Але я все ще на роботі і чую, за дверима мого кабінету дитячий щебет і чоловічий голос, що звертається до реєстратора. Ще ведуть прийом інші лікарі, і навіть коли офіційний робочий день закінчується, наша робота триває. У вигляді дзвінків, повідомлень...
У трохи громіздкій назві нашої професії "лікар загальної практики - сімейний лікар" мені особливо до душі друга частина. І якщо в першій частині йдеться про щось із розмитими межами, то в другій - про щось тепле і те, що має кордони, - родину. І ми працюємо з родиною й у родині.
Спочатку ми мали багато запитань від пацієнтів: "Як це може бути? Один лікар на всіх? Як може той, хто лікував дорослих, лікувати маленьких діток і навпаки? Що, усі в одній черзі, дідусі й онуки?" Декому з "сімейників" попервах довелося завойовувати території. А особисто в мене все йшло якось само собою: моя сімейна медицина виросла з моєї власної практики і була народжена попитом ззовні. Вона плекалася серед немовлят, коли я приділяла увагу їхнім сестричкам і братикам, їхнім матусям. Коли, приходячи до дитини, могла проконсультувати її батьків, у яких були запитання щодо власного самопочуття. Коли, сидячи на прийомі в клініці й оглянувши дитину, оглядала ще й матусю, яка теж погано почувалася, але не мала часу сходити до свого дільничного чи іншого лікаря. Дорослі пацієнти вливалися у моє медичне життя, мені було вже затісно тільки в педіатрії. Життя вимагало від мене наступних кроків.
Професійне зростання - це завжди вихід із зони комфорту. Курси, що тривають півроку. Там майже всі - терапевти, які навчаються на сімейних лікарів і побоюються дітей. Лише кілька педіатрів на курсах - ми: ті, хто дивиться на все навчання з іншого боку. Особисто мені дуже допомагають попередня робота і досвід. Я читаю і намагаюся згадувати те, що вже бачила. Я вчуся. Змінююся. Потім я познайомилась з іншими сімейними лікарями, ми ділилися досвідом, консультувались одне з одним, тож і досі ми як невеличка група підтримки. У житті кожного лікаря є інші лікарі. Ті, до кого можна зателефонувати, з ким можна порадитися, з ким можна розділити напружене лікарське життя. Ми вчимо одне одного і вчимося самі.
Отже, чи може той, хто все життя лікував тільки дорослих, стати за півроку фахівцем із педіатрії? Звісно, що ні. Для цього лікаря тільки відчинилися двері, про які він, звісно, знав, повз які ходив роками і лише іноді заглядав за поріг. Зазирнути вглиб - для нього дуже важко. Але якщо він сам не робитиме якихось кроків, то так і проживе свій медичний вік, боячись діток. Колишньому терапевтові доводиться спускатися віковими сходинками до самого низу - туди, де вік рахується вже не роками, а місяцями і навіть днями. Я раджу лікарям спочатку брати дітей чотирнадцяти років, потім насмілитися дванадцятирічних, за деякий час - молодших школярів, далі - дошкільнят. І, врешті-решт, лікар зможе взяти на руки немовля. Ми - ті, що виросли з педіатрів, - консультуємо таких колег і допомагаємо їм, беручи в якийсь момент їхні знання, бо так само, як і вони, прямуємо шляхом пізнання. І кожен новий пацієнт може урізноманітнити й поповнити наш лікарський досвід.
Уже більше ніж десять років медичні ЗВО країни випускають саме сімейних лікарів, тобто від самого початку інтернатури їх навчають усіх особливостей, що притаманні хворобам і станам у різних вікових групах. Формується ширший погляд на пацієнта та його проблеми, з'являється більше навичок. Тепер сімейний лікар сам діагностує і призначає лікування в тих випадках, в яких іще кілька років тому був змушений відправляти пацієнта до вузького спеціаліста навіть тоді, коли сам чудово розумів, що це і як лікується. Сімейний лікар може розкрити свій лікарський потенціал більше й повніше, відчути себе "головним" лікарем для своїх пацієнтів. Саме він вирішує багато питань самостійно, і це для багатьох - як тренінг особистого зростання, що спонукає вчитися самостійно й налагоджувати контакти зі справжніми фахівцями своєї справи серед вузьких спеціалістів. Минуло вже багато років, і сімейний лікар перетворився з дива на повсякденність, хоча йому все ж таки ще бракує довіри як до лікаря. Але це був перший крок до тієї реформи, яку ми нині переживаємо. Коли твориться щось нове, це завжди болісно, неприємно, незручно. Нове, яке ще народжується, яке ще не сформувалося в щось цілісне і зручне, викликає гнів, обурення, страх, нарікання, але, на щастя, воно викликає і радість, вселяє надію.
Найважливіший, на мою думку, крок у реформі - це те, що кожен може обрати собі лікаря самостійно, без прив'язки до місця проживання. І, врешті-решт, побудувати такі стосунки, які хоче пацієнт. За бажання пацієнт може вибрати іншого лікаря, і це нормально. Змінюємося ми, наші потреби і пропоновані обставини. Завжди більш довірливі і навіть теплі стосунки будуть там, де лікареві довіряють дітей, а ще ближчі - де лікар виростив уже не одного з дітей. Отже вибір - це довіра з одного боку і вдячність і відповідальність - з другого.
Реформа змінює світогляд лікарів і пацієнтів. І якщо лікарі прийняли реформу не завжди з радістю й ентузіазмом, інколи примусово, то пацієнти ще вагаються. І не завжди тому, що їм щось незрозуміло. Ні, вагаються частіше тому, що реформа вчить відповідальності за свій вибір і за своє здоров'я, за те, що ти повинен бути активним, і що є нові правила, які маємо всі прийняти.
Одне з нових правил - відсутність викликів додому. Це правило дається пацієнтам дуже важко. Але це питання довіри і поваги до лікаря, як лікар і пацієнт можуть і хочуть взаємодіяти. Особисто я привчала пацієнтів, що викликів немає, але я є на робочому місці або на телефоні. Першими відгукнулися ті, що живуть за містом. Вони сідали в машини і везли дітей до мене на прийом. Через деякий час це побачили інші, і теж підтяглися. На сьогодні в мене немає цього питання. Усі знають, де я працюю, коли і як до мене потрапити. Залишилися мої улюблені візити - патронаж новонароджених, коли ти приходиш у сім'ю, де кілька днів тому назавжди змінилося життя, де з'явилася нова людина. Звичайно, і тепер бувають такі обставини, коли до пацієнта треба прийти додому, але це скоріше виняток, ніж правило, і вирішувати це має саме лікар, а не пацієнт. Той лікар, якого пацієнт вибрав і до якого має довіру.
Досягненням реформи є також електронна черга. Страшні історії про багатогодинні очікування під кабінетом поступово відходять у минуле. Електронна черга дає можливість прийти на прийом до лікаря саме тоді, коли це зручно пацієнтові. Якщо ж трапилося щось таке, що потребує термінового огляду, то лікар огляне пацієнта поза чергою або в час, відведений для таких пацієнтів. Звичайно, є й зловживання цими оглядами, бо "термінове" часто не є таким, і пацієнт міг би почекати прийому за записом. Тож, сподіваюся, що рано чи пізно свідомість і повага до інших таки переважать.
Ще одне досягнення - це те, що лікар може офіційно рекомендувати пацієнтові того вузького спеціаліста або той стаціонар, який, на його думку, надає кращі послуги. Ми з нетерпінням чекаємо тих часів, коли і тут будуть скасовані дільниці й райони і буде один для всіх медичний простір.
Що потрібно реформі?
Їй потрібні люди.
Це пацієнти. Правильно, що треба проявити активність і прийти укласти декларацію з лікарем. Тепер розмір нашої зарплати залежить від простих людей, від того, що вони обрали нас своїми лікарями й уклали з нами угоду про співпрацю на шляху до здорового життя. Ця угода зветься декларацією про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу.
Це лікарі. Які повинні зрозуміти, що потрібно будувати нові стосунки з пацієнтами і зростати професійно.
Це взаємодія і синергія пацієнта й лікаря. Робити одну справу і поважати одне одного - ось що потрібно для того, щоб допомога пацієнтові була повноцінною.
Ще потрібен простір для лікаря. На жаль, старі й звичні методи "соцзмагання" та рознарядки згори діють і досі, і не тільки не допомагають нам працювати, а навпаки. Система породила багато організацій, відділів і центрів, які вимагають звітів, виконання планів, паперів, журналів... Замість спростити життя лікарю і дати більше часу на пацієнта, його змушують брати участь у тому, що не має ніякого стосунку до медицини і жодним чином не поліпшує якості його роботи. І часом ми маємо виснаженого лікаря, який, на щастя, все ще вміє поставати з попелу.
Реформі потрібні структура і зв'язки. Структура має бути чіткою і прозорою. Вона не може формуватися лише командою згори, бо на місцях є люди, прикладний досвід яких є колосальним і позитивним. І вони мають консультувати тих, хто в тій структурі нагорі. Лікарі мають відчувати власну причетність до реформи і мати особисту відповідальність, а цього можна досягти лише тоді, коли розумні пропозиції знизу почують нагорі. Коли помилки визнаватимуть і виправлятимуть, коли накази й рекомендації не суперечитимуть одні одним.
Реформі потрібні взаємодія і навчання. Сподіваюся, що недалеко ті часи, коли ми будемо мати онлайн-навчання: наприклад лекції в Інтернеті, які можна буде прослуховувати в зручний час. І читатимуть їх практики, які добре знаються на своєму предметі. І, можливо, тоді атестація перетвориться з формальності на професійне зростання. Ідеї безперервного професійного зростання й навчання вже застосовуються на місцях.
Реформі потрібні довіра і сприйняття суспільства. Для цього, на мій погляд, потрібна довіра до лікарів наших керманичів. Потрібно формувати позитивну думку суспільства щодо тих людей, які колись за покликанням свого серця обрали непростий шлях служіння людям.
Нам не треба чекати змін, бо ми самі, лікарі і пацієнти, і є носіями змін на краще.