Про стиль, методи і наслідки радянської індустріалізації.
Свого часу радянська пропаганда чимало зробила для того, щоб певна частина населення СРСР щиро вважала, що живе "у найвільнішій і найщасливішій країні".
Російська пропаганда і нині не соромиться використовувати перевірені часом лекала. Популяризуються радянські міфи (яскравий приклад - "герої-панфіловці"), Й.Сталіна визнають "вдалим менеджером", який прийняв країну "в лаптях", а залишив з ядерною бомбою, тощо.
Ті, хто хочуть "знову в СРСР", навряд чи усвідомлюють, що їхня мрія багато чим нагадує поганий римейк фільму "Матриця".
Тобто фіксується нав'язливе прагнення повернутися до вигаданої реальності, що існувала лише в уяві митців, які обслуговували політичні потреби правлячої КПРС. Адже дуже наївно вірити в реальність світу, показаного у справді талановито знятих фільмах "Дівчата", "Москва сльозам не вірить", "Старики-розбійники" та ін. Звісно, в реальному житті у СРСР не так уже й часто зустрічалися слюсарі з обличчям та інтелігентністю героя Олексія Баталова, жінки на лісоповалі рідко нагадували Тосю Кислицину, а представники каральних органів зазвичай мали небагато спільного з порядними слідчими...
Де-факто вся сучасна проросійська пропаганда базується на двох умовних китах: "діди воювали" (Друга світова війна, від якої в Росії "відрізають" напади на Фінляндію і Польщу, окупацію Прибалтики, називаючи Великою Вітчизняною) і "діди будували" (маючи на увазі індустріалізацію). Про те, як діди воювали, написано вже чимало: розстріли політичних в'язнів улітку 1941 року, мільйони полонених, героїзм рядових виконавців (здебільшого безіменних), вигадані міфічні "герої", боягузтво або тупість партійного керівництва тощо. Хоча, звісно, ще й досі тут залишається безліч "білих плям".
Як і в історії періоду індустріалізації по-сталінськи, будівництва заводів-гігантів, на які працювала вся країна. Насамперед нас цікавить питання: а яку ж ціну довелося заплатити за всі ці "будови століття"? Наголосимо, що промисловий стрибок країна мала робити за надзвичайно несприятливих умов. Брак кваліфікованих кадрів, сучасного устаткування, економічна відсталість, а найголовніше - постійний брак коштів, відсутність зовнішнього фінансування, і як наслідок - розрахунок виключно на внутрішні резерви, які були далеко не безмежні.
А грошей треба було чимало. Так, кошторисна вартість Запоріжсталі - найбільшої в Україні новобудови за роки довоєнних п'ятирічок - дорівнювала 933 млн руб. Вартість усіх об'єктів Криворіжсталі становила понад 800 млн руб. тощо. Масштабні соціальні експерименти-злочини - колективізація, розкуркулювання, примусова праця політичних в'язнів, а також розгортання соціалістичного змагання і боротьба за режим економії - стали головними джерелами фінансування "будов століття". Ресурси на індустріалізацію забезпечувалися шляхом карколомного маневрування - встановленням голодного пайка для "непріоритетних" галузей господарства, що призводило до виснаження економіки країни.
Принциповою особливістю індустріалізації стало те, що, на відміну від більшості країн світу, розвиток промисловості здійснювався не заради задоволення споживчих потреб населення і не заради поліпшення життя людини. Навпаки, споживання промислової продукції для населення обмежували, відтак рівень життя падав, на недосяжний дефіцит перетворювалися навіть товари першої потреби. Держава стала не тільки власником промислових об'єктів, а й головним споживачем виробленої ними продукції. Сталіну насамперед потрібен був розвиток важкої промисловості - метал на виробництво танків, гармат, бойових кораблів тощо. Людей жорстоко карали за прогули і "шкідництво". Робітники недосипали й недоїдали, втрачали здоров'я, а іноді й життя, намагаючись виконати і "по-стахановському" перевиконати плани-завдання…
Для забезпечення робітників харчовими продуктами запровадили карткову систему. "Забірні книжки" на продукти вперше з'явилися в Одесі, Маріуполі й Херсоні у другому кварталі 1928 року. А вже за рік картки на хліб активно використовували у всіх містах СРСР.
Зауважимо, що карткову систему запроваджували з ініціативи місцевої влади, тому норми відрізнялися. Втім, завжди дотримувалися найважливішого принципу - робітників державних заводів і фабрик постачали у першу чергу. Поступово не тільки хліб, а й усі основні види продовольства почали розподіляти за картками. Так, робітники Донбасу, які належали до першої групи постачання продуктами (найкраще забезпеченої), у 1929-1930 рр. отримували на день по 800 г хліба і 200 г м'яса. Їхня місячна норма становила 3 кг круп, 800 г риби, 600 г масла, 750 г олії, 1,5 кг цукру, десяток яєць. Картки на хліб (після значного його подорожчання) скасували 1935 року, на решту продуктів - трохи пізніше, натомість розповсюдили іншу новацію - "обмеження продажу товарів в одні руки".
Визначальною особливістю функціонування СРСР стала планово-командна система керування. У повній відповідності провідним принципам літературних антиутопій влада намагалася поставити під свій контроль усі сфери життя населення.
У країні панувала диктатура плану. Загнати в задушливі рамки планів намагалися навіть ті процеси, які не підлягали плануванню апріорі. Наприклад, передбачити рух грошей відповідно до руху товарів у сільському господарстві нереально. На результати господарювання аграрного сектору істотно впливають коливання погодно-кліматичних умов, інші природні чинники, тому наперед визначити врожаї зерна, приріст стада худоби, вихід сільськогосподарського продукту дуже складно. Не кажучи вже про те, що основним завданням роботи банківських інституцій завжди було отримання прибутку, що ставило банківську систему СРСР перед принциповою дилемою: за будь-яку ціну виконувати отримані вказівки, навіть якщо вони суперечили ринковій кон'юнктурі, або під свою відповідальність послуговуватися в роботі принципами економічної доцільності.
Остаточну крапку в цьому питанні поставив Сталін, наголосивши у своєму виступі на ХV з'їзді: "Наші плани є не плани-прогнози, не плани-здогади, а плани-директиви, які обов'язкові для керівних органів". В умовах сталінізації суспільства людину, яка наважувалася заперечувати самому лідерові, могли чекати тільки репресії. С.Струмиліну, провідному фахівцеві Держплану СРСР, який брав безпосередню участь у розробці п'ятирічних планів, приписують вислів: "Краще стояти за високі темпи, ніж сидіти за низькі". Відтепер плани прирівнювалися до наказів і мали виконуватися за будь-яку ціну. Часто при цьому абсолютно ігнорували економічну ситуацію, що завдавало нечуваної шкоди економіці країни. Фахівці регулярно фіксували "колосальне розходження" планів-директив і дійсності.
У той час, як у країні було встановлено жорсткий режим економії, коли потрібно було піднімати промислове будівництво, коли тисячі ударників рвали жили, виконували-перевиконували плани-завдання, намагаючись досягти позитивного економічного результату, на рахунках промислових підприємств накопичувалися мільйони невикористаних коштів. Причина - бездумне виконання планів-директив, без урахування кон'юнктури ринку.
Так, у 1929–1930 рр. роботи, на які Промбанк, відповідно до складених заздалегідь планів, виділив кошти відразу в повному річному обсязі, були виконані в середньому тільки на 70%, а в деяких галузях і значно менше: приміром, заводи з виробництва будівельних матеріалів освоїли всього 61% наданих коштів.
Величезні суми мертвим вантажем осідали на банківських рахунках у той час, коли їх так не вистачало народному господарству республіки для збалансованого розвитку через те, що в країні існувала структурна диспропорція: розвиток промисловості групи А (виробництво засобів виробництва) значно випереджав групу Б (виробництво предметів споживання), яка постійно отримувала фінансування за залишковим принципом, що відразу відчуло на собі населення країни. Так, у Зінов'євську (нині Кропивницький) було заплановано будівництво електростанції, на яке авансом виділили кошти у повному обсязі. Втім, за рік не дійшло навіть до монтажно-будівельних робіт - не затвердили проект. Миколаївська електростанція роками очікувала свого повністю профінансованого розширення. "Граничний дефіцит мідного дроту, кабелів і стовпів", а також "нестача кваліфікованої електротехнічної сили" й на цьому об'єкті перекреслили всі плани.
Костянтинівський скляний завод у зв'язку з проблемами під час затвердження проектів будівництва тільки у
1929–1930 рр. недовиконав робіт на понад 100 тис. руб. Лисичанській завод зумів виконати робіт тільки на 1084 тис. руб. з виділених 2400 тис. руб. Причина - "запізнення в отриманні робочих креслень, неповна реалізація фонду будівельних матеріалів". За рік завод отримав тільки 22% потрібних будівельних матеріалів і 50% цементу тощо.
Проблеми з ефективним використанням наданих коштів мав увесь промисловий комплекс республіки. Приміром, підприємства Союзкоксу за 1930 рік використали тільки 29% наданого фінансування. Завод в Алчевську при плановому завданні на 7950 тис. руб. виконав будівельно-монтажних робіт лише на
3350 тис. руб. (42%); Харківський тракторний завод, отримавши 31897 тис. руб., зумів виконати робіт тільки на 18468 тис. руб. (57,9%) тощо. Сумний антирекорд установив Луганський завод гірничозаводського обладнання - 17,5% виконання планового завдання.
На цьому тлі великою перемогою видається робота підприємств хімічної промисловості, які виконали план на 88%. Втім, вказані підприємства отримали на виконання робіт 34227 тис. руб., а освоїли 30154 тис. руб., отже мертвим вантажем осіло "лише" 4073 тис. руб.
Також у республіці 1930 року повністю провалено план закупівлі імпортного обладнання, на що було виділено
21,2 млн руб., а придбати його вдалося лише на 1,5 млн руб. (7,1%). Вітчизняного обладнання з виділених 6,7 млн руб. було закуплено всього на 1 млн руб. (14,9%), проектних робіт виконано на 44,8% тощо.
Головною проблемою стали не так ускладнення на будівництвах (коли вони цілком могли мати місце, бо уникнути їх повністю під час виробничих процесів неможливо у принципі), як величезна неефективність використання коштів.
Багато економічних проблем радянська влада сама собі штучно спричинила, агресивно реалізовуючи класову позицію. Так, знищення приватних виробників обернулося значним негативним економічним ефектом. Адже саме приватники великою мірою забезпечували ринок необхідними населенню товарами першої потреби. Вони ж постачали державним підприємствам сировину й напівфабрикати. У 1925–1926 рр. приватний постачальник забезпечував підприємства Папіртресту на 28,3% підсобними матеріалами, на 5,5 - паливом і на 45,4% - ремонтно-будівельними матеріалами. Тютюнтрест і Махортрест також 30% матеріалів отримували від приватного постачальника.
Отже, суто політична ліквідація приватного виробника негайно спричинила цілу низку принципових проблем із постачанням підприємств сировиною і матеріалами. Втім, подібна нелогічність, тотальне підпорядкування економічних процесів політичним міркуванням стали характерною ознакою планово-командної економіки, яка у своїй роботі повністю ігнорувала не тільки ринкові механізми і принципи, а й елементарну економічну доцільність.
"Плани-директиви" виснажували економіку країни. Утопічне переконання, що для успішного будівництва слід тільки акумулювати якомога більше коштів, в умовах повного ігнорування всього складного комплексу виробничих процесів призводило до того, що величезні суми роками без жодного руху лежали на банківських рахунках у той час, коли їх так не вистачало підприємствам, які виготовляли товари повсякденного вжитку. Це призводило до масштабного нецільового використання коштів.
Можна зрозуміти директорів підприємств, які, маючи на рахунках величезні гроші, прагнули хоч якось вкласти їх у справу. Часто сировину, матеріали, обладнання закуповували просто "про всяк випадок". Так, на будівництвах Донецького регіону 1937 року було закуплено "про запас" зайвого обладнання і матеріалів майже на 12 млн руб.
Подібна практика призводила до затоварювання підприємств, склади були перевантажені непотрібним обладнанням, що створювало додаткові ускладнення. Всього на 1937 рік на 100 найбільших будівництвах Донбасу "про всяк випадок" було закуплено "добра" на понад 36 млн руб., яке осіло мертвим вантажем.
Та цілком у дусі часу й офіційної партійної лінії у неефективності роботи на "будовах століття" Комуністична партія звинуватила виключно "троцькістсько-бухаринських шкідників", які "навмисно й свідомо" зривали плани і закуповували для промислових підприємств абсолютно непотрібні запаси. Працівники обласної контори Промбанку, за результатами перевірок 1938 року, зробили доповідь на нараді будівельників при Донецькому обкомі КП(б)У, закликаючи покінчити зі "шкідництвом". Позиція керівників тільки консервувала і в перспективі поглиблювала проблему, бо визначальні принципи роботи планової командно-адміністративної системи не підлягали критиці.
У республіці панувала атмосфера взаємної недовіри й підозр. Каральні органи регулярно отримували таємні звіти-звинувачення. Чекісти громили "підпільні центри" й "контрреволюційні організації". Саме цих вигаданих ворогів держава й звинувачувала у всіх негараздах індустріалізації.
Країна переживала регулярні гучні процеси над "ворогами народу". Ув'язнювали й розстрілювали директорів заводів, інженерів, бухгалтерів, працівників фінансово-банківської сфери, масово викривали неіснуюче шкідництво. Масштаби знищення людей вражають. Смертні вироки зрівнювали між собою рядових робітників і наркомів. Приміром, на початку квітня 1937 року відбулися збори активу Наркомфіну УРСР, на які були запрошені керівники республіканських банківських установ, а також партійні функціонери з регіонів. Нарком фінансів УРСР О.Рекіс відзвітував про проведену репресивну роботу: серед керівних працівників Наркомфіну республіки викрито й оперативно покарано "ворогів" Блейхмана, Володимирова, Курфірста; у складі керівництва Держбанку виявлено "ворога народу" Азоліна…
Втім, навряд чи нарком міг уявити, чим для нього закінчиться пошук "ворогів", яким він так опікувався. Вже за кілька місяців його самого призначили на роль одного з лідерів "підпілля", "активного учасника троцькістсько-шпигунської зграї". Разом з Рекісом було репресовано практично весь керівний склад Наркомфіну УРСР. Так, серед інших зізналися у своїй "шкідницькій діяльності" заступники наркома Кочаргін і Косило. "Винуватість" останнього, за офіційним обвинуваченням, полягала виключно у зв'язку з дружиною "розстріляного диверсанта П'ятакова" Дєтятьєвою, яку теж призначили "ворогом народу". Репресії перекинулися на регіони. Сотні "прихованих ворогів" отримали своє покарання.
Фактично перші п'ятирічні плани було провалено майже за всіма показниками і насамперед - за обсягом виробленої продукції. Замість запланованого зростання, продуктивність сільського господарства різко впала.
Обіцяне значне поліпшення життєвого рівня населення виявилося нереалізованим - на селі голодною смертю померли мільйони людей, стрімко погіршувався життєвий рівень міських жителів. Собівартість промислової продукції з кожним роком збільшувалася, значно перевищуючи і показники 1913 року, і аналогічні показники у розвинутих країнах (парадокс - реальні тенденції були протилежні запланованим). Директивний тиск на директорів заводів і фабрик з тим, щоб урегулювати собівартість, прямо позначався на кінцевому продукті - радянські товари були дуже невисокої якості.
Відповідно, замість обіцяного у планах щорічного збільшення виробництва товарів народного споживання у країні запровадили карткову систему. На дефіцит перетворилися навіть харчові продукти та першої потреби. Паперові рекорди й цифри "досягнень" спричиняли хаос у роботі системи, надзвичайно заплутували показники офіційної звітності, яка чимдалі впевненіше жила своїм окремим життям.
Реальність дуже відрізнялася від пропагандистської казки. Населення регулярно закликали "потерпіти", "затягти паски", відкласти свої особисті інтереси заради будівництва чи то чергового заводу-гіганта, чи то "світлого майбутнього". Звісно, при цьому не афішували того факту, що більшість країн світу теж проводила свою індустріалізацію, яка, втім, ніде не супроводжувалася голодомором, мільйонними жертвами, репресіями і знущанням з власного народу.