Про необхідність реформувати медичну галузь сказано й написано багато. Перші спроби були 1999 року. В усі наступні роки президенти, народні депутати, міністри говорили про реформи, але в їхній основі бачили збільшення фінансування, закупівлі дорогого обладнання, побудову спеціалізованих центрів: онкологічних, перинатальних, кардіологічних тощо.
Чіпати "священну корову" - систему Семашка - насмілювалися одиниці, але безуспішно. Причини відомі - консерватизм медиків і популізм політиків.
Держава з року в рік фінансувала систему охорони здоров'я дедалі щедріше. Якщо 2004 року галузі було виділено 12 млрд грн, то 2007-го - вже 24 млрд, вдвічі більше, а 2012-го - понад 58 млрд грн. Я не говорю про 2013-й і наступні роки, оскільки падіння курсу долара й війна внесли свої корективи.
За елементарною логікою додаткові вкладення мали б відповідно знизити хронічно високий рівень захворюваності та смертності, сприяти подовженню тривалості життя людей. А в дійсності виходить навпаки: захворюваність неухильно зростає, зокрема в столиці (яка, за ідеєю, мала би бути взірцем для української медицини) - щороку на 4–6%. Приблизно така сама картина і загалом у державі. Істотно не зменшується й смертність населення.
І ще один парадокс: високий рівень захворюваності не лише в сільській глибинці, а й у великих центрах - Києві, Дніпропетровську, Одесі, Харкові, де більше, ніж будь-де, медичних закладів, де й кадровий потенціал потужніший, ніж загалом по Україні, і можливості діагностики й лікування не порівняти з периферією. У Києві кількість лікарів тільки системи МОЗ (УОЗ), без академічних і відомчих закладів, майже вдвічі більша на 10 тис. населення у порівнянні з деякими областями. То яким же шляхом іти нашій багатостраждальній медицині? Шляхом подальшого збільшення фінансування? Але, як переконує досвід минулих років, це однаково, що лити воду в пісок. Може, вже маємо покінчити з безгосподарністю і марнотратством?
Наявне обладнання задіяне на 20–25%, а тим часом лікарні швидкої медичної допомоги, які цілодобово надають допомогу пацієнтам, позбавлені можливості постійного ургентного використання КТ, МРТ через їх відсутність або несправність, не мають ангіографів та іншого необхідного обладнання.
Згідно зі звітом Мінфіну про виконання держбюджету, 2012 року на потреби системи охорони здоров'я було виділено 58,5 млрд грн, що становить 4,2% ВВП. Це на 0,8% менше від рівня рекомендованого ВООЗ. За оцінкою експертів, 2012 року платежі за ліки й фізичні послуги лікувальних закладів становили близько 30 млрд грн. Отже, в сумі - 88,5 млрд грн, або 11 млрд дол. Крім того, є ще неофіційні платежі, які оцінюють у 9,8 млрд грн. 2012 року в системі охорони здоров'я витрачено 98,3 млрд грн, або 7% ВВП. Через публічний сектор ОЗ витрачено 58% загальних коштів, на приватний - 42% (DT.UA №38, 12.10.2013).
На сьогодні в медичних установах різного підпорядкування наявне непрацююче обладнання на мільярди гривень, а хворим не вистачає коштів на витратні матеріали. Щодня як мінімум 30% ліжок або пустують, або зайняті не за профілем, або тими, хто не потребує стаціонарного лікування. Тільки в м. Києві щодня не задіяно 2,5–3 тис. ліжок. Витрати на непрацююче ліжко становлять 85–90% від витрат на працююче. Отже, тільки в системі охорони здоров'я м. Києва можна безболісно закрити як мінімум три великі лікарні, а натомість відкрити соціальні заклади, реабілітаційні центри, хоспіси або віддати вивільнені будівлі під квартири медпрацівникам. Водночас ми витрачаємо мільярди гривень на будівництво перинатальних центрів, кардіоцентрів, онкоцентрів тощо
2008 року було проаналізовано закупівлі дорогого обладнання. Виявлено, що 2007 року лише в системі МОЗ України за бюджетні кошти було закуплено нової техніки на загальну суму 347 млн грн. А не введено в експлуатацію - на 201 млн, тобто 70% закупленого обладнання не працювало.
Це приголомшлива безгосподарність і безвідповідальність!
Розпочати слід з надання закладам охорони здоров'я самостійності в господарській діяльності. Заклад повинен прорахувати економічну доцільність закупленого обладнання і використовувати його ефективно: фінансувати пацієнта, а не будівлі й ліжка, бо лікують не стіни й кількість ліжок, а медики, які володіють сучасними технологіями.
Чи змінилося щось за ці роки? Нічого. Навпаки, збільшуються витрати з бюджету та з кишень пацієнтів. За даними авторитетних соціологічних досліджень, 72% українців не задоволені якістю медичної допомоги, 75% називають медицину корумпованою, а 92% вважають, що систему охорони здоров'я потрібно реформувати.
Ніхто не знає вартості життя і здоров'я, проте готовий за це платити, коли має гроші. А бідним як? Їм ніхто не радий. Отже, механізми регулювання в охороні здоров'я є обов'язковими.
Медична допомога надзвичайно дорога і не завжди залежить від кількості грошей. Наведу показники витрат на особу в різних країнах світу в доларах США станом на 2014 рік. Найбільші витрати в Норвегії -9715 дол., і медицина там доступна всім, у США - 9146 дол., і мільйони громадян не мають доступу до медичної допомоги. Надзвичайно високий рівень медицини в Ізраїлі (2599 дол.), Сінгапурі (2507 дол.), Південній Кореї (1880 дол.), Кубі (603 дол.). Не нарікають на медичну допомогу в Білорусі (463 дол.). Тотальне невдоволення - в Україні (313 дол). У Білорусії не практикують благодійних внесків і не дають/беруть хабарів. В Україні вони є в усіх медичних закладах. Отже, річ не тільки в грошах, а й в ефективному їх використанні.
Я побував у лікарнях багатьох країн Європи, США, Канади, Бразилії і не бачив там люкс-палат, телевізорів. У лікарні лікуються, а не відпочивають.
Система оплати медичних послуг або фінансування медичної допомоги - найважливіший і визначальний фактор в організації охорони здоров'я. Без її зміни всі заклики про інтенсифікацію і реструктуризацію в охороні здоров'я залишаться тільки словами, прожектами, політичними амбіціями та деклараціями. Лікарняний сектор потребує істотної реорганізації.
Західноєвропейські лікарні сьогодні зосереджені переважно на лікуванні гострих випадків, тоді як лікарні в Україні продовжують виконувати функції соціальної опіки.
У спеціалізованих відділеннях стаціонарів у нас перебувають пацієнти, які потребують інтенсивної терапії, і ті, хто одужує; хворі, що потребують переважно догляду, і приречені хворі (у термінальній стадії).
Нижче - пропоновані шляхи підвищення ефективності використання ліжкового фонду.
1. Зміна правового статусу лікарні.
2. Впровадження ефективних систем фінансування стаціонарної допомоги.
3. Проведення структурних перетворень у системі стаціонарної допомоги, орієнтованих на підвищення функціональності використання ліжкового фонду й формування оптимальної територіальної мережі стаціонарних закладів.
4. Поліпшення інтеграції між стаціонарами, первинною медичною і соціальною допомогою.
Лікарні інтенсивного лікування для хворих із гострими станами повинні стати основним типом закладів у реформованій системі стаціонарної допомоги. Стаціонарна допомога в лікарнях інтенсивного лікування є найдорожчою, оскільки в цих закладах концентрується складне діагностичне й лікувальне обладнання, використовуються інтенсивні технології, забезпечується цілодобовий лікарський догляд. Це добре оснащені лікарні переважно загального профілю, що надають інтегрований пакет медичних послуг.
Доведено, що основну відповідальність за можливе зменшення глобального тягаря хвороб несе первинна медико-санітарна допомога.
Центральною дійовою особою системи охорони здоров'я повинен стати сімейний лікар/лікар загальної практики. Потрібно визначитися, по-перше, що таке лікар загальної практики, або сімейний лікар, по-друге, що ми вкладаємо в зміст цього поняття.
Функції сімейного лікаря:
- надає медичну допомогу - протокольно амбулаторно, вдома, в денному стаціонарі, в сімейній амбулаторії, а також невідкладну;
- здійснює диспансеризацію пацієнтів, експертизу тимчасової непрацездатності, моніторинг рівня і якості здоров'я, медико-профілактичні санітарно-освітні заходи;
- організовує надання медичної допомоги своїм пацієнтам на другому і третьому рівнях.
Вибір методу оплати первинної медичної допомоги повинен відтворювати внутрішні економічні стимули, що забезпечують інтенсивність, ефективність і якість медичної допомоги на підставі доказового підходу.
У розвинених країнах світу доведено (дані ВООЗ), що здійснення поосібного фінансування первинної ланки створює стимули для найефективнішого використання ресурсів у самій ПМСД і змушує використовувати ринкові механізми, працювати всі ланки системи охорони здоров'я (поліклініки, стаціонари, спеціалізовані заклади) на зовсім інший кінцевий результат - поліпшення здоров'я і збільшення довголіття для всього населення країни, а не збільшення ліжко-днів, обігу ліжка, відвідувань і т.д.
Отже, ухвалення закону про фінансування медичної допомоги, коли "гроші йдуть за пацієнтом", - це основа основ змін у медичній галузі.
Лікарі на сьогодні зацікавлені, щоб хворих було більше. Мотивація зрозуміла - більше хворих, більше зароблених грошей. Що більше лікарів, то більше буде хворих. Що більше вузьких фахівців, то більше "хвороб" у людини. Адже відомо, що зовсім здорових дуже мало - є недообстежені, а це потенційні пацієнти для вузьких фахівців.
При зміні статусу первинної медико-санітарної допомоги, коли сімейний лікар працюватиме як фізична особа - підприємець, з'явиться лікар, який буде зацікавлений у тому, щоб більше було здорових пацієнтів, а хворим, якими він опікується, надавали медичну допомогу за показаннями.
Визначений базовий рівень медичної допомоги (ПМСД) - це 80–85% медичних звернень, невідкладна допомога і низка різновидів планової дозволять полегшити доступ до отримання послуг.
Народні депутати проголосували за один законопроект у першому читанні. Для того щоб зміни відбулися, необхідно ухвалювати весь пакет запропонованих КМУ законопроектів. Обов'язково внести зміни до Бюджетного кодексу. Без фінансового забезпечення медичної допомоги усе - лише декларації. Адже цей соціальний закон може бути лакмусовим папірцем для тих, хто захоче піти на вибори. Знаково, що ці закони є соціальними і їх розглядали саме соціальний і фінансовий комітети ВРУ. Це не лікувальні закони, а закони для лікування. Все інше - тарифи, навантаження, деталі функціонування - це підзаконні акти КМУ, МОЗ України, місцевих рад.
Здоров'я людей - це пріоритет держави і кожного політика. З надією на зміни в медицині.