В українській історіографії, як і в російській, литовській та польській, мало звертають уваги на півстолітню війну на нинішніх західноукраїнських землях, яка велася одночасно зі Столітньою війною - з 1340-го по 1392 рік.
У горнилі цієї війни загинуло Руське князівство (або королівство), яке можна вважати давньою Українською державою. І якщо Столітня війна визначила на тривалий час геополітичне "обличчя" Європи Західної, то згадана півстолітня війна визначила "обличчя" Європи Центрально-Східної.
Не без впливу російської історіографії в Україні поширена думка, ніби Руське князівство (донедавна широко вживався кабінетний термін "Київська Русь") загинуло після нашестя монголо-татар, які наприкінці 30-х рр. ХІІІ ст. підкорили землі Залісся (Північно-Східної Русі) і взяли 1240-го Київ.
Насправді землі Залісся, які порівняно недавно були колонізовані руськими князями, не відігравали помітної ролі у політичній системі тодішньої Русі. Що ж до падіння Києва, то це, безперечно, був сильний удар для руських князів "Володимирового племені", які, творячи кланову єдність, здійснювали управління величезними територіями на сході Європи. Щоправда, на той час Київ великою мірою втратив політичне значення, зберігаючи за собою переважно значення символічне. Татарська Золота Орда взяла під свій контроль лише частину земель колишньої Русі. Їй не вдалося підкорити Новгородську і Псковську землі, терени сучасної Білорусі, а також значну частину нинішніх земель українського Правобережжя. Хоча певні впливи золотоординських ханів відчувалися й тут.
І далі зберігалося державне утворення на теренах Волині, Галичини, Поділля, частково Київщини й теперішньої Білорусії. Саме воно іменувалося Руссю. Правитель цієї держави князь Данило Романович навіть отримав від Папи Римського королівську корону, що, до речі, свідчило про визнання його як суверенного правителя.
Нині, щоправда, в нашій історіографії для позначення Руського королівства використовується термін "Галицько-Волинське князівство", який у другій половині ХІХ ст. впровадила у вжиток галицька москвофільська історіографія. Але такого терміна не існувало в XIII-XIV ст. У тогочасних автентичних документах це державне утворення іменувалося Руссю, Малою Руссю, Руським королівством або князівством. Цю державу й справді розглядали як продовження "старої" Русі з центром у Києві.
У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні, так і зовнішні чинники. 1340 року польський король Казимир ІІІ дав старт боротьбі за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 року. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого дісталися Польщі й князям литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм - Велике князівство Литовське.
На жаль, про війну за руську спадщину не збереглося жодного нашого літописного свідчення. Чому - то вже окрема тема. Про події цієї війни дізнаємося переважно з польських, угорських, німецьких джерел, а також почасти з пізніших литовських літописів.
Стереотипи російської історіографії, що й досі в нас панують, а також специфіка джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщину й осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі точкою біфуркації, яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У результаті цієї війни Польща відмовилася від слов'янських земель Сілезії та Помор'я, які культурно й ментально були близькі полякам, і почала здійснювати експансію на Схід - спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке помітно розширило свої кордони за рахунок Русі - переважно нинішніх українських земель.
Тут підходимо ще до однієї проблеми - проблеми джерел. Маємо дуже дивну ситуацію. Є серйозні джерела ХІІІ ст., які описують історію Галичини й Волині. Передусім це т. зв. Галицько-Волинській літопис (насправді ж він писався на Волині). Саме Волинь у цей період стає чи не найбільш "книжною землею" Русі. Тут не лише створюється згаданий літопис, який вважається шедевром давньоруського літописання. Тут маємо князя-філософа Володимира Васильковича, який сам переписує книги. Книги замовляють переписувати не тільки князь, а й "найкращі люди" князівства. Відповідно, існували заклади, де навчали "книжного ремесла". З Волині походив єпископ Петро Ратенський, якого Російська православна церква проголосила святим і який велику увагу приділяв книжності. При дворі князівства (чи то королівства) писали грамоти латинською мовою - деякі з них дійшли до нас. Створюються ошатно оздоблені рукописні пам'ятки - Луцьке Євангеліє (середина ХІV ст.), Луцький Псалтир 1384 р. І в той же час на Волині й Галичині - жодного літопису. Хоча літописи пишуться в Новгороді, землях Залісся і навіть у Литві, де книжні традиції помітно поступалися Волині й Галичині.
Звісно, можна говорити, що в ХІV ст. книжні традиції на Волині й Галичині були підірвані й перервані. Але виникає запитання - чим це було викликано? Говорити тут про "монголо-татарське іго" проблематично. Його вплив на західноукраїнських землях був значно менший, ніж на сході Русі, де, до речі, писалися літописи. Звісно, можна говорити про ліквідацію Галицької і Волинської держави. Але це сталося в другій половині ХІV ст. Доти ж це державне утворення було достатньо потужним. Навіть була заснована окрема Галицька митрополія.
Привертає увагу й те, що наприкінці ХVІ ст., коли відбувалося "перше українське відродження", саме Волинь стає головним осередком розвитку української культури. Тут з'являється перша українська православна школа вищого типу - Острозька академія, друкується вперше повний текст Біблії старослов'янською мовою - Острозька Біблія, з'являється авторська полемічна література і т. д. Зрозуміло, цей культурний вибух не відбувся б, якби на Волині не існувало довготривалої культурної традиції. Показово, що з часів "першого українського відродження" до нас дійшли літописні твори, які розповідали про події на Волині й Галичині. Це - Острозький літописець і Львівський літопис.
Можемо припустити, що на Волині і, можливо, на Галичині у період т. зв. темних віків могло існувати своє літописання. Однак воно не дійшло до нас. Що могло бути причиною цього?
Якщо говорити про Галичину, то руські писемні пам'ятки в цьому краї могли бути знищені під час його завоювання польським королем Казимиром ІІІ і невдовзі після цієї події. Поляки, окупувавши край, вивозили звідси різні цінності. Зокрема з Белза було вивезено старовинну ікону Божої Матері, яка із часом стала головною святинею Польщі - Матір'ю Божою Ченстоховською. Вивозили також і книги. Згадка про це є в анонімному полемічному творі "Пересторога" (початок ХVІІ ст.): "…на око обачиш у самом Кракові корунном і в костьолах римських повно того: книг словенських великими склепами знайдеш замкненими, котрих на світ не випускають. Также єст і ве Львові у мніхов домініканок склеп великий книг наших словенських учительських, докупи знесених по збуренню й осягненню панства руського". До речі, як бачимо, автор "Перестороги", описуючи згадані події, вживає термін "панство руське", тобто Руська держава (а не держава Галичини й Волині!).
Що ж до Волині, то тут маємо іншу ситуацію. Коли цей край ввійшов до складу царської Росії, звідси вивозилися пам'ятки стародавньої книжності до Петербурга, Москви, частково до Києва. Пам'ятки проходили через відповідний розгляд. І не виключено, що деякі з них, які не вписувалися в тодішню схему російської історії, зокрема ідею "перетікання" столиці Русі з Києва до Москви, могли бути знищені або просто на них не звернули уваги, їх "забули". Також відомо, що після того як 1839 року на Волині було ліквідовано унію і, відповідно, уніатські храми й монастирі передано Російській православній церкві, почалося нищення "уніатських пам'яток", серед яких були й пам'ятки стародавньої книжності, в т. ч. "доуніатського періоду". Також могли зникнути пам'ятки літописного характеру, що були кваліфіковані як "уніатські".
Звісно, висловлені вище міркування щодо можливості існування літописних пам'яток на Волині й Галичині ХІV ст. - не більше ніж гіпотеза. Подальші архівні пошуки могли б дещо прояснити в цьому питанні. Не виключено, що деякі пам'ятки досі "припадають пилом" і ще чекають на своє відкриття. Зрештою, до нас дійшли різноманітні польські, українські, білоруські й литовські хроніки пізніших часів. У них так чи інакше присутні і волинські, і галицькі "сліди". Навіть на основі цих доступних джерел можна було б зробити відповідну реконструкцію давнього волинського й галицького літописання. Зрештою, вцілілі джерела (переважно іноземного характеру) дають нам змогу реконструювати боротьбу за руську спадщину в середині й другій половині XIV ст.
Орієнтовно в травні 1323 року чи раніше за невідомих обставин померли Андрій і Лев, котрі правили Руським королівством. Вони були синами руського короля Юрія І, тобто належали до Романовичів - нащадків князя Романа Мстиславовича, який під своєю рукою об'єднав значну частину земель нинішньої Правобережної України. Саме спадкоємці цього князя стали династами в Руському королівстві. Є кілька версій смерті Андрія і Лева - загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престолу в королівстві Романовичами по чоловічій лінії. Враховуючи те, що у період Середньовіччя держава трактувалася як вотчина правителя, смерть Андрія і Лева, які, судячи з усього, не залишили нащадків по чоловічій лінії, могла би стати фатальною для Руського королівства.
Проте на престолі опинився Болеслав, син мазовецького князя Тройдена з династії П'ястів і Марії, доньки короля Юрія І. Невідомо, як Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Однак він мав право спадкувати престол по материнській лінії.
Правління Болеслава розпочалося в дуже юному віці - тоді йому, ймовірно, було трохи більше ніж десять років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства був у місті Володимирі (нинішньому Володимирі-Волинському). Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім'я - Юрій, на честь свого діда. Він також прийняв православ'я. Іменував себе "божою милістю король Русі" - Georgius Dei gratia Rex Russiae. Саме такий напис був на його печатці.
Юрій ІІ проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек. Робив спробу повернути Люблінську землю, яку 1303 року загарбала Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, які захопила Угорщина. За правління Юрія II 1331 року відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.
Схоже, активна діяльність Юрія ІІ викликала невдоволення з боку польського короля Казими-
ра ІІІ й угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленності, що Русь має перейти до польського короля, який нібито мав право успадкувати руський престол.
Навесні 1340 року Юрія ІІ отруїли опозиційно налаштовані бояри. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій ІІ хотів запровадити у своїй державі католицизм, через що його й убили. Однак такі твердження виглядають радше як "благочестива вигадка". Вище вже йшлося, що він прийняв православ'я і сприяв відродженню Галицької митрополії. І це мало схоже на адепта католицизму.
На нашу думку, з убивством Юрія ІІ все було інакше. Король, ставши дорослим, імовірно, змусив потіснитися деяких бояр, що мали реальну владу. Це викликало невдоволення і породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористався Казимир ІІІ. Він міг підмовити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм преференції за умови, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.
Не випадково відразу ж після вбивства Юрія ІІ король Казимир ІІІ здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосується "Хроніки" (1555) Марціна Кромера. Від нього українські літописці XVI-XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: "Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…" Далі перелічуються коштовності, привласнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони1.
Насправді про якусь велику звитягу польського короля не йдеться. Казимир ІІІ підкорив окремі галицькі міста без особливого спротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, втративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів на той час і став заможним торговим містом, не варто переоцінювати його значення. Фактично це був регіональний центр у західній частині Галичини. Про його значну політичну роль не йдеться. Столиці ж королівства Руського Казимир ІІІ тоді так і не взяв.
У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дядько і Данило з Острова (зазвичай його ототожнюють із князем Данилом - засновником князівської династії Острозьких) поїхали до золотоординського хана Узбека і попросили в нього допомоги. Таку допомогу було надано. І Дмитрові Дядьку вдалося вистояти проти короля Казимира ІІІ.
Дмитро Дядько на деякий час, аж до своєї смерті 1349 року, став ніби неофіційним правителем Руського королівства. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 року, писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дядько іменував "провізор або управитель землі Руської" ("provisor seu capitaneus terre Russie"). Не виключено, що своєю резиденцією він обрав Львів.
Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт, який прийняв православне хрещення й отримав ім'я Дмитро. Схоже, якийсь час він зберігав королівський титул. Принаймні візантійський імператор Іоанн VI Кантакузин, звертаючись до нього 1347 року, іменував його королем.
Як саме зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королівства, сказати щось напевне не можемо. Є припущення, що він мав за дружину княгиню з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було би права на престол. Імовірно, він мав підтримку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство підтримувало його в боротьбі з поляками й угорцями. Та й резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким і володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам'яний замок, який зберігся донині.
Смерть Дмитра Дядька 1349 року викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Ймовірно, боярин Дядько належав до вправних полководців і державних діячів. Можна припустити, що під його опікою перебували галицькі землі. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби "оголила" Галичину. І 1349-го королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства - Волинь.
Союзником польського короля став угорський король Людовик І. У квітні 1350 року ці монархи уклали угоду, за якою Угорщина відступала свої спадкові права на Руське королівство Казимирові III. Останній, відповідно, у своєму титулі зазначав, що є королем Русі. Правда, за відсутності сина в Казимира III Руське королівство поверталося до Людовика разом із королівством Польським. Якщо ж у Казимира ІІІ з'явиться син-спадкоємець, то він зобов'язувався сплатити угорському королеві відступне за Руське королівство.
Відтоді між Любартом-Дмитром і Казимиром ІІІ починається довготривала війна за руські землі. Велася вона з перемінним успіхом. Любарт-Дмитро заручився підтримкою своїх братів - литовських князів, зокрема Кейстута. Бували моменти, коли, здавалося, плани польського й угорського королів щодо завоювання Галичини зазнають краху. Але траплялося, що польським і угорським військам вдавалося встановити контроль не лише над Галичиною, а й значною частиною Волині. Під час цієї війни протиборчі сторони досягали певних домовленостей, укладали угоди. Наприклад, 1352 року було укладено угоду, яка нібито мала принести мир. Насправді ж домовленості виявилися недовговічними.
Ця війна призвела до того, що Руське королівство втратило свою суб'єктність у міжнародних відносинах і суверенність. Галичина дедалі більше потрапляла до сфери впливу Польщі. Тим паче що галицькі бояри почали схилятися до угоди з польським королем, дистанціюючись від слабкого руського короля Любарта-Дмитра. Що ж до волинських і подільських земель, то вони фактично стали частиною державно-політичної структури, яка отримала назву Великого князівства Литовського, де правили литовські князі з династії Ґедиміновичів. Самого ж Любарта-Дмитра почали титулувати князем луцьким і володимирським.
1366 року Казимир ІІІ здійснив вдалий похід на Русь, змусивши своїх супротивників до миру. Між польським королем і його васалами з однієї сторони і литовськими князями з іншої було підписано договори, за якими Казимирові ІІІ діставалася не лише Галичина, а й значна частина Волині (Холмщина з Белзькою землею, західна частина Володимирської землі, південна частина Волині із Кременецьким і Олеським замками). Інші ж волинські землі діставалися литовським князям з династії Ґедиміновичів: Луцьке князівство - Любартові-Дмитрові, Дорогочинсько-Берестейська земля - Кейстуту, Кобринська волость - Ольгерду. Руське королівство як державно-політична одиниця перестало існувати. Сам термін "Русь", як і титул "король Русі" або "володар Русі", зберігався і далі. Але на володіння ними претендував саме польський король.
"Вічний мир" 1366 року тривав недовго. Уже 1368-го виникають конфлікти між литовцями й поляками. Остаточно ж цей мир зруйновався 1370 року, коли помер король Казимир ІІІ. Останній не залишив наступників по чоловічій лінії. У результаті попередніх домовленостей Польське королівство відійшло під управління угорського короля Людовика І, який залишався правити в Угорщині. Це призвело до певної дезорганізації у Польському королівстві, чим і скористався Любарт-Дмитро. 1370 року він відвойовує Володимирську землю, під його владою опиняються також Холм і Белз. Почався новий виток війни за руську спадщину; основним об'єктом змагань були західна й південна частина Волині.
1377 року між литовськими князями і королем Людовиком І було досягнуто домовленості: під управлінням Литви залишається значна частина Волині, а до володінь короля відходять Холмська, Белзька землі й південна Волинь із Кременцем, Олеськом і Лопатином.
Після цього майже п'ять років не велося активних змагань за руську спадщину. Останнім військовим сплеском цих змагань можна вважати 1382 рік, коли помер король Людовик І, який не залишив після себе нащадка-сина. У підвладних йому Угорщині й Польщі почалися дезорганізаційні процеси. Цим скористався старий князь Любарт-Дмитро, який повернув собі низку прикордонних замків - Кременець, Олесько, Перемиль та деякі інші.
Цим начебто було покінчено з воєнними змаганнями за спадщину Руського королівства. В основному вони велися за Галичину й Волинь. Відтак Галичина дісталася Польському королівству, Волинь - литовським князям. Вони також почали правити на теренах Поділля, Київщини й Сіверщини, потіснивши тут руських князів "Володимирового племені". Відбувалося це відносно мирно, бо державно-політичне життя на Подніпров'ї й Поділлі значною мірою було дезорганізоване постійними наскоками татар. Місцеве населення, яке руські князі не могли ефективно захищати, ладне було йти під руку енергійніших прийшлих князів.
Після розпаду Руського королівства та завоювання його земель залишалося тільки їх поділити. 1387 року князь із польської династії П'ястів Владислав Опольський, який був поставлений королем Людовиком І управителем "Руської землі" - власне Галичини, зрікся цього становища, передавши свої володіння чеському королеві Венцелю (Владиславу). Тоді ж польська королева Ядвіга, донька покійного Людовика І, з невеликим військом зайняла Галичину. Відтоді ця земля остаточно ввійшла до Польського королівства і залишалася в його складі до поділу Речі Посполитої. Зазначимо, що і князь Владислав Опольський, а після нього й королева Ядвіга іменували себе "володарями Руської землі". А Галичина, ставши воєводством Польського королівства, іменувалася Руським воєводством.
Що ж до Волині, то, здавалося, вона теж могла стати частиною Польського королівства після одруження великого литовського князя Владислава ІІ Ягайла з польською королевою Ядвігою та укладення Кревської унії 1385 року, адже завдяки цій унії відбувалася інтеграція князівства до корони польської. Однак серед литовських князів було багато тих, хто прагнув зберегти незалежність своєї держави. Їхнім лідером став двоюрідний брат Ягайла князь Вітовт.
Під час міжусобної війни 1389–1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства Литовського. Польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Той своєю чергою почав розбудовувати власну державу. 1394 року він ліквідував на теренах України найбільші удільні князівства - Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське. Створив замість них звичайні провінції, в яких правили його намісники. Отже, українські землі, зокрема Волинь, були інкорпоровані до складу Великого князівства Литовського.
Правда, творячи свою державу, Вітовт зберігав у ній руські культурні й політичні традиції. З 1395–1396 рр. почав титулувати себе великим князем литовським, руським і жемайтійським. У цій державі офіційною мовою стала руська - тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов'янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусії. Вітовт начебто намагався відновити стару Русь - активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор'я. Він хотів також здобути й королівську корону. Однак повернути корону Русі йому так і не вдалося.
Підсумовуючи сказане, можемо констатувати, що боротьба за руську спадщину тривала з 1340-го до середини 90-х рр. ХIV ст. Умовною датою її закінчення можна вважати 1394 рік. Ця боротьба мала кілька етапів.
Перший - 1340-1349 рр., коли польський король Казимир ІІІ захотів завоювати Руське королівство, але зазнав невдачі.
Другий - 1349–1366 рр. У цей час відбулася дезінтеграція Руського королівства. Землі Галичини й частково Волині відійшли до Польського королівства, а основною частиною Волині оволоділи литовські князі з династії Ґедиміновичів.
Третій - 1366–1382 рр., коли точилася збройна боротьба між Польщею та Угорщиною з одного боку та литовськими князями з іншого за території на кордоні між Галичиною і Волинню.
Четвертий етап - 1382–1394 рр. - час остаточної інкорпорації Галичини до складу Польського королівства, а Волині, Поділля, Київщини і Сіверщини - до складу Великого князівства Литовського.
Незважаючи на знищення Руського королівства, руські культурні й політичні традиції частково збереглися і продовжили своє існування. Особливо вони давали про себе знати у Великому князівстві Литовському.
1 Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. - К., 1971. - С. 99.