Як тільки російські окупанти відступили з передмість Києва, країну накрило страшним болем від слідів, що вони залишили по собі, — масово трупи на вулицях, закатовані, понівечені тіла, зґвалтовані жінки і навіть діти... Від останнього особливо боляче. Й від люті та ненависті до тих, хто таке зробив, стає складно дихати.
Страшні розповіді ширяться соцмережами. Однак експерти закликають бути обережними, перевіряти факти і не розганяти теми в медіа, роблячи акцент на страшних деталях. По-перше, тема делікатна і повідомлення деталей — це злочин і додаткова травма для постраждалих. По-друге, це «легітимізує» жагу помсти. А піддатись їй означає скотитися за будь-які правові рамки, дати Росії привід для маніпуляцій та перетворитися в очах світу на варварів і маргіналів.
Крім того, хоч би як хотілося покарати винних у нелюдських злочинах, слід пам’ятати, що головним усе ж є безпека і надання допомоги тим, хто вже і так постраждав.
«Їмо все, що пахне, п’ємо все, що горить, трахаємо все, що рухається»
На гарячі лінії спеціалізованих громадських правозахисних організацій повідомлення щодо зґвалтувань почали надходити майже з перших днів війни. Правоохоронці розпочали низку кримінальних проваджень за фактами знущань і зґвалтувань жінок і дівчат у Донецькій, Київській, Харківській і Херсонській областях. Однак офіційно підтверджених випадків серед цього страшного потоку небагато. Далеко не всі потерпілі готові розповідати свої історії. І навіть якщо правоохоронні органи знають про факт зґвалтування, вони не можуть розпочати кримінальне впровадження, поки не буде заяви потерпілої.
«Журналісти постійно запитують статистику таких злочинів, кількість проваджень. Ці цифри щодня змінюються, але вони не дзеркало ситуації, — пише на офіційній сторінці у Фейсбук генпрокурорка Ірина Венедіктова. — Ті, хто зазнав такого страшного насилля, здебільшого статистикою бути не хочуть. Правоохоронці частіше дізнаються про випадки із відкритих джерел або від третіх осіб, а не від безпосередніх потерпілих. Не завжди сигнали підтверджуються».
«Дівчинка, 14 років, зґвалтована 5 чоловіками-окупантами. Зараз вагітна. Буча.
Хлопчик, 11 років, зґвалтований на очах у мами, — її прив’язали до стільця, щоб дивилася. Буча.
Жінка 20 років, зґвалтування трьома окупантами відразу у всі можливі місця. Ірпінь», — повідомляє на своїй сторінці у Фейсбук Уповноважена з прав людини ВР Людмила Денісова. Сигнали з цього джерела ми навряд чи будемо ставити під сумнів.
Ще одна історія жительки Броварів стала відома світові завдяки британському виданню «Таймс». Російські окупанти вбили її чоловіка, розстріляли собаку й машину. А потім тричі зґвалтували жінку, поки її чотирирічний син плачучи ховався в котельні.
У своєму Твіттері виконавча директорка Центру протидії корупції Дар’я Каленюк повідомила, що окупантами були зґвалтовані та вбиті дві молоді жінки, її подруги — лікарка та науковиця.
Світ облетів також твіт Міноборони від 30 березня. Він про те, як у Маріуполі російські окупанти кілька днів ґвалтували жінку на очах у її шестирічного сина. Жінка згодом померла. А волосся її сина посивіло. Пізніше твіт був видалений. Волонтери повідомляють, що хлопчик, якого після цього забрали до лікарні, перестав розмовляти та перебуває в стані шоку.
Історію 31-річної жінки з Малої Рогані, яку зґвалтував російський військовий, переповіла міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch у своєму звіті.
Про скоєні зґвалтування розповідають близьким у перехоплених і опублікованих СБУ розмовах самі окупанти.
Відповідно до міжнародного законодавства, для такої категорії злочинів немає строку давності, на них не поширюється амністія. Міжнародно-правове правосуддя констатує: правильно задокументована історія людини, яка вижила після сексуального насильства, не потребує інших підтверджень. Однак зробити це й зібрати статистику таких злочинів дуже важко, поки йдуть активні бойові дії. Постраждалі намагаються передусім забезпечити свої базові потреби та зберегти життя. Особливо якщо йдеться про тимчасово окуповані території.
Полковник ЗСУ Роман Світан, який 2014-го потрапив у полон, зазнав катувань і згодом повернувся додому за обміном, говорить, що зґвалтування скоюють в основному російські призовники, тобто молодь, в якої грають гормони: «Рівень росіян, їхнє ставлення до життя приблизно таке — їмо все, що пахне, п’ємо все, що горить, трахаємо все, що рухається. А деякі — й що не рухається».
«Про кілька таких випадків я знаю. Тут питання от у чому. У росіян, які заходили до нас, позабирали телефони, щоб менше було можливості відстежити їх по вишках. Молодь забирала в жертви телефон і знімала на нього зґвалтування.
При розборі трупів росіян такі телефони траплялися. Їх продивлялися. Але щодо фіксації ситуація не дуже хороша. Через те, що у нас є закон про кримінальну відповідальність за передачу даних (фото, відео тощо), ніхто на передку світити це з рук не хоче. Припустимо, рядовий знайшов труп із розпізнавальними знаками, при ньому — телефон. Продивився записи, побачив оце. Що він може з цим зробити, куди подіти? Собі залишити страшно. Це — мародерство. Віддати військовому прокурору? Але спочатку — у військову службу правопорядку, яка має скласти протокол, верифікувати. Це купа проблем для людини, котра це знайшла. А у рядового своє бойове завдання. І може бути так, що він узагалі не мав обшукувати цей труп. Тому він може цей телефон або викинути, або стерти запис.
Усе це може вийти на світ, якщо російські призовники почнуть викладати записи в Інтернет або якщо наші хакери почнуть шукати телефони жертв (а їх легко знайти, особливо еплівські) і зламувати. Думаю, найближчим часом ці відео почнуть гуляти Інтернетом», — пояснює він.
Однак проблема в тому, завершує Роман Світан, що, по-перше, потерпілі можуть бути живі, і розповсюдження таких записів — нанесення додаткової травми. А по-друге, як при цьому верифікувати початковий запис? Навряд чи такі записи можна буде пред'явити в суді.
Більш наближені до реальності цифри почнуть з’являтися, коли розгребуть те, що було в місцях окупації або там, де проводились активні бойові дії. При огляді трупів експерти перевіряють можливі факти зґвалтування. Це передбачено методичними рекомендаціями. І певний пласт статистики це дасть. Але експертів і необхідних інструментів недостатньо. Та й не всюди це можливо. Наприклад, після обстрілу ракетами слідів уже не знайдеш. Непоодинокими також є випадки, коли окупанти спалювали трупи.
«Випадків щодо дітей у роботі у нас було два — з Бучі та Ірпеня, — розповідає виконавча директорка МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», директорка представництва Health Right International в Україні Галина Скіпальська. — Хоча перед тим казали про 23 дитини. Інформацію потрібно ретельно перевіряти, у тому числі й щодо жінок. Навіть коли звертаються активісти, потім виявляється, що все не так просто. Як запитати правильно, що з доказами, особливо якщо минуло два-три тижні. Та й фахівців недостатньо, аби всі ці злочини фіксувати, тобто зібрати всі документи таким чином, щоб потім вони мали значення в суді, і не опитувати постраждалих кілька разів.
Але для людини це відбулося. І це глибока травма на роки, якщо її не буде пропрацьовано.
Щодо дітей — окрема розмова. Має бути очна консультація. Фактично модель Барнахус (міждисциплінарний спеціалізований центр по роботі з дітьми, які постраждали від насильства або стали свідками подібних злочинів). Але в Україні їх було створено УФГЗ та ЮНІСЕФ лише кілька, навчених психологів мало. Однак вони є і готові працювати й навчати інших.
Потрібно змінювати нормативну базу, яка була налаштована на мирний час. Нормативка, яка стосувалася Барнахусів, йшла як пілот і тільки в тих місцях, де вони були і працювали. А тут виходить, що за цією моделлю ми маємо навчити працювати всіх, коли в одному місці буде і медик, який візьме зразки. І на випадок, якщо не візьме, теж має бути прописаний алгоритм. Де буде психолог, який надаватиме допомогу дитині в громаді. І психолог, який проводитиме опитування. Для зменшення травмування воно має бути проведене один раз. Причому, за методикою, психолог, який опитує людину, потім не може її вести. Нормативна база повинна дозволити опитування психологом за стандартним переліком, зокрема й про війну, щоб він міг усе те записувати на відео, яке потім буде враховуватись у суді. Бо зараз у наших судах відеозапис не враховується. Під час війни потрібно швидко внести зміни в законодавство і почати враховувати всі ці моменти.
У тому числі щодо кривдника. У воєнний час він недоступний.
Війна не закінчилась. І ми можемо тільки здогадуватися, що буде далі, якими будуть звірства на сході країни. Наразі з фіксацією таких злочинів є проблема. Потрібні навчені медики, судмедексперти, а також спеціальні валізи з інструментарієм для збору відповідних доказів з тіл. Щоб мати докази воєнних злочинів.
Тим не менш, на мою думку, головне — це надання постраждалим професійної і вчасної психологічної і, за потреби, медичної допомоги. Як правило, після таких випадків проходить більш як 72 години. Ніякої постконтактної профілактики і медичної допомоги вчасно надано не було. Залишається тільки спостерігати й лікувати. І надважливо — надати психологічну допомогу».
Свідчення особи — важливий аспект у процесі її психологічного відновлення
«І серед професійної спільноти, і в соцмережах зараз поширюється інформація про зґвалтованих жінок та дітей. Це дуже «заряджена тема, — застерігає психологиня, координаторка роботи з дітьми та підлітками Інституту психології здоров'я Наталія Пашко. — Інформація, що поширюється через інтернет, не завжди підтверджена. Але реагування на неї відвертає увагу від реальних кейсів. Тому важливо розуміти: інформація має перепровірятися. Важливо також, хто про неї повідомляє. Навіть із позиції організації надання допомоги, висвітлення інформації про такі випадки, про їх кількість, і хто це може робити.
Сексуальні насильства, скоєні у мирний час, мають певну специфіку вибірковості. Часто злочинець обирає жертву і стежить за нею. Зазвичай це спланована дія, не так задля тілесного контакту, статевого акту, як із метою отримання влади та контролю над іншими.
Психологія військових має свою специфіку. Коли починається війна, вони мають бути максимально мобілізовані, спрямовані на дію і реактивність. Після місяця війни психіка більш-менш адаптується. Але напруга, пов’язана з такою активацією та постійним контактом зі смертю, потребує розрядки. До цього додається відсутність сексуальних стосунків тривалий час. Військові можуть вчиняти таку категорію злочинів з метою отримання більше влади, контролю, наруги над тим, хто слабший. Тут дуже багато залежить від рівня розвитку особи, вживання алкоголю часто є причиною надмірного прояву жорстокості, коли військові вриваються в будинки і ґвалтують усіх підряд — дорослих, малих, старих людей, можуть гвалтувати батьків на очах у дітей. Травмуючи, вбиваючи, по-звірячому ставлячись до інших. Саме це ми бачимо в діях окупантів. Підвищений рівень жорстокості і масовий характер таких дій по відношенню до певного народу з метою отримання переваги, влади і контролю. Бо сексуальне насильство — це порушення тілесних, психологічних кордонів, посилене відчуття безпорадності, наруга над іншим, об’єктивізація. Це є проявом геноциду українського народу.
Важливо розуміти, що специфіка скоєння насильства у воєнний час — це дуже часто реактивність, із пошкодженнями, з дуже високим рівнем жорстокості. Тому будь-які дії стосовно людини, котра такого насильства зазнала, мають бути узгодженими, спрямованими на її повернення, на розуміння того, що відбуватиметься. Дуже важливо не нав’язувати допомогу, а зробити максимум задля того, щоб людина сама по неї звернулася. Надати їй інформацію і можливість включитись у роботу, а не просто «наносити добро». Це повернення людині влади і контролю, які травматичний досвід міг у неї забрати.
Психолог має перепровірити інформацію про запит та згоду на роботу. Узгоджувати свої дії з іншими працівниками, які можуть надавати допомогу постраждалій особі (лікарі або слідчі, які можуть здійснювати процес розслідування та фіксації свідчень).
В процесі організації та надання психологічної допомоги важливо пам’ятати про послідовність і особливості надання психологічної допомоги у воєнний час. Важливо оцінити стан особи, і при наявності таких реакцій як шок, ступор надати першу психологічну допомогу або стабілізувати стан особи.
Важливим аспектом є свідчення про злочин і поінформованість особи — куди вона може звернутись, щоб повідомити про згвалтування. Свідчення особи про зґвалтування військовими є дуже важливим аспектом у процесі відновлення. Воно знімає гриф провини, дає можливість ідентифікувати те, що сталося, як злочин: не я винна в тому, що вийшла на вулицю, не зачинила двері, не вбереглася...
Терапія можлива тільки у стабільних умовах, коли людина перебуває в безпеці. Наприклад, її вивезли кудись за кордон і відомо, що вона перебуватиме там бодай три місяці, не змінюючи місця проживання.
Стосовно дітей послідовність та сама. Фокус — на взаємодію з батьками і з самою дитиною. І в мирні часи дитину ранить не так сам досвід, як реакція на подію або її відсутність. Знову-таки, свідчення дитини про цю категорію злочину — це відновлення її розуміння: у тому, що з нею сталося, вона не винна, це належить до порушення, і на це є реакція. Можливо, злочинець не буде покараний. Але важливо, коли на це є реакція.
Психологи, які готові з цим працювати, є. Нині необхідно сформувати їх реєстр: тих, хто займатиметься опитуванням/допитом дітей, які постраждали від воєнних злочинів, — це фіксація свідчення; і тих, хто здійснюватиме психологічні інтервенції, надаватиме допомогу та підтримку.
Якщо до когось із психологів надійшла інформація про воєнний злочин, важливо розуміти, що вона не повинні залишатися на рівні маленької приватної спільноти. Є певний порядок і алгоритм реагування на це. Особливо у випадках, якщо постраждалими є діти.
Ну й ще раз: важливо перепровіряти інформацію. Те, що поширюється в соцмережах, слід ставити під сумнів. Інформація про конкретні випадки не має там з’являтися. Реагування має бути дуже структурованим, перепровіреним. Якщо це інформація про дітей, то необхідно повідомляти служби у справах дітей, аби підключалися інші суб’єкти реагування. Якщо мова про дорослих — це може бути статистика від суб’єктів реагування, від поліції, від тих, хто цим займається».
***
У соцмережах дають поради, як уникнути зґвалтування. Однак, вважають фахівці, будь-які виведені критерії зараз можуть поранити людину і сформувати в неї відчуття вини за те, що чогось із цього переліку вона не зробила. Є загальні правила безпеки під час воєнного часу, але якщо таке сталося, то за це відповідальні особи, котрі це вчиняють, а не ті, хто від цього постраждав. Це — основний посил.
Єдина дієва порада в соцмережах, на думку Галини Скіпальської, — намагатися не привертати до себе увагу, якщо ваше місто під тимчасовою окупацією. А ще краще — намагатися взагалі не потрапляти на очі окупантам. «Швидше за все, керівництво російської армії підтримує таке жорстоке поводження з цивільним українським населенням. Можливо, навіть рекомендує так робити. Тому жертвою може стати будь-хто, хто потрапить на очі. І не тільки жінки з дітьми.
Останнім я б усе-таки радила не наражатися на ризик і виїжджати з місць, де йдуть активні бойові дії.
Якщо ж із тих чи інших причин вони залишаються в місцях, куди наближається російська армія, потрібно інформувати, як вони можуть самі собі допомогти. Щонайменше — запастися постконтактними засобами, аби не завагітніти, можливо, звернутися в найближчу лікарню чи аптеку.
А потім, коли жінка евакуйована або виїхала, потрібно, щоб усі спеціалісти з доступом до внутрішньо переміщених осіб мали інструменти і знали, як запитувати, аби дізнатися, чи чогось не сталося. Передусім цього треба навчати сімейних лікарів та соціальних працівників, психологів. Фахівці повинні розуміти цю особливість війни, вони мають знати, через який час можна діагностувати інфекції, котрі передаються статевим шляхом, і як підібрати оптимальне лікування, мати доступ до тестів на ВІЛ, гепатит, сифіліс, вагітність. Знати, куди в таких випадках перенаправляти постраждалих. В тому числі посилати на аборт і забезпечувати таку можливість».
Якщо ви чи ваша близька людина втрапила в таку біду, потрібно звертатися по допомогу до спеціалістів.
Прочитати, як пережити насильство, можна на телеграм-каналі https://t.me/psy_support/616.
Якщо ви чи ваші родичі стали свідками злочинів Росії проти цивільного населення, фотографуйте, знімайте та надсилайте докази на https://warcrimes.gov.ua/.
Якщо ви перебуваєте на тимчасово окупованій території й не маєте змоги звернутися до поліції, повідомте про злочин в Офіс генпрокурора: тел.: 096 755 02 40 (Viber, WhatsApp, Telegram, Signal), електронна пошта: conflict2022.ua@gmail.com (зазначте свої ПІБ і засоби зв’язку).
На сторінці громадської організації «Ла Страда Україна» у Фейсбук опубліковано докладну інфографіку з інформацією про те, як зафіксувати сексуальне насильство в умовах воєнних дій, як зібрати докази та чому важливо документувати цей злочин, куди слід звертатися та як отримати юридичну і психологічну підтримку — https://www.facebook.com/lastradaukraine/posts/5041083295968714. Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації працює цілодобово — 116 123; 0 800 500 335; Telegram: @NHL116123.
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.