Термін дії останньої Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз сплив у 2016 році.
Наразі внаслідок "титанічних" зусиль зацікавлених сторін вдалося нарешті наприкінці минулого року затвердити розпорядженням Кабінету міністрів Концепцію Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2018–2022 роки. Громадськість в очікуванні ухвалення Верховною Радою України Закону "Про затвердження "Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2018–2022 роки". Але, щось підказує автору, що все відбудеться не так швидко.
Епідемію туберкульозу в Україні оголошено в 1995 році. Відтоді ситуація значно погіршилася. За висновками Рахункової палати, МОЗ України як державний замовник та відповідальний виконавець попередньої програми протидії туберкульозу не забезпечив належне її виконання. Як наслідок - кошти Державного бюджету, виділені на реалізацію програми, використовувалися непродуктивно, неекономно та нерезультативно. З огляду на те, що кожне завдання, сформульоване у програмі, фактично персоніфіковане, дивно, чому досі не ведеться кримінальне розслідування.
В узвичаєній практиці використовується термін "поширеність туберкульозу", що показує, скільки хворих припадає на 100 тис. населення. На наш погляд, такий показник дуже недосконалий, оскільки використовує абстрактні статистичні форми. На нашу думку, більш наочно про поширеність туберкульозу в суспільстві може свідчити пропонований нами коефіцієнт навантаження туберкульозу на населення (КНТН), що показує, на скільки громадян від загальної чисельності населення припадає один знову виявлений хворий на туберкульоз у певному році. Отже, в 1995 році за чисельності населення України 51 млн 700 тис. чоловік КНТН становив 1:2104, або 1 особа, що захворіла, на 2104 громадян, тоді як на 01 січня 2017 року за чисельності населення 42 млн 584 тис. чоловік на туберкульоз захворіло 28800 осіб, і цей коефіцієнт становив уже 1:1478, що на 626 пунктів гірше, ніж у 1995 році. За визнанням ВООЗ, Україна входить до числа 27 країн з тягарем мультирезистентного туберкульозу.
Ці показники свідчать про незначну ефективність протитуберкульозних заходів в Україні. Впродовж останніх 10 років на заходи з протидії поширенню епідемії туберкульозу та ВІЛ/СНІД в Україні лише Глобальним фондом для боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією було спрямовано понад 500 млн доларів США, що, однак, істотно на ситуацію не вплинуло, і вона й далі характеризується як стабільно загрозлива. Більшість грантів міжнародної фінансової допомоги Україні (не тільки щодо туберкульозу) реалізується протягом багатьох років низкою неурядових організацій, які фактично поза увагою з боку держави Україна. Тим часом ці кошти є фінансовою допомогою, наданою Україні, а згадані інституції є лише розпорядниками або реципієнтами цих коштів. Зважаючи на це, вкрай важливим і на часі є створення контролюючої структури для запобігання неефективному використанню неурядовими організаціями коштів грантів міжнародної фінансової допомоги. І це просимо вважати офіційним зверненням до президента України та Кабінету міністрів України.
Щоб зупинити епідемію туберкульозу, потрібне подальше розширення масштабів і рівня охоплення заходами лікування і профілактики туберкульозу, розроблення систем і політики для створення сприятливих умов і поділу відповідальності, а також активна розробка і використання нових засобів лікування та профілактики туберкульозу на основі цілеспрямованих наукових досліджень та інновацій. Розв'язати проблему туберкульозу можна лише усунувши її причини та подолавши негативні наслідки їх існування, що потребує багатогалузевого і багатосекторального підходу. Про це заявила Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) на своїй 67-й сесії, яка відбулася в Женеві у травні 2014 року, приймаючи Глобальну стратегію і цілі в галузі профілактики, лікування та боротьби із туберкульозом на період до 2035 року. Ця стратегія наразі є основним керівним документом для світової співдружності у подоланні туберкульозу.
Державна політика у сфері протидії захворюванню на туберкульоз традиційно реалізовується в Україні шляхом вирішення низки вузькогалузевих медичних завдань. Але проблема туберкульозу вже давно вийшла за межі суто медичної галузі та набула статусу проблеми загальнодержавного значення через невпинне зростання темпів його поширення серед населення України.
Традиційним для України інструментом реалізації державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз є медичні соціальні загальнодержавні та місцеві цільові програми, спрямовані виключно на організацію надання населенню протитуберкульозної допомоги. По суті, замість того, щоб ліквідовувати причини епідемії, ці програми зорієнтовані на долання її наслідків, тому на порядку денному - системний перегляд підходів до їх розробки та шляхів впровадження зокрема та до державної політики протидії захворюванню на туберкульоз загалом. Адже за практикою, що діє нині, порушуються основоположні умови розробки державних цільових програм, визначені ст.2 Закону України "Про державні цільові програми", а саме: необхідність існування проблеми, розв'язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та яка потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Як зазначається в Концепції Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз, "сьогодні проблема туберкульозу є проблемою загальнодержавного масштабу, тому виникла необхідність впровадження комплексного підходу до формування та реалізації державної політики у сфері протидії туберкульозу. Високий рівень захворюваності на туберкульоз в Україні викликаний недостатньою підтримкою заходів із подолання епідемії на національному та регіональному рівні". Однак в Україні досі жодним чином навіть не намагаються розпочинати реалізацію того багатогалузевого підходу до протидії туберкульозу, до якого закликає світові уряди ВООЗ.
Ось чому, беручи до уваги актуальні політичні, економічні, соціальні, медичні, культурні та деякі інші чинники епідемії туберкульозу в Україні, загальнодержавна та регіональна політики протидії захворюванню на туберкульоз не можуть бути успішними, якщо орієнтовані виключно на заходи медичного впливу, не передбачаючи в основі своїй комплексний підхід. Для досягнення успішності у боротьбі з туберкульозом в Україні потрібно забезпечити дотримання одного з основних принципів протидії інфекційним хворобам, визначеного у ст. 10 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", а саме - "комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов'язковість їх фінансування".
На сучасному етапі історії України туберкульоз є найбільш інтегрованою проблемою з усіх наявних соціально-економічних проблем в Україні. Соціальна криза (безробіття, алкоголізм, наркоманія, бідність, стреси, невпевненість у завтрашньому дні) є істотним чинником поширення захворюваності на туберкульоз в Україні, бідність продовжує бути поширеним явищем саме серед населення, що працює. За показником ВВП на душу населення, Україна - на третьому місці серед найбідніших країн Європи.
Тому ефективне державне управління у сфері соціально небезпечних хвороб повинно ґрунтуватися на розвиткові горизонтальних зв'язків між різними органами державної влади в центрі та на місцях і представниками громадянського суспільства.
Міжнародний досвід організації державних заходів щодо запобігання розвитку соціально небезпечних хвороб свідчить: сфера відповідальності держави за дотримання епідемічного благополуччя населення більш ефективна тоді, коли вона поділена між центральними органами виконавчої влади та відповідними на місцях, які безпосередньо не належать до медичної галузі (охорони здоров'я), а є керованою іншими відомствами, наприклад, у сфері охорони природи, сільського господарства, енергетики, надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, соціальної політики, освіти тощо. Більш того, цей досвід переконує, що питання відповідальності суб'єктів управління за здійснення заходів соціальної профілактики туберкульозу бажано імплементувати у діяльність практично кожного міністерства (служби, агентства, інспекції, департаменту, управління тощо). При цьому галузеве державне управління у сфері протидії захворюванню на туберкульоз продовжує здійснюватися виключно в рамках організації медичної профілактики, медичної та соціальної допомоги, організації санітарної освіти та виховання населення.
Ми розробили Концепцію загальнодержавної і регіональної міжвідомчої та міжсекторальної координації діяльності у сфері протидії епідемії туберкульозу, спрямовану на створення сприятливих суспільно-політичних умов для всебічного захисту населення України від туберкульозу, забезпечення ефективного державного контролю епідемічної ситуації, скорочення рівня захворюваності, поширеності та смертності від цієї особливо небезпечної соціальної інфекційної хвороби. Основною новизною Концепції є те, що вона вперше за час епідемії туберкульозу в Україні пропонує розглядати протидію туберкульозу не як систему медичних заходів, а як складну комплексну (політичну, управлінську, економічну, соціальну, медичну, гуманітарну, культурну тощо) проблему, розв'язання якої лише медичними засобами та галузевим медичним управлінням не є ефективним.
Отже, йдеться про розбудову системи соціальної профілактики туберкульозу, або ж про комплекс соціально-економічних заходів держави щодо поліпшення умов та способу життя, праці, навколишнього середовища, виховання тощо. Профілактика - це державно-управлінська діяльність, спрямована на недопущення шкідливих впливів на здоров'я людини шляхом усунення або самого шкідливого чинника, або його дії на людину. Тож профілактика туберкульозу як різновиду соціально небезпечної хвороби є частиною загально-профілактичної діяльності суспільства і передбачає здійснення діяльності, спрямованої на послаблення негативного впливу цієї інфекційної хвороби на суспільство. За умов такого комплексного підходу, профілактика у сфері запобігання поширенню туберкульозу здійснюється шляхом виявлення, усунення або нейтралізації причин та умов, що підтримують персистенцію її біологічного збудника серед представників окремих соціальних груп та серед широких верств населення.
Таким чином, успішність боротьби із туберкульозом це - питання політичної волі держави, мобілізації всіх ресурсів та дисциплінованості і відповідальності всіх учасників процесу.