та інститутів (Київський державний український університет, Кам'янець-Подільський державний український університет, Катеринославський університет, Одеський політехнічний інститут, Київський архітектурний, Київський клінічний, Одеський сільськогосподарський та ін.), мережі культурних закладів і колективів (Державний народний театр, Молодіжний драматичний театр, Перша народна опера, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. Лисенка та ін.), наукових установ (Українська академія наук, Національна бібліотека та ін.).
Зважаючи на все це, навряд чи можна довести будь-який конфліктний характер стосунків Скоропадського з українською культурою і мовою. Конфлікт був у стосунках з певними національними політичними і соціальними силами. Правда, в цьому разі важко остаточно визначити, яка ж сторона в конфлікті українських "лівих" і українських та неукраїнських "правих" несла більший націєтворчий потенціал, оскільки форма і декларації далеко не завжди відповідали реальним справам.
За своїми ознаками Гетьманат цілком відповідає численним європейським авторитарно-консервативним режимам, з усіма їхніми перевагами і вадами. В історичних умовах Другої світової війни найближчим аналогом Гетьманату Скоропадського була влада маршала Петена в окупованій німцями Франції. Але з поправкою, що перед цим Франція програла війну, а не запросила німців як союзника. Тому є суттєві нюанси. Однак на шляху часто слизьких історичних аналогій нас має й дещо зупиняти, а саме - нетривале правління гетьмана, що не дало змоги розвинутися і розгорнутися всім внутрішнім політико-правовим тенденціям його режиму, показати, чого ж справді прагнув Скоропадський. Гетьман офіційно керував країною "до виборів Сейму і початку його роботи". Знову ж таки складно остаточно встановити характер і перспективи видозміни статусу одноособової влади гетьмана - на користь особистої диктатури з національним забарвленням, на користь президентства чи в напрямку конституційної монархії?
Доречно погодитися з думкою істориків, що треба розмежовувати Українську гетьманську державу 1918 р. та ідею української спадкової монархії у формі Гетьманату, яка була напрацьована вже згодом, у 1920-х роках. Так, справді, не Скоропадський заснував в еміграції гетьманський рух; він на звичайних підставах вступив у листопаді 1921 р. у створений роком раніше В'ячеславом Липинським Український союз хліборобів-державників. Що характерно, ідеолог українського консерватизму Липинський висловлював побоювання, що Скоропадський "недостатньо реакційний, що він демократ... Він не погоджується стати спадковим гетьманом, а нам потрібна монархія, бо після смерті гетьмана знову почнеться агітація, боротьба партій, тобто Руїна".
1918 року порятунком для гетьмана міг би стати який-небудь консенсус організованих українських національних політичних сил, але цього не сталося. З іншого боку, він міг би уникнути звернень з проханням про політичну підтримку до українських лівих, якби його режим мав міцну соціальну базу. Плани Скоропадського в цьому напрямку відомі: опора на дрібних землевласників-козаків, які стали би соціальною та військовою основою Гетьманату. Але цю опору ще треба було сформувати, фактично створити за допомогою аграрної реформи та відновлення козацького стану. А на селі вже роздмухувалося багаття повстанського руху: роздавання більшовиками землі під час нетривалого періоду після встановлення радянської влади видавалося їм кращим, ніж обіцяна потім якась "приватна власність" чи "земельна реформа". А на перетворення такого масштабу знову ж таки були потрібні і час, і можливості, і люди. Але часу, можливостей і людей у гетьмана було замало. Деякі соціальні процеси вже просто вийшли з-під контролю. Набагато реальнішими були реквізиції продовольства і каральні акції, що їх проводили австрійці й німці.
"Одна з головних моїх помилок, - писав згодом Скоропадський, - була викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже раптово для мене самого, і що перед прийняттям влади у мене не було людей, з якими б освідчився, які б поділяли мої переконання, які б довіряли мені, а я цілком їм (...) Гетьман, перш ніж приступити до виконання своїх обов'язків, по-моєму, повинен був підшукати собі людей, з числа найбільш відповідних, на посади міністрів, порозумітися з ними по всіх корінних питаннях сам і лише тоді йти на діло".
Згодом, маючи вже позаду гіркий досвід 1918 року, гетьман уживав театральні аналогії на адресу українських лівих політиків: "Усі покоління нинішніх українських діячів виховані на театрі, звідки пішли любов до всякої театральності і захоплення не стільки сутністю справи, скільки її зовнішньою формою. Наприклад, чимало українців дійсно вважало, що з оголошенням в Центральній Раді самостійної України Українська держава є доконаним фактом. Для них українська вивіска була вже чимось, що вони вважали непорушним".
Перебіг подій 1917–1921 рр. занадто прикро для українців довів його правоту. У цьому сенсі консерватори на кшталт Дмитра Донцова, історика Дмитра Дорошенка і нечисленні представники партії "хліборобів" були набагато більш конструктивними. Але ця "театральність", зізнаємося, більше стосується подій 1917 року. Адже опонент Скоропадського Петлюра не був заручником німецької окупації (чи союзу?) і власним військом досить довго опирався червоним і білим росіянам. Тоді, після Скоропадського, часи "театру" вже минули, і драми й трагедії зійшли зі сцени в реальне життя. А комедіям, на жаль, місця не лишилося. Пролита кров тоді ненадовго, але вже розділила Україну і Росію.
Проте початок осені 1918 р. показав, що Скоропадський уже не встигає за подіями. У низці напрямків треба було поспішати, щоб досягти стабілізації режиму. Насамперед це мали бути аграрна реформа, побудова армії, заміна Кабінету Міністрів на більш дієвий. Важко однозначно сказати, чим було це зволікання - результатом вагань самого гетьмана, який був змушений реагувати на позиції, вплив і взаємини абсолютно протилежних за своїми орієнтирами політичних сил (українських соціалістів, хліборобів-поміщиків, проросійських кіл, німців, збунтованого селянства), чи наслідком протидії німців і австрійців (зокрема у військовому питанні). Втім, завдяки останнім вдалося навіть тимчасово отримати під український контроль кораблі Чорноморського флоту - щоправда, гетьману це мало чим допомогло.
Криза стала явно відчутною вже на початку листопада, коли революції в Німеччині й Австро-Угорщини позбавили гетьмана реальної військової підтримки союзників. Країни Антанти, недооцінивши консервативний характер влади Скоропадського в умовах боротьби з більшовизмом, відмовилися вступити з ним у приязні стосунки, вважаючи його "німецькою маріонеткою". Така риторика з їхнього боку була спричинена ще й тим, що вони вже зробили ставку в Росії на Антона Денікіна, для якого ніякої України не могло бути. Уряд гетьмана виявився самотнім у конфлікті і з ворожим селянством, яке було скривджене поверненням поміщиків і хлібними реквізиціями німців; і з українськими лівими партіями, які спочатку утворили опозиційний Національний Союз, а потім і повстанську Директорію; і з російськими монархістами, які відчули підтримку загальноросійської справи з боку Антанти. "Грамота", що проголошувала під фінал правління гетьмана чергове приєднання до Росії на федеративних засадах, не тільки остаточно відштовхнула від нього свідомих українців - значна частина патріотів поміркованих поглядів почувалася обдуреною…