Стрімкому зростанню рейтингу князя Володимира, що спостерігається нині в Росії, може позаздрити будь-який сучасний політик.
Проте лише кілька років тому в рамках помпезного проекту "Ім'я Росії" князь не увійшов навіть до числа 50 головних, на думку росіян, історичних діячів. Влада підняла другу хвилю "володимиризації всієї Русі", активізувавши черговий етап процесу переписування російської історії шляхом приватизації чужої у вигідному для себе світлі. Ці улюблені історичні вправи московських правителів від часів Петра І і до наших днів покликані виправдати в очах цивілізованого світу агресію проти сусідів відновленням якоїсь "історичної справедливості". Мовляв, "чужой земли мы не хотим ни пяди, но и своей вершка не отдадим".
А першу хвилю "володимиризації" прийняв на себе Київ у середині позаминулого століття. Те, що Малоросія колись усвідомить себе Україною і вирветься з імперських обіймів, тоді нікому й на думку не спадало. Ім'я святого Володимира могло послужити імперії і на київській землі. Тому Микола І анітрохи не сумнівався, коли повелівав відкрити в давньому місті Університет святого Володимира, поставити пам'ятник князеві на дніпровській кручі і звести величний собор на честь хрестителя Русі.
Скоро казка мовиться
Якщо з моменту схвалення ідеї створення пам'ятника і до його відкриття минуло десять років, а Червоний корпус університету побудували всього за шість, то на зведення собору знадобилося 20 років, рахуючи від дати його врочистого закладення. А з огляду на те, що ідея будівництва храму дістала найвище схвалення 1852 року, то цей термін слід збільшити ще на одне десятиліття.
Збереглася легенда, що, коли Микола І забажав спорудити в Києві пам'ятник князеві Володимиру на уступі Михайлівської гори над Дніпром, тодішній митрополит Київський і Галицький Філарет (Амфітеатров) відмовився освячувати монумент, бо, на його думку, "не подобает в память того князя, который сокрушал идолов, ставить своего рода "идол" и приличней было бы почтить св. Владимира, воздвигнув в память его храм". Про це згадується в книжці "Собор св. кн. Владимира в Киеве", виданої і видрукуваної, як зазначено на обкладинці, "фото-лито-типографией С.В.Кульженко" 1915 року. Щоправда, самі автори (їхніх імен, на жаль, видавець не вказав) беруть під сумнів вірогідність цієї історії, виходячи з зіставлення дат відкриття пам'ятника (1853) й ухвалення рішення про спорудження собору (вересень 1852-го). Адже ідея пам'ятника теж виникла не в день його відкриття. То чого б не прийняти на віру цю історію? Тим паче що негоже величному храму без прекрасної легенди.
Далі ми ще не раз повернемося до цієї книжки, оскільки в ній описано цікаві події, які безпосередньо впливали на перебіг будівництва собору.
Ініціативу митрополита Філарета цар схвалив і дозволив повсюдний збір пожертвувань на спорудження храму. Організаційні роботи зі здійснення задуму митрополита пішли досить жваво. За його почином і під його головуванням було створено будівельний комітет, у складі якого переважали представники адміністрації Києво-Печерської лаври. Найперше комітет уповноважив Філарета звернутися до відомих йому осіб, "радеющих о благолепии храмов и пригласить их к христолюбивым пожертвованиям", а також "войти в сношение с киевским гражданским начальством о составлении плана и чертежа предполагаемого сооружения и относительно выбора приличного для храма и свободного в Киеве места".
Першими "радетелями о благолепии" майбутнього храму стали сам митрополит Філарет - 7 тисяч рублів, еклесіарх лаври Мелетій - 100 рублів, ієромонах Іринарх - 600, флігель-ад'ютант граф Муленберг - 400, московський почесний громадянин Лобковський - 1000 рублів. Гроші внесли в київську контору Державного комерційного банку - так було започатковано фонд для будівництва храму.
Хрест, куполи і ножиці
Поки по всій православній Русі розсилали відозви митрополита про пожертвування, з київським генерал-губернатором Д.Бібіковим вирішувалося питання про місце будівництва храму. Філарет наполягав на території біля Золотих воріт, і Бібіков, погодивши питання з царем, ухвалив позитивне рішення. Потім митрополит звернувся до відомого тоді архітектора Івана Штрома, який уже мав досвід проектування монументальних споруд, таких як київський Кадетський корпус, доручивши йому скласти проект будівлі собору.
За задумом Штрома, Володимирський собор мав стати окрасою міста разом із Лаврою, Софійським собором і Михайлівським золотоверхим монастирем. Проектована будівля у плані мала форму хреста з тринадцятьма куполами: один великий центральний і дванадцять менших, розташованих на чотирьох відгалуженнях хреста. На жаль, це всі відомості про проект, про які на сьогодні відомо. Після височайшого затвердження Штром представив своє дітище як конкурсну роботу, за яку отримав звання академіка архітектури. Сама ж робота зникла, найімовірніше, у петербурзьких архівах.
Відверто кажучи, проект Івана Штрома від початку був приречений на забуття. Відповідно до складеного архітектором кошторису на його реалізацію потрібно було 700 тисяч рублів, тоді як христолюбивих пожертвувань до вересня 1855 року вдалося зібрати лише 81035 рублів. За два роки сума збільшилася до 93330 рублів і 13 з половиною копійок, а в 1859-му - до 99849 рублів і 30 копійок, після чого приплив грошей практично припинився. Відтак у розпорядженні комітету було менш як 100 тисяч рублів і 1 мільйон штук цегли, пожертвуваної Лаврою зі свого заводу.
На той час ентузіазм навколо будівництва собору значно зменшився. Пішли з життя його могутні покровителі імператор Микола І і митрополит Філарет, істотно оновився склад будівельного комітету.
На посаді київського генерал-губернатора теж з'явилося нове обличчя - князь Васильчиков, якому місце біля Золотих воріт, призначене під майбутнє будівництво, було не до душі. Наступник Філарета митрополит Ісидор також вважав, що собор краще поставити на університетській площі, що, на його думку, "благодетельно влияло бы на учащуюся молодежь". Важко сказати, скільки ще тривали б пошуки будмайданчика, але до Києва приїхав государ-імператор. Оглядаючи місто, Його Величність особисто наказав утворити площу між Університетським бульваром (нині Шевченка) і вулицею Кадетською (нині Богдана Хмельницького) і на ній звести собор.
Через обмеженість коштів Ісидор доручив єпархіальному архітекторові Павлу Спарро змінити проект Штрома так, щоб вартість будівництва не перевищувала згаданої суми. Той вирішив завдання революційним для архітектури способом. Схоже, його головним креслярським інструментом при цьому були ножиці: він відітнув у проекті будівлі крила, які надавали їй форму хреста, а на квадраті, що утворився, залишив усього сім куполів. Щоправда, і в усіченому вигляді вартість будівництва обчислювалася у 175 тисяч рублів. У лютому 1861 року Священний синод затвердив проект Спарро, суворо наказавши вже в травні розпочати будівництво.
Уроки
православного менеджменту
Аж тут спохопилися члени будівельного комітету, заявляючи, що це неможливо з цілої низки причин, з яких головними були поки ще не затверджений Синодом кошторис, проблема виїмки землі й відсутність бутового каменю для фундаменту. Небажання братися до активних дій було настільки очевидним, що митрополит Арсеній, який змінив на той час Ісидора, втратив належну сану смиренність і досить різко відповів на це: "Из прописанных неудобств и затруднений для безотлагательной закладки храма одно только, и то не безусловно, может назваться уважительным - это неимение в готовности бутового камня и невозможность скоро приобрести оный, чего я и вообразить себе не мог, да и теперь с трудом могу представить, чтобы комитет так давно и в целом своем составе и учрежденный с той именно целью, чтобы заняться нужным заготовлением к предполагаемой постройке храма, доселе не озаботился удовлетворением самых нужных потребностей при постройках всякого рода, каков бутовый камень. Что же касается недостатка сметы, то это не должно быть препятствием к производству постройки, а напротив служит немаловажным обеспечением к возможно выгоднейшему производству подрядов и заключению контрактов, так что благоразумные строители обыкновенно стараются архитекторские сметы тщательно скрывать, между тем, как подрядчики столь же тщательно стараются и действуют окольными путями о сметном назначении разведать, дабы на основании оного тем паче и больше в свою пользу выторговать". Виганивши комітетчиків і давши їм урок менеджменту, Святійший усе-таки був змушений перенести закладення собору ще на рік.
Отже, комітету дали недвозначно зрозуміти, що подальше зволікання неприпустиме. Підрядника будівництва мали визначити на торгах, як тоді називали тендери. Перемагав той, хто зобов'язувався побудувати собор з найменшими витратами в найкоротший термін. Претендентів виявилося чимало, та і градус пристрастей був неабиякий. Так, купець Федорович запросив 143 тисячі рублів, Штромберг зобов'язувався вкластися в 127,5 тисячі, підрядник Починін готовий був задовольнитися 125 тисячами, погодившись потім зменшити суму до 124 тисяч 699 рублів. Але найвідчайдушнішим виявився Лев Рапопорт: він зменшив запит на цілих дев'ять рублів проти суми, запропонованої Починіним, і погодився внести завдаток 15529 рублів, а строки будівництва скоротити до чотирьох років замість п'яти, запропонованих конкурентами. На ньому й зупинив свій вибір будівельний комітет. Однак скупий митрополит Арсеній і таку суму вважав надмірною. Тоді Рапопорт зменшив її ще на 3690 рублів "для пользы церкви".
Та виявилося, що й це був не кінець. Такий собі купець Хавалкін подав Арсенію прохання, де писав: "не столько из интереса, сколько из усердия к памяти св. князя Владимира, готов построить собор за 100000 рублей". Своїм вольовим рішенням митрополит звелів залишити підряд за Хавалкіним, а Рапопорту відмовити. З огляду на таку низьку ціну купцеві запропонували внести заставу 13 тисяч рублів. На цих умовах 29 березня (11 квітня) 1862 року й було укладено контракт.
Очевидно, митрополит Арсеній не був знайомий із творчістю Миколи Костомарова, який писав: "Чем более русский купец божится, тем скорее обманывает".
Майже напередодні закладення храму, у червні, Павло Спарро доповів будівельному комітетові, що "доставленный подрядчиком Хавалкиным камень для забучивания фундамента столь плохой, что в дело употребить его невозможно". Через такий конфуз фундамент вирішили класти з цегли. Після цього Спарро, від гріха подалі, подав до комітету заяву, в якій попросив увільнити його від завідування будівельними роботами, посилаючись на зайнятість на посаді єпархіального архітектора.
Прохання Спарро задовольнили, а будівництво собору доручили архітекторові Олександру Беретті. Хіба міг хтось припустити, що нове призначення відсуне завершення будівництва на багато років?
Де тонко, там і рветься
Новий архітектор завзято взявся до справи. Насамперед він переробив проект свого попередника. Але якщо Павло Спарро вносив зміни до креслень Івана Штрома, більше покладаючись на ножиці, то Олександр Беретті надав перевагу збільшувальному склу. Його проект відрізнявся від попереднього тільки масштабом. Збільшивши лінійні розміри будинку в 1,5 разу, Беретті залишив незміною товщину стін і колон. До речі, стараннями обох останніх зодчих було повністю вихолощено первісну ідею давньоруського або візантійського стилю храму. Їхні архітекторські здібності не дозволяли звільнитися від характерного для того часу "миколаївського" суворо-казенного стилю, зразками якого в Києві можуть слугувати споруди Червоного корпусу університету, 1-ї гімназії та інші, які до наших днів не збереглися. Але, на думку митрополита Арсенія і членів будівельного комітету, проект Беретті найбільше відповідав "важности идеи храма в честь святого просветителя России".
15(28) липня 1862 року, у день, коли в Києві урочисто пам'ять святого Володимира, митрополит Арсеній, власноручно склавши програму торжества, заклав перший камінь у підмурівок собору.
Чотири наступні роки будівництво просувалося без особливих ускладнень і було доведено до куполів. Але тут сталося те, що передрікали ще 1864 року деякі технічно грамотні члени будівельного комітету, котрі сумнівалися, чи витримають несумірно тонкі стіни будівлі тиск куполів. Однак виконавець робіт був твердо переконаний у правильності своїх розрахунків аж до моменту, коли стіни, а за ними й арки зі склепіннями, дали такі тріщини, що довелося терміново зупинити всі роботи. Було утворено особливий технічний комітет, до якого ввійшли професори й академіки архітектури, а також кілька губернських інженерів і архітекторів. Вони негайно почали вимагати показати робочі креслення, і тут з'ясувалася суто російського штибу обставина: креслень просто не виявилося!
Суперечки на тему порятунку будівлі і вал прожектерських пропозицій (одна безглуздіша за іншу - архітектор Іконніков, наприклад, пропонував увінчати собор дерев'яними куполами) тривали до 1875 року. На той час згнило й почало руйнуватися будівельне риштування, та й саму будівлю чекала така сама доля. Але, як сказано у згаданій тут старій книжці про будівництво собору, "все дело спасла Державная воля Государя Александра Николаевича, который, посетивши Киев в 1875 году, выразил генерал-губернатору Дондукову-Корсакову свое непременное желание, чтобы собор был достроен".
Для виконання височайшої волі Міністерство внутрішніх справ відрядило до Києва відомого інженера-архітектора професора Рудольфа Бернгарда.
Оцінивши масштаби й характер пошкоджень, поважний Рудольф Богданович, ризикуючи бути похованим під уламками готової розвалитися споруди, провів ретельне вимірювання і виконав необхідні розрахунки стійкості стін та арок, які виявилися настільки точними, що лінії сколюючих навантажень на кресленнях зійшлися з тріщинами, що утворилися в стінах. На підставі розрахунків професор дав вказівки щодо виправлення проекту і склав приблизний кошторис на суму 290 тисяч рублів. Цього разу гроші мовчки виділило Міністерство внутрішніх справ, і в липні 1876 року на будівельному майданчику знову з'явилися робітники.
"Грубая стихийная сила побеждается знанием"
Саме такими словами автори книжки "Собор св. кн. Владимира в Киеве" повідомляють читачеві радісну звістку про завершення будівництва собору в 1882 році - через 20 років після його закладення. Стіни, нарешті, укріплено прибудовами й контрфорсами, надбудовано головний і малий куполи, закінчено тинькування, підвішено дзвони й будівлю увінчано хрестом. Але якою ціною! Доводилося вирішувати неймовірно важкі й небезпечні завдання. Найменший недогляд у роботах загрожував непоправними наслідками. Були моменти, коли будівля, всередині якої багато елементів доводилося розбирати й перекладати заново, могла впасти будь-якої хвилини, поховавши під руїнами будівельників. До того ж усі роботи з облаштування храму, не рахуючи начиння, обійшлися багатостраждальному МВС у 316082 рублі. Але хіба це єдиний приклад в історії Російської імперії та її наступників СРСР і РФ, як власноручно створювати неймовірні труднощі, щоб потім героїчно їх долати?
У наш час Володимирський собор недосвідчені споглядальники сприймають таким, яким він є, без будь-яких критичних зауважень. Однак, як випливає з книжки "Собор св. кн. Владимира в Киеве", "у современников завершения его строительства к облику нового собора имелось немало претензий". Зокрема, автори роблять такий висновок: "Постоянные изменения проектов, не имевших в виду какой-нибудь ясно сознанной общей идеи, отняли у собора цельность впечатления. Второстепенные пристройки своей массивностью слишком обличают задачу своего происхождения - поддержать стены здания; наряду с этим кажутся странными чересчур легкие внутренние столбы и неодинаковые по очертаниям главные планы. При общем впечатлении тяжести и массивности, какое получается от всего здания, чувствуется недостаток свободы и простора в очертания барабанов шести малых главок. Среди которых седьмая большая является как бы чуждой им, благодаря легкости своего барабана. Купольные покрытия тоже слабы, нерешительны и непропорционально малы… В общем здание страдает отсутствием цельного и стройного развития одной идеи, являясь как бы случайным собранием разрозненных частей".
Не кращі були справи й з пропорціями внутрішнього планування храму. Середній неф надто високий і різко обривається в тісному головному куполі, бічні ж розділені хорами на дві нерівні частини - нижню, що тисне своїми плафонами, і непропорційно високу верхню. При вході до храму особливо помітно нерівномірний розподіл світла. Подекуди воно надто сильне, завдяки чому стає помітним невідповідність розкоші внутрішнього оздоблення і бідності архітектурного задуму інтер'єру. Ось що виходить, коли знанню доводиться боротися з грубою стихійною силою.
Важливим союзником знання в цій боротьбі є мистецтво. Значною мірою йому ми зобов'язані тим священним трепетом, з яким переступаємо поріг собору. Якщо з зовнішнього вигляду будівлі архітектори вихолостили первісну ідею про старовізантійський стиль, то у внутрішньому оформленні її реалізовано вповні.
"Володимирський собор був би зовсім іншим, - писав у своїх мемуарах художник Михайло Нестеров, - якби не було Адріана Прахова і якби він не зумів залучити до роботи молодого і повного сил Васнецова".
Адріан Вікторович Прахов вважався глибоким знавцем церковної археології. Він керував внутрішнім оздобленням Володимирського собору. Аби дослідити візантійську архітектурну традицію, двічі відвідував східні країни. Із властивою йому енергією Адріан Вікторович підготував і представив Київському церковно-археологічному товариству, членом якого був, докладну записку про внутрішнє оздоблення храму, власноручно виконав малюнки на різні частини оздоблення і запросив розписувати стіни художників В.Васнецова, М.Нестерова, П.Свєдомського й В.Котабринського. Пізніше до них приєдналися М.Врубель, А.Мамонтов і М.Пимоненко. Під їхнім керівництвом підмальовку та деякі інші роботи виконували Науменко, Костенко, Замирайло.
Про живопис і живописців Володимирського собору можна розповідати нескінченно довго. Тому коротенько зупинимося на роботах тільки двох художників.
Віктор Васнецов відтворив найбільш значущі сюжети біблійної історії та головні події з життєпису князя Володимира. Центральною ж його роботою, навколо якої склалася вся композиційна система художнього оформлення храму, стало монументальне зображення Богоматері з Немовлям. Воно заслужено вважається одним з найкращих за емоційністю і красою.
Адріан Прахов запросив розписувати собор Михайла Нестерова після того, як побачив його полотно "Візія св. Варфоломія". Він одразу зрозумів, що цей художник зможе працювати в одному стилістичному руслі з Віктором Васнецовим. І не помилився. Належні пензлю М.Нестерова дві великі картини на хорах "Різдво Христове" й "Вознесіння Христове", а також "Богоявлення" у хрестильні зворушують своїм ліризмом, духовною чистотою і рафаелівською витонченістю.
Внутрішнє оформлення храму тривало без перерви аж до освячення собору, яке відбулося 20 серпня (2 вересня) 1896 року.
На все внутрішнє оздоблення собору було витрачено близько 400 тисяч рублів, а всі витрати на його спорудження становили 900 тисяч рублів.
Від Філарета до Філарета
Володимирський собор відразу ж став дуже популярним серед киян, особливо молоді. Сюди охоче йшли студенти Університету святого Володимира, курсанти Володимирського кадетського корпусу та учні Першої та Другої київських гімназій. Собор справляв незабутнє враження не тільки своєю монументальністю та художньою неповторністю, а й унікальною акустикою, яка возвеличує кожне слово і посилає його до небес. Тут співав один з найкращих у Києві церковних хорів під орудою видатного українського регента Якова Калишевського.
Незабутньою подією в історії собору стала врочиста служба 30 травня та 1 червня 1913 року за участі патріарха Антіохійського Григорія IV. У травні 1914 року при соборі було створено Свято-Володимирське братство, яке опікувалося солдатами і пораненими на фронтах Першої світової війни. У березні 1917 року тут відбулося врочисте богослужіння на вшанування пам'яті Т.Шевченка, після якого багатотисячна маніфестація вирушила до пам'ятника Богдану Хмельницькому, де відбувся один з перших національних мітингів з вимогою надати Україні незалежність.
Чорний період для Володимирського собору настав із приходом до влади більшовиків, які розв'язали проти релігії та її служителів неприкритий терор. Собор втратив велику кількість безцінних як у художньому, так і ритуальному значенні предметів аж до дзвонів. А 1929 року взагалі був закритий. Храм перетворили на музей антирелігійної пропаганди, згодом там розміщалися архіви місцевих органів влади, книгосховище педагогічного інституту.
Це тривало до 1944 року, поки Свято-Володимирський собор не став кафедральним храмом митрополита Київського і Галицького, екзарха України. Але й тоді богослужіння в ньому проводилися тільки з дозволу влади.
І лише в 60-х роках минулого століття собор цілком повернувся до духовного життя. Тут знову почали звершувати таїнства хрещення й вінчання, урочисті богослужіння в дні православних свят, спільні з іншими ієрархами молитви. 1988 року у Свято-Володимирському соборі проходили головні торжества з нагоди святкування тисячоліття хрещення Русі-України в Києві.
Після здобуття Україною незалежності у храмі відбувся собор Української православної церкви Київського патріархату, на якому патріархом Русі-України було обрано митрополита Філарета (Денисенка).
Ось так мниму історію перемагає істина.