…Оксану розбудили дзенькіт скла і п’яні голоси. Кинулася до дітей - сплять. На щастя, цього разу п’яний гомін віддалявся від хати. Надворі вже світало. Мабуть, завсідники сільського бару, повертаючись додому, кинули у вікно грудкою. Знову доведеться склити. Вже вкотре. Кілька тижнів тому взагалі влаштували нічний дебош. Дітей перелякали. Довелося викликати дільничного. А все через те, що в селі дізналися: її аналіз крові, який здавала торік у районі (бо перехворіла на жовтуху), раптом показав, що вона ВІЛ-позитивна.
Жінка все життя жила в селі. В юності з навчанням не склалося, то влаштувалася на роботу на пошту, де й працює. Вийшла заміж, народила дітей. Чоловік ось уже кілька років як на заробітках - у селі немає роботи. Приїздив минулого літа, побув місяць і знову поїхав. Але він аналізів не здавав. Вважає себе здоровим. Як йому тепер про це сказати? Інші люди в селі розуміють її біду, співчувають. А сільські п’янички, як наберуться «по самісіньку зав’язку», б’ють їй вікна: розносить, мовляв, заразу...
Така дика, як на початок ХХІ століття, історія. І хоча останніми роками активно поширюється інформація про шляхи зараження ВІЛ-інфекцією та про те, що інфіковані вірусом імундодефіциту людини цілком безпечні в побуті, багато людей ставляться до них з неабиякою пересторогою. В тому числі й медичні працівники.
Власне, про все це, може, й не було б приводу говорити, якби не ставлення самої влади нашої області до ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Річ у тому, що Кіровоградщина - одна з небагатьох областей, де центр профілактики та боротьби з ВІЛ/СНІДом перебуває не те що в жебрацьких - у катастрофічних умовах.
У 2000 році, коли цетр тільки засновувався і справа ця була ще порівняно нова (та й хворих незрівнянно менше), під нього виділили дві кімнатки в обласному шкірвендиспансері. В одній хворих приймали епідеміолог та інфекціоніст, в іншій - маніпуляційній - брали кров на аналіз. За кілька років умови трохи поліпшилися - надали ще кілька кімнат, зробили косметичний ремонт. Але вже майже десять років - жодних зрушень. А кількість пацієнтів постійно збільшується (за минулий рік - на 358 осіб, за перше півріччя 2012-го - на 233), завдання центру розширюються. Та волань його працівників про допомогу, схоже, ніхто не чує.
Розповідає виконувачка обов’язків головного лікаря Валентина Лазарєва:
- З обов’язкових для роботи центру лікарів ми не маємо фтизіатра, гінеколога, дерматолога, стоматолога, дитячого гінеколога. Педіатр працює на півставки, а треба, щоб він був у центрі повний день. Більше того, педіатр та інфекціоніст змушені приймати в одному кабінеті. Продезинфікувати його чи бодай провітрити немає ні часу, ні можливості. А немовлята ж, які народжуються від ВІЛ-інфікованих матерів і здоров’я яких ми певний час контролюємо, здебільшого здорові. Для них має бути взагалі окремий вхід.
А тим часом у центрі немає навіть свого туалету, а в деяких кімнатах така сирість, що слизняки іноді псують документи. В лабораторії працюють всього дві лаборантки, яким дуже важко впоратися з величезним обсягом роботи. Деякі аналізи, коли виникає сумнів, для встановлення остаточного ВІЛ-статусу доводиться возити в лабораторії Одеси та Києва. Знову ж таки - коштів на це не виділяють, передавати кров доводиться буквально попутним транспортом. Процес цей, ясна річ, нешвидкий. Можна тільки уявити, скільки нервів коштує людині дочекатися остаточних результатів! Усе можна було б робити на місці, аби площі дозволяли і працювала ще одна бригада лаборантів.
Більше того, лабораторія повинна проходити акредитацію. Минулого року отримали її тільки на рік, бо немає кондиціонерів, не вистачає холодильників для зберігання тест-систем. Якщо не буде подальшої акредитації, за правилами, роботу лабораторії припинять. Виходить замкнене коло, пастка, виходу з якої ні працівники центру, ні тим більше його пацієнти, не бачать. А ще ж обладнання треба регулярно перевіряти, а коштів на це не виділяється.
Кілька місяців тому профільна комісія обласної ради, розуміючи катастрофічне становище центру, запропонувала розмістити його в обласному наркодиспансері, звісно, потіснивши господарів. Відразу було наведено багато аргументів, чому цього робити не можна. Деякі з них справді вагомі. І влада їх почула. Але чому вона вперто не чує волань про допомогу пацієнтів центру, які написали в різні інстанції десятки скарг, виходили пікетувати обласне управління охорони здоров’я? Потрапити на прийом до перших осіб області вони не можуть, їх відфутболюють - мовляв, проблеми ваші відомі, нема чого забирати час у зайнятих людей. Голова ж облдержадміністрації Сергій Ларін в інтерв’ю місцевим ЗМІ не перестає хвалитися, як він турбується про розвиток медицини в краї. Тим часом за останній рік двічі змінювали начальника обласного управління охорони здоров’я. Нинішня керівниця - виконувачка обов’язків начальника Наталя Горбенко обіцяла ще до кінця травня розв’язати проблеми центру.
За всі роки його роботи центр жодного разу не отримував фінансування в повному обсязі. А з того, що виділялося, відсотків 80 ішло на зарплату та комунальні послуги. Центр не має права надавати платні послуги чи збирати благодійні внески, як це робиться в інших лікувальних закладах. Для відвідувачів тут усе безплатно. Ще з 2009 року діє обласна програма, розрахована на п’ять років, яка передбачає надання центру понад трьох мільйонів гривень. Але фінансується вона не за окремим кодом - кошти надходять на загальний рахунок. Тож замість стати додатковою підмогою центру, вони йдуть як основне фінансування, та й у сумах, далеких від реальних потреб.
А тим часом центр, крім обслуговування свого контингенту, зобов’язаний обстежувати мінімум п’ять відсотків населення із профілактичною метою. І тільки на це необхідно 450 тисяч гривень. А вагітні? За дев’ять місяців їхню кров обов’язково слід двічі перевірити на наявність ВІЛ-інфекції. Торік не провели вчасно тендерів на обслуговування цієї програми, і все «лягло» на ті нещасні крихти, які виділяли обласному центру профілактики та боротьби з ВІЛ/СНІДом.
Крім того, центр уже рік як без головного лікаря. Валентину Лазарєву, котра працює в центрі з дня його створення і котра за ці роки багато чого навчилася, не призначають головним лікарем. Втім, на сайті ОДА промайнула інформація, що на цю посаду планується інша людина - лікар-дерматолог, який зовсім не має відповідного досвіду роботи. Зате має впливового у медичній галузі області татуся, котрий, очевидно, не проти влаштувати сина на керівну посаду. Взагалі, керівні сини й дочки в медицині Кіровоградщини - окрема тема. Не скажу, що вона має суто негативний відтінок. Швидше навпаки. Але не у випадку із центром профілактики та боротьби з
ВІЛ/СНІДом, коли його пацієнти потребують нагальної допомоги, аби вирватися з пастки, в якій опинилися.
P.S. Коли матеріал був готовий до друку, стало відомо, що в обласному управлінні охорони здоров’я - новий виконувач обов’язків начальника, Олег Рибальченко. Він констатує: «…кількість виявлених та зареєстрованих інфікованих і хворих на ВІЛ/СНІД щороку зростає», але наразі про якісь кроки, аби змінити ситуацію на краще, не йдеться. Щоправда, вже оголошено конкурс на заміщення вакантної посади головного лікаря.