UA / RU
Підтримати ZN.ua

Демократія vs олігархія

Демократія - влада народу, олігархія - невеликої групи людей.

Автор: Володимир Газін

І те і те зароджувалося в Стародавньому світі, зокрема в Греції. Афінська демократія й спартанська олігархія існували поряд, не перетиналися, відрізнялися. Держави-поліси з високим рівнем економіки, інтенсивним сільським господарством, розвиненим ремеслом та активною торгівлею тяжіли до демократичних форм державного устрою. І навпаки - олігархічним полісам Спарти була притаманна консервативна аграрна політика, архаїчні суспільні відносини.

"Ми - казав афінський стратег Перікл, - є зразком для наслідування". Однак у перебігу історії оцінки змінюються. Так В.Черчиллю, як він висловився в Палаті громад 11 листопада 1947 р., демократія вже бачилася "найгіршою формою правління, за винятком всіх тих інших форм, які були випробувані в той чи інший час, але в нашій країні поширене переконання, що правити повинен народ, правити безперервно, і що громадська думка, виражена всіма конституційними засобами, повинна формувати, спрямовувати і контролювати дії міністрів, які є його слугами, а не володарями". Для нього демократія не була "досконалою або в усьому правильною". Вона - у розвитку. Навіть комуністи поняття "демократія" використовували для прикрашання фасаду диктатури.

Великий поштовх розвитку демократії дала Реформація ХVІ ст., що сколихнула світ просвітництвом, покликом до життя могутнього розуму, який величали не інакше як богом. Розвиток вільного ринку, Французька й Американська революції наприкінці ХVІІІ ст. сприяли появі нових демократичних країн - Франції та США. Кожна з них ішла до демократії своїм шляхом. Витоки американської не тільки у війні за незалежність, а й в європейських мігрантах, які везли в Новий Світ свою свободу або шукали її там. Французька демократія народилася й розвинулася в період Великої революційної епохи, починаючи від штурму Бастилії 1789 року. Першим актом лібералізму, наприклад, у Швейцарії став референдум іще 1449 року як реальне застосування прямої демократії.

Демократія, по-різному пробиваючи собі дорогу, розширювала ареал свого застосування, набувала поважного статусу. У бюргерській Німеччині визрівала довго й болісно, оскільки століттями підмінялася "німецьким порядком". Прискорилася поразками у двох світових війнах й зовнішнім впливом. Після війни 1914–1918 рр. Німеччина не прийняла демократії: суспільство запідозрило, що вона, як і статті Версальського миру, нав'язується переможцями у власних інтересах. Лише Друга світова, жахи нацистського тоталітаризму схилили німців до розумного поєднання "німецького порядку" з принципами свободи й демократії. І німці отримали міцну запоруку успіхів у сучасному світі.

Нині, після провалу комуністичного експерименту, демократія продовжує наступати. На 2009 рік більшість країн світу (116) була демократичною. Серед них усі іноземні посткомуністичні країни ЦСЄ, де насаджений після 1945 року комунізм геть не сприймався, обрали демократію, хоча і йшли до неї по-різному. Одні поверталися в її лоно (Польща, Чехословаччина, Угорщина). Інші набували її після тривалої боротьби зі спадщиною комунізму (Румунія, Болгарія). Балканські країни йшли до неї через здобуття незалежності від імперського центру. Усі, тою чи іншою мірою, заручилися підтримкою Заходу.

Однак спосіб життя й архаїзм мислення, що віками домінують в окремих регіонах світу, шалено тому опираються. Так, на Близькому Сході Арабська весна, розпочавшись 2011 року, виявилася приреченою на провал, у чому мало хто сумнівався. Після того як постало питання, що ж має бути підґрунтям і змістом колективної свідомості мільйонів пересічних громадян, які сповідують іслам, - світські закони чи закони шаріату? -перемога була за останнім.

Не прийшла парадно демократія й на терени СНД. В його установчих документах питання розвитку демократії як такої взагалі не ставилося. Кремлю СНД бачиться каркасом нової імперії, що жоден з колишніх імперських улусів не влаштовує. Невдовзі в ній почався поділ за ознаками форм державного вподобання: імперія, авторитарні держави, й ті, що прагнуть демократії. У системі СНД Росія не перестала бути імперією. Білорусь, Казахстан, Азербайджан стали авторитарними. Вірменія вдовольнилася роллю сателіта під егідою Москви. Грузія й Україна націлилися на демократію і західну орієнтацію, членство в НАТО й ЄС. Урешті-решт, у такому "бульйоні" сформувалася система влади, в якій в одному й тому самому суспільстві якось уживаються демократія й олігархія, така собі олігархічна демократія, абоолігархізм.

Причин і наслідків цього процесу чимало. Складним і досі незакінченим після 1991 року, за винятком країн Балтії, виявився шлях до демократії пострадянських країн. Вона тут абсолютно нове явище, а в колективній свідомості суспільства колишнього СРСР глибоко засіли догми на кшталт "навколо все колгоспне, навколо все моє". Між поколіннями до 1917 року і поколінням, сформованим радянським способом життя, в якому людина - ніщо, оскільки, за словами пролетарського поета В.Маяковського, "один - даже если очень важный - не подымет простое пятивершковое бревно, тем более дом пятиэтажный", пролягла глибока борозна відчуженості. У цьому ж ряду відсутність розвиненого малого й середнього бізнесу, особливо в аграрному секторі, що стало результатом масштабної агітації проти приватної земельної власності й консервації виняткового права держави на володіння й розпоряджання землею. Натомість з'явилися гігантські, ніколи раніше не бачені в світі, неперсоніфіковані агрохолдинги в сотні тисяч га, які перекрили кисень фермерству, а відтак реальній демократії на селі, яке прирікається на повне зникнення.

Утвердження олігархізму на пострадянському просторі, зокрема в Україні, як системи й форми політичного режиму на шляху від комунізму до ринку й демократії, що впрягає в свої вузькі, кланові інтереси структури влади й управління, стало наслідком збереження значною мірою старої радянської державної машини у форматі двох вертикалей: адміністративної і радянської. Які списані з колишніх партійної, з безапеляційними правами і привілеями, та радянської - у ролі хлопчика для биття, на яку звалювали всі негаразди, природні для системи. І нині відносини між владними вертикалями не зазнали принципових змін у сенсі розподілу прерогатив. Олігархізм у цьому разі посів (закулісно!) місце КПРС. Але найбільш гріховним було збереження кадрового складу старої державної машини.

Нечисленні дисиденти не стали ініціаторами глибоких трансформаційних процесів в економіці й політиці. Вдовольнившись незалежністю, вони незбагненним чином зникли з авансцени боротьби за докорінні зміни. Не сформувалися демократичні сили, які негайно взяли б владу у свої руки, і нова еліта, яка не побоялася б відповідальності за демократичну перебудову країни, невідкладні економічні, соціальні, територіально-адміністративні та політичні реформи. Не з'явилися політичні партії європейського типу. Нинішні 360 (?!) не відображають соціального спектра суспільства, а є фінансовими проектами, що створюються під замовлення кланово-олігархічних груп для виконання певних ситуативних завдань. І згодом вони зникають як нічні метелики після шлюбного ритуалу.

До цієї ж категорії негативів належить дефіцит людей із творчими планами й сміливими задумами побудови демократичної ринкової системи. Радянська дійсність таким цінним продуктом нехтувала і потребувала лише слухняних виконавців. Проблему поглибила й передача (через спеціально для цього запроваджений купон, який не мав ні фактичного, ні морального статусу грошей) державної власності партійній і радянській номенклатурі. Так відбувалося роздержавлення виробничого потенціалу й насадження кланово-олігархічного типу власності. Союзником олігархату, що вийшов з союзу "червоних директорів і голів колгоспів", став кримінал. Як результат зрощення того й іншого постали олігархи - скоробагатьки, інтегровані у владу.

При становленні системи олігархізму широко використовувалися прищеплені громадянам стереотипи радянщини. Зокрема синдром очікування чогось такого, що настане само собою. Радянське голосування трансформувалося у вибори тих, хто готовий був до "щедрот" у стосунках з електоратом. Майданні вибухи нетерпіння сигналили про наявність проблеми, але не виливалися в конкретні дії, спрямовані на перетворення, оскільки програмних невідкладних заходів для влади, які вона мала би негайно почати реалізовувати, сформульовано не було. Сюди ж додалося й нерозуміння самої суті демократії, яку радянська пропаганда довгі роки ототожнювала з "загнилим Заходом". Додалося й те, що в СРСР не було практики масового антикомуністичного руху, який масштабно й превентивно придушували терором і системою Гулагу. Зі смертю Сталіна сіяння страху й переслідування інакодумців не закінчилися. Змінювалися лише форми, сутьзалишалася.

Серед правлячої еліти СРСР не було м'яких руйнівників комунізму, подібних до Олександра Дубчека. І таких його рішучих противників і реформаторів до і після 1989 року, як Вацлав Гавел (Чехословаччина), Адам Міхнік, Яцек Куронь, Лех Валенса (Польща). Так, країни "народної демократії" вчасно покинули борт тоталітарного корабля, що опускався дедалі глибше в безодню небуття. Так, Захід допомагав, якщо суспільство демонструвало готовність покінчити з Системою.

І останнє, після 1991 року не було виписано й ухвалено чіткої програми внутрішнього розвитку України, курсу зовнішньої політики. Програми на найближчі роки й далеку перспективу.

Олігархізм зовсім не проти демократії. І не тому, що сьогодні йти проти неї - собі на шкоду, оскільки вона задає тон у світі. Демократія для олігархізму - засіб мімікрії, отримання й використання влади відкритої й залаштункової, з посадами і без для реалізації своїх інтересів. І не так уже важливо, що вони розходяться з інтересами пересічних громадян. Звужуючи таким чином сферу застосування демократії, олігархізм пристосовує її до своїх потреб, споганює в очах загалу. Олігархізм повсюдний. Без його активної участі й контролю не відбувається жодна виборча кампанія, не створюються зверху донизу законодавчі й виконавчі органи влади: парламент і уряд, суд і прокуратура. У нього креатура в ЦВК, численні власні ЗМІ, потужне матеріальне забезпечення.

Як наслідок проникнення олігархату в усі сфери життя суспільства - новий парламент у нас зі старими обличчями, фракції на всіх рівнях влади - це групи його впливу. Олігархи оточують себе експертами, консультантами, політтехнологами, які організовують сценарій виборів, купівлю електорату оптом і вроздріб, залякують неугодних їм кандидатів у депутати. Для цього напрацьовуються різного роду технології і схеми фінансової, економічної та політичної корупції. Така робота високо оплачується господарями.

Якщо в парламенті ті самі люди, що й раніше, то це означає, що годі чекати позитивних змін. У суспільній атмосфері повисає питання дострокових виборів. Вони - не примха суспільства, а вкрай назріла зміна не лише кадрового складу, а й змісту законодавчої та організаційної роботи владних органів. Так заведено в усьому цивілізованому світі.

Олігархічним є і спосіб утворення уряду, коли фракції як довірені представники олігархату вибивають квоти на міністерські крісла. І призначений парламентом прем'єр-міністр може нести повну відповідальність за роботу лише тоді, коли сам формує команду однодумців. А якщо міністр представлятиме інтереси своєї фракції, а точніше олігарха, який за/над ним стоїть, тоді уряд не єдина команда, а вулик з трутнями. Та й у відставку його відправити не так просто.

Парламентсько-президентська республіка - владний режим у формулі знака рівності між президентом і парламентом. Між ними постійно відбувається перетягування каната, що найбільше відповідає тіньовій посередницькій позиції олігархії. У таких умовах державна влада неповоротка, не може швидко й ефективно вирішувати проблеми внутрішньої й зовнішньої політики. І тут у ролі модератора виступає олігархія, яка радикально впливає на ухвалення рішень, їх форсування або консервацію в стилі філософії "не на часі".

У світі форма державного правління, в якій влада фактично зосереджена в руках вузького кола осіб, часто сприймається як "корумповане псевдодемократичне суспільство", що час від часу вдається до майданів і ніяк не може вирватися на широку дорогу прогресу - демократичного й економічного. Однак у того, хто іде, не сидить, не марнує часу, завжди є шанс розпрощатися з привидами минулого і їхніми тінями в сьогоденні. В кінці тунелю, заквітчаного "принадами" олігархізму, яким так довго й важко просувається суспільство, як і в кінці будь-якого іншого, неодмінно побачимо світло.