Наприкінці XVII століття, коли Україна ввійшла в орбіту "русского мира", російська наука і культура отримали неабиякий імпульс для свого розвитку.
Московія рекрутувала випускників Києво-Могилянської академії, щоб ті несли світло освіти на її терени, які загрузли в безодні невігластва й дикості. Упродовж наступного століття не було жодної сфери культурного життя Російської держави, де вихованці Академії не проявили б себе як зачинателі нових традицій і напрямів. Вони засновували школи й очолювали академії, робили відкриття в медицині й видавали перші часописи, розробляли нові музичні канони й були найкращими портретистами. Навіть такий вид літератури як роман відкрив для росіян випускник Києво-Могилянської академії Федір Олександрович Емін.
Доля цієї визначної людини найвищою мірою загадкова, а його власні біографічні оповіді повні протиріч. Дослідники припускають, що туман, якого напустив Емін на свої перші 25 років життя, свідчить про його свідоме бажання видаватися авантюристом і, граючи на людській цікавості, привернути до себе додаткову увагу. Такий-от рекламний хід середини XVIII століття!
Будь-яка історична доба багата на авантюристів. Раніше такими вважалися конкістадори, які "брали на шпагу" міста й імперії, завойовували землі й титули, багатство і славу. Доба Просвітництва дала світу новий вид ловців удачі - салонних авантюристів. Вони не брали участі в боях, не будували планів світового панування, полем їхньої діяльності були аристократичні клуби й вітальні вельмож. Ці люди були високоосвічені, добре розбиралися в природознавстві, досконало розмовляли кількома мовами, а головне - були чудовими психологами, які вправно маніпулювати людськими слабкостями. Цікавість до таких осіб ніколи не згасала. І розрахунок Еміна виявився більш ніж точним.
Втім, це було потім, після того як Федір Емін потрапив до Петербурга. А років за 10–15 до цього підлітка з невеликого прикордонного містечка, що належало польській короні (у ті часи Правобережна Україна входила до складу Речі Посполитої), прийняли до Києво-Могилянської академії. Викладачі вже на першому році навчання завважили гострий розум і палку уяву нового вихованця; йому пророкували велике майбутнє.
Але шлях до вершини не завжди прямий і швидкий. Федір належав до бідних вихованців, які мешкали в бурсацькому сирітському будинку. Широко відомі злидні, в яких жили бурсаки, практично не одержуючи від alma mater коштів на утримання, та їхня винахідливість у пошуках цих самих коштів. Скрута, посилена неприборканою фантазією, розвинула в хлопцеві пристрасть до різних пригод: неспокійна вдача відмітала перспективи тихого життя, уява вабила до чогось незвичайного. Наприкінці 1740-х академісти зачитувалася рукописами відомого мандрівника Василя Київського (Григоровича–Барського) - і доля юного Федора Еміна була вирішена.
Блискуче закінчивши повний академічний курс, він відкинув усі пропозиції про службу і вирушив до Константинополя - землі обітованої для всіх пілігримів. З цієї хвилини почалися пригоди, в яких уже немає жодної можливості хоча б приблизно відрізнити правду від вимислу. Можна тільки сміливо припустити, що Емін, перебуваючи серед людей різних націй і культур, завдяки своїм здібностям і знанню латини (яким він зобов'язаний академії), за дуже короткий час вивчив англійську, французьку, італійську, іспанську, португальську й турецьку мови (а ще була польська, яку Емін знав із народження).
Де конкретно Федір подорожував, що бачив і в які пригоди потрапляв, точно невідомо. Як уже зазначалося вище, майбутній романіст наводив в автобіографіях взаємовиключні "факти". Так, одного разу Емін повідав цікаву історію, начебто він - син турецького паші, який керував грецькою провінцією і потрапив у немилість султана. Опальний паша разом із сином змушений був тікати в Алжир, де брав участь в Алжирсько-туніській війні 1756 року. Після смерті батька "нащадок турецького підданого" потрапив у полон до марокканських піратів, звідки, зазнавши багато поневірянь, зумів утекти і через Європу дістатися Лондона. Іншого разу містифікатор розповів не менш романтичну історію про свої подвиги на просторах Азії в лавах військової еліти Порти - яничарів.
Більш-менш достовірні відомості про Еміна починаються з 1761 року, коли він, назвавшись магометанином Мехмет-Еміном (не виключено, що під час своїх мандрівок Середземномор'ям він таки прийняв іслам), прибув до князя Олександра Голіцина, який був тоді послом у Лондоні, зажадав хрещення й паспорт, щоб повернутися в Росію. Про причини такого рішення Емін ніколи не розповідав: чи то йому набридло життя бурлаки, чи то він справді потрапив у якусь колотнечу, інформація про яку загрожувала неприємностями.
Покровителеві мистецтв, збирачеві величезної колекції живопису, князеві Голіцину імпонувало все нове, що виходить за рамки буденного. А тому казка про дивовижні пригоди молодика справила належний ефект: окрім паспорта він отримав рекомендаційні листи, які відчиняли двері знатних осіб Петербурга.
За півтора місяця Федір Емін уже був у столиці Росії, де, заручившись певною протекцією, подав імператриці Єлизаветі Петрівні прохання прийняти на службу. Папір склав італійською і підписав - Theodoro Emenowsky. Як знавця кількох іноземних мов Еміна призначили в Санкт-Петербурзький сухопутний кадетський корпус викладачем італійської. Цієї ж мови він узявся навчати охочих в Академії мистецтв.
Кажуть, люди одного штибу бачать одне одного здалеку. За два роки авантюрист зійшовся з іншим ловцем удачі - всемогутнім фаворитом Катерини II Григорієм Орловим. Використовуючи його зв'язки, Емін отримав місце перекладача в Іноземній колегії, потім - в Імператорському кабінеті (особистій канцелярії імператриці) у званні титулярного радника. Для порівняння: цей чин IX класу в ті часи мала більшість професорів і академіків.
До 1763 року належать і перші літературні твори Еміна. Сучасники, які приймали на віру його автобіографічні казки, дивувалися: як іноземець, котрий іще два роки тому ані слова не розумів російською, може писати такі гарні романи! Втім, дослідники історії Києва митрополит Євгеній (Болховітінов) і письменник Віктор Аскоченський зазначали, що "первые опыты Эмина были нечисты и грубы, но Россия тогда читала не лучше этого, если каждый из этих грубых опытов был издаваем по два-три раза".
Протягом дев'яти років з-під пера Федора Олександровича вийшло 25 книжок і авторських перекладів різного спрямування. Він став родоначальником російських любовно-адюльтерного ("Награжденная постоянность, или Приключения Лизарга и Сарманды"), політико-філософського ("Приключения Фемистокла и разные политические, гражданские, философские, физические и военные с сыном его разговоры") і сентиментального ("Письма Эрнеста и Доравры") романів.
1766 року Емін, який уже набрався досвіду й відшліфував свій стиль, пише тритомний авантюрний роман "Непостоянная фортуна, или Похождения Мирамонда", ставши відтак зачинателем і цього напряму російської літератури. Публіка з цікавістю кинулася читати нову книжку, бо автор, вірний своїй звичці містифікувати, розпустив чутки, начебто в образі одного з героїв (Ферідата) описав власні пригоди.
У жодному з романів Еміна дія не відбувається в Росії. Але його герої, перебуваючи у Франції, Греції, Алжирі, Єгипті й інших місцях, порушують питання, злободенні для російського життя. Письменник торкався проблем засилля бюрократії, обмеження прав купецтва й служивої інтелігенції, загального холопства й запобігання перед тими, хто перебуває на вищих щаблях.
Особливо різко критика тодішніх порядків зазвучала 1769 року, коли Емін почав видавати сатиричний журнал "Адская почта". Вірний своєму стилю, письменник уявив, наче дія відбувається не в Росії, а в якомусь вигаданому світі, де два біси - Кривий і Кульгавий - описують свої пригоди в листах один до одного. І вже перший лист, де Кривий розповідає, як став свідком консультацій судового секретаря й поміщика з приводу віддачі в рекрути кріпака, розкриває читачеві жахливе рабське становище більшості росіян. Зазначимо, що в Гетьманщині кріпосництво тоді ще не пустило настільки глибокого коріння, а тому для випускника академії порядки Московії здавалися дикістю та абсурдом.
Окрім романів і сатиричного журналу, Емін зробив спробу написати фундаментальну працю "Российская история", однак довів її лише до 1213 року. У ній він показав надзвичайну ерудованість, але не відмовився від своєї звички до містифікації й фантазерства. Прагнучи зробити книжку "правдивішою", він вигадував події, неіснуючі свідчення і навіть посилався на вигаданих письменників минулих часів. Але попри всі ці казуси, "Российскую историю" три роки поспіль видавала Академія наук. Можливо, і тут не обійшлося без протекції.
Вершиною творчості Еміна вважається філософсько-богословська праця "Путь к спасению", яка вийшла 1780 року, вже після смерті письменника. У ній найповніше позначився вплив ідей Києво-Могилянської академії середини XVIII століття, коли схоластика Арістотеля поступилася місцем раціоналізму Лейбніца й Баумейстера.
У коментарях видавництва до цієї книжки було нарешті розкрито правду про походження й молоді роки Федора Еміна. Але про те, що деякі його таємниці розвінчано, автор уже не довідався. Його життя трагічно обірвалося 1770 року, коли нашому героєві виповнилося лише 35 років. Хоча й тут не обійшлося без загадок. Кажуть, що смерть настала раптово, і могилу небіжчика не закрили гранітною плитою, як це робили у випадках із самогубцями. Чи то знову була містифікація?