Минулого року завершився великий шестирічний проект видання десятитомника праць Дмитра Донцова (Вибрані твори у 10 томах. - Дрогобич-Львів, видавнича фірма "Відродження". - 2011-2016).
Його успішна реалізація цілком є заслугою доцента кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка Олега Багана, який є упорядником, науковим редактором, автором приміток і коментатором видання. За цю велику й сумлінну працю він мав би бути вшанований Державною премією або присудженням ступеня доктора філологічних наук. Спостерігаючи за реакцією громадськості, зазначимо, що така грандіозна подія в українському інтелектуальному житті не повинна залишитися непоміченою. Адже, попри війну з Росією і всі зусилля з декомунізації, ім'я Донцова досі залишається в тіні радянських/російських імперських уявлень і стереотипів.
Власне, воно є наочним прикладом живучості таких стереотипів. Тому будь-який науковець, що має справу зі спадщиною Донцова, обов'язково частину своїх зусиль витрачає на спростування його належності до "фашизму", на роз'яснення того факту, що український націоналізм - зовсім не тотожний німецькому націонал-соціалізму. Донцова мало хто читав, його більше знають за насмиканими цитатами про "аморальність" або просто за звучанням імені: мовляв, щось конкретно пригадати важко, але й погодитися з тим, що запропонувала людина на прізвище Донцов, також неможливо. Він належав своєму часові, мав непростий характер. Блискучий розум, іронія, полемічний стиль і критичне мислення зробили його впливовим інтелектуалом. Можемо навіть з упевненістю говорити про епоху і покоління Донцова у міжвоєнний період XX ст.
Мовний редактор видання - відомий філолог Ярослав Радевич-Винницький, коректорську роботу виконала Ірина Михаць. Вони делікатно адаптували тексти до вимог сучасного правопису (урахувавши принципи правопису 1929 р.) і домоглися нового й сучасного їх звучання. Праці Дмитра Донцова у десятитомнику розташовано в такому порядку: I - Політична аналітика (1912-1918); ІІ - Культурологічна та філософська есеїстика (1911-1939); ІІІ - Ідеологічна есеїстика (1922-1932); IV - Ідеологічна есеїстика (1933-1939); V - Політична аналітика (1921-1932); VI - Політична аналітика (1933-1939); VII - Ідеологічна та історіософська есеїстка (1923-1939); VIІI - Літературна есеїстика (1922-1958); IX - Ідеологічна і культурологічна есеїстика (1948-1957); X - Твори різних періодів.
Історик Ярослав Дашкевич свого часу зазначав, що здійснити повне видання творів Донцова надзвичайно важко, оскільки ми не знаємо всіх публікацій у різних країнах, де вони виходили. Ярослав Романович, який був особисто знайомий з Донцовим, цінував його як епохальну постать в історії України і тому навіть вважав себе персонально відповідальним за цей видавничий проект. Він згадував, що Донцов володів усіма "головними" європейськими мовами і залишав на полях книжок коментарі тими мовами, якими книжки були написані. Тобто зазвичай він знайомився з творами інтелектуалів в оригіналі. Додамо, що Донцов здобув блискучу освіту в Царськосільському ліцеї, Санкт-Петербурзькому, Віденському і Львівському університетах, мав багату бібліотеку. Пізніше вона потрапила до Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, де її 1949 року бачив Ярослав Дашкевич. Але вона не була описана і тому зникла: цілком імовірно, що пізніше книгозбірню знищили або розікрали.
До десятитомника ввійшли його головні праці, серед яких "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913), "Підстави нашої політики" (1922), "Націоналізм" (1926), а також "Поетка вогненних меж: Олена Теліга" (1952), "Туга за героїчним" (1953), "Дві літератури нашої доби" (1959). Для зручності Олег Баган перегрупував книжки-збірки так, що окремі есеї розташувалися в томах за відповідністю тематики і часу їх написання. Це допомагає краще зрозуміти світоглядну еволюцію автора. З відомих праць до видання не включено "Дух нашої давнини" (1944) і "Київ, рік 1918" (1954), оскільки на той час вони зовсім недавно були опубліковані в Україні. Особлива роль у реалізації цього великого видавничого проекту належить львівському мистецтвознавцю і громадському активістові Тарасові Лозинському, який співпрацював іще з Ярославом Дашкевичем. Пізніше він організував групу меценатів, які й уможливили видання десятитомника.
Оцінюючи будь-яку історичну постать, маємо одночасно враховувати два концептуальні моменти: контекст і відповідність актуальній для нас риториці. Щодо першого, то мусимо розуміти міжвоєнну епоху, коли замість незалежної держави українці мали формувати своє ставлення до нового розподілу своєї етнічної території між кількома новопосталими сусідніми державами та до квазіутворення УРСР. Кожен, хто продовжував боротьбу, юридично відразу підпадав під означення "терорист". До слова, переможені завжди залишаються злочинцями, а переможці - борцями за незалежність, які реалізували своє легітимне право на власну самостійну державу.
Згідно з Донцовим, найбільшою загрозою для України був тоталітарний Радянський Союз. Послідовне ідеологічне протистояння Донцова Російській імперії, тоді вже наново відбудованій більшовиками, подекуди призводило до звинувачень у полонофільстві, які лунали з націоналістичного середовища. Донцов наголошував: українці і поляки колись неодмінно знайдуть між собою спільну мову, бо належать до європейського культурного ареалу. Але не з Росією, яка має глибокі цивілізаційні відмінності у своїй політичній культурі та пріоритетах.
Відчуття неминучості Другої світової війни витало у повітрі разом із відповідною авторитарною мобілізаційною риторикою. Європа переживала моду на авторитаризм. Якщо інші європейські народи могли спиратися переважно на можливості власних держав, що прискореними темпами озброювалися, то українці, аби не зникнути назавжди з історії, повинні були знайти інші можливості для загальнонаціональної мобілізації. Цю роль виконав Донцов. З відстані років можемо ствердити, що тоді він зосередився насамперед на проблемі національного лідерства, яка, зрештою, була успішно розв'язана. Всі лідери ОУН, починаючи від Євгена Коновальця, і провідники повстанського руху визнавали його великий вплив на формування їхнього світогляду.
Нині, після перемоги Революції Гідності, проблема національного лідерства, зокрема наявності належних професійних якостей та персональної відповідальності за державні справи, знову постає на повну силу. І її треба вирішувати, знаходячи нові засоби й можливості.
Сам Донцов, цінуючи статус незалежного інтелектуала, ніколи не був членом ОУН. Його вплив був ідейним, світоглядним, емоційним, але не пов'язаним з політичними програмами. З раціонального погляду України не існувало. Українці служили в арміях різних держав, а народ залишався приреченим на фізичне й культурне винищення, беззахисним перед терором і геноцидом з боку різних окупантів. Дмитро Донцов закликав вірити в себе і в майбутнє незалежної Української держави. Він вплинув на риторику своєї доби, на мілітарний дух українців. А тим часом попри те, що замолоду Донцов брав участь у нелегальних революційних організаціях і навіть був ув'язнений у Лук'янівській тюрмі в Києві (1907 р.), очевидно, що він не був створений для організаційної дисципліни.
Більш органічним середовищем для нього було коло вісниківців (від назви однойменного журналу), до якого належали Євген Маланюк, Олена Теліга, О.Ольжич (Олег Кандиба), Леонід Мосендз, Юрій Липа, Юрій Клен, Дарія Віконська, Роман Бжеський та інші блискучі поети, прозаїки, есеїсти. За словами Донцова, національні лідери мали реалізовувати формулу "українці для України". Серед них були й ті обрані, які не лише могли вести за собою інших, а й самі були готові до самопожертви заради свого народу, який боровся за власну державу. Як знаємо, О.Телігу розстріляли в Бабиному Яру нацисти, О.Ольжич загинув у концтаборі Заксенгаузен, Ю.Липа, лікар УПА, потрапив до радянського полону і помер після катувань.
Сучасний політичний дискурс свідчить про те, що держава повинна служити своїм громадянам, а не громадяни державі, бо це, мовляв, пов'язано з авторитарними моделями. Однак діалектика політичної дії бездержавної нації вимагає спочатку об'єднати зусилля "поза межами можливого" (Іван Франко) для створення і захисту власної незалежної держави, а вже потім висувати до неї справедливі вимоги як до інструменту забезпечення прав та інтересів громадян. Ми не вважаємо відомі слова Джона Кеннеді: "Не питайте, що ваша країна може зробити для вас - питайте, що ви можете зробити для своєї країни" закликом до авторитарного колективізму. Подібним чином слід тлумачити тезу Дмитра Донцова "українці для України".
Ті, хто звинувачує Донцова у т.зв. етнічному націоналізмі, мають пам'ятати, що в нього ми не зустрінемо гасла "Україна для українців", лише навпаки. Заклики до революції і збройної боротьби були спрямовані на реалізацію цілком конструктивної мети: створення незалежної держави, яка б поважала власність і людську гідність. Тому авторитарна риторика національної мобілізації у відповідь на апокаліптичну загрозу більшовизму була пов'язана не з відповідною моделлю державної політичної системи, а з особливостями воєнного часу. Адже в міжвоєнні роки були відомі радянські концтабори, і тільки пізніше - нацистські. В Європі цінувалися рішучість і "сильна рука". Навіть у Миколи Хвильового "темперамент фашизму" не міг "не викликати симпатій". Мода на авторитаризм - це одне, а кінцева мета національної революції - створення незалежної держави - зовсім інше.
Революційний запал, яскраві історичні аналогії та літературні алюзії пов'язані з концептом національних інтересів, що їх необхідно обстоювати за будь-яких умов для створення і захисту власної держави. Поява цього концепту в українському порядку денному - також заслуга Донцова. Національні інтереси мають абсолютний, а не відносний характер. Вони не розмінюються під час війни на соціальну справедливість, інші права і свободи, які ми звикли вважати ліберальними цінностями, бо одне не існує без іншого. Ми знаємо, що на початку ХХ ст. провідники УНР настільки активно дискутували про те, якою повинна бути Українська держава, що не встигли подбати про її захист. Усьому свій час і місце. Тільки в незалежній державі можлива реалізація принципів соціальної справедливості та інших політичних вольностей, що необхідні для плекання такого важливого для Донцова європейського індивідуалізму.
Його гостра, часто брутальна критика лідерів Української Народної Республіки була пов'язана не лише з тим, що вони втратили все, залишивши по собі тільки прогресивні прецеденти, пов'язані із забезпеченням прав людини (що пізніше виявилися важливими підставами для відновлення української державності). Наші видатні історики, письменники, літературні й театральні критики, які очолили УНР, не мали насамперед відповідного досвіду й інстинктів, аби вміти захищати молоду державу як предмет національних інтересів. Донцовська епоха починалася з військових поразок, втрати надій, глибокої депресії всього соціуму, а як наслідок - емоції, революційна риторика, ірраціональна віра у власні сили бездержавного народу.
Повертаючись до оцінювання історичної постаті з погляду актуальної для нас риторики, зауважимо, що національна держава у трактуванні Дмитра Донцова не повинна мати авторитарний і моноетнічний характер. Україна виступає частиною європейського різноманіття. Згідно із сучасними уявленнями про реалізацію політичних свобод, починаючи зі свободи слова, цього можливо домогтися не на якомусь уявному глобальному рівні, а лише в межах конкретних держав, з їхніми законодавчими можливостями і певною політичною культурою тих націй, що мають у них реальну потребу. Україна після Революції Гідності демонструє органічну потребу в таких свободах. Натомість для політичної культури російського соціуму свобода слова не є беззастережною цінністю.
Донцов також пише, що майбутня незалежна Україна не має потреби в насильницькій українізації національних меншин. Натомість самим українцям потрібно дати можливість розвивати власну мову і культуру. Він також плекав надію, що представники національних меншин таки перестануть бути агентами імперської метрополії. Саме це трапилося в Україні під час і після Революції Гідності, коли ми нарешті можемо вести мову про українську політичну націю не в абстрактно-теоретичному, а реальному вимірі. Зокрема український добровольчий рух дав яскраві типажі представників різних етнічних груп, які зі зброєю в руках обстоюють українську незалежність як свою власну.
Належність до української політичної нації нині означає віру у справедливість, особисту участь у політичному житті держави, можливість користуватися всіма правами і свободами. Подібний позитивний контекст вибудовується з найбільш важливим для майбутнього України питанням української мови в контексті інспірованого Росією мовного протистояння. Пропагований Путіним насильницький псевдозахист російської мови несе тільки смерть, злидні й ліквідацію всіх інструментів демократії. Натомість українська мова символізує торжество особистої гідності, великі можливості для розвитку, діалогу і співпраці.
Тут доречно згадати міжвоєнну полеміку між двома консервативними мислителями Дмитром Донцовим і В'ячеславом Липинським. Тоді перемогла формула Донцова "від нації до держави", оскільки лише нація як така має волю до створення власної держави. Однак тепер, в умовах незалежності й особливо нової війни з Росією, набуває актуальності також і позиція Липинського - "від держави до нації". Подальші успіхи нашого державотворення залежатимуть також від привабливості української системи для всіх громадян, безвідносно до етнічного походження.
Внесок Донцова в українську політичну філософію значущий і вагомий. Проте не варто поспішати надмірно захоплюватися ним, так само як і паплюжити не читаючи творів. Разом із читанням приходить розуміння, що утримує нас від поспішних поверхових оцінок. Дмитро Донцов належить своєму часові. Для нас важливо зрозуміти, ким він був і як вплинув на день сьогоднішній.