Що вам спадає на думку, коли ви згадуєте відвідини лікарні? Чомусь мені здається, що найчастіше — запах антисептиків, погано відремонтовані коридори з тьмяними лампочками під стелею і люди в білих халатах, які далеко не завжди розмовляють із хворими ввічливо. Та, хоч би як ми опиралися навідуванням у заклади охорони здоров’я, нам доводиться вряди-годи це робити. Як не крути — ми мусимо комунікувати з лікарями в найбільш уразливі періоди життя.
Для багатьох (і мене в тому числі) — це справжнє випробування, бо лікарі не завжди добирають слів, виявляють емпатію чи пояснюють сутність процедур. Частково це пов’язано з професійною деформацією, — якщо пропускати переживання кожного пацієнта через себе, то можна дістати непозбувну бентегу за лічені тижні практики. Але нерідко лікарі цього не роблять тому, що не вміють, не встигають або ж не бачать очевидної потреби. Совєтська медична система прив’язувала пацієнтів до дільничних терапевтів, не пропонуючи їм особливих альтернатив. У таких умовах конкуренції практично немає, і, хоч би що робив лікар, пацієнти до нього повертаються.
Така системна проблема в комунікації та попередній негативний досвід призводять до того, що люди запізно звертаються по допомогу або неправильно виконують вказівки лікаря. Це дорого коштує державі. За даними Британського медичного журналу, лише у США щорічно близько 290 млрд дол. втрачаються через недотримання пацієнтами призначень лікаря. І це тільки економічна складова проблеми. Згідно з опитуванням «Безкоштовна медицина», проведеним БФ «Пацієнти України» в 2017 році, більш як половина українців (66%) узагалі не звертаються до лікаря по отримання медичної допомоги. Це стає причиною запізнілих діагнозів і лікування тяжких ускладнень, а як впливає на ментальне здоров’я громадян — можна лише здогадуватися. Звідки ростуть проблеми комунікації в медичній системі?
Починаються вони зі студентської лави. За вісім років навчання в медичних університетах на вивчення питань комунікації між лікарем та пацієнтом виділено всього вісім годин у курсі з профільного предмета. Цього не вистачає на практиці. Семінарські заняття неефективні, а вітчизняні джерела інформації — застарілі. Крім того, інколи доводиться ставати свідком, як самі викладачі грубо поводяться з пацієнтами, звинувачуючи їх у присутності студентів у їхніх же хворобах чи демонструючи зверхність: «Я лікар, я знаю краще. Не подобається — шукайте іншого». Зрештою, написана в підручниках інформація зовсім не відбиває реальної картини, адже світ змінюється і, крім моральних принципів взаємодії з пацієнтом, потрібно ще знати правову базу та особливості комунікації зі специфічними групами залежно від віросповідання, віку чи ґендеру.
Так і виходить, що після чи не найбільш тривалого, порівняно з іншими фахами, навчання молоді медики потрапляють у «поле» зовсім непідготовленими до щоденного спілкування як із пацієнтами, так і з колегами. Мені на першому році інтернатури у відділенні терапії часто доводилося спостерігати таку картину. Привозять пацієнта з тяжким ускладненням хронічного захворювання, ти починаєш його розпитувати, як усе сталося, чим він лікується, і раптом виявляється, що він не приймає абсолютно нічого. Після попередньої госпіталізації він приймав препарати один або два тижні, а потім сам скасував. Чому? Причин мільйон — від боязні за печінку до «я не знав». Інколи люди не приймають препаратів, бо банально не змогли розібрати написане лікарем від руки призначення, а про важливість постійного лікування їм узагалі ніхто не пояснив. Замість шкідливої «хімії» такі пацієнти часто вдаються до народних засобів лікування, які, на жаль, не здатні запобігти ускладненням, і вони знову потрапляють до лікарні. Це зачароване коло може тривати доти, доки бідолаха-пацієнт не зловить щось справді серйозне, наприклад інфаркт чи інсульт, лікування яких нерідко виявляється фінансово непосильним для родини.
Ще одна проблема комунікації — лікарське насилля, і виявляється воно необов’язково в якомусь фізичному втручанні, досить грубого поводження та трішки нерівномірного розподілу «влади». Очевидно, що в лікаря вона більша, адже саме він приймає рішення, і від нього в цей момент залежить здоров’я пацієнта. На початку інтернатури я нерідко ставав свідком того, як лікарі приймали пацієнтів в ординаторській, де тим доводилось оголюватися у присутності 6–7 сторонніх осіб, розповідати приватну інформацію й вислуховувати в такій атмосфері звинувачення на кшталт «не треба було багато їсти/пити/працювати тощо». Спостерігати за цим було неприємно, але засобів впливу на найнижчій ланці професійної ієрархії в доволі закритій спільноті, на жаль, небагато. Інвазивні процедури та хірургія заслуговують окремої статті, адже грубе втручання може завдати сильної психічної травми. Пам’ятайте, що кожній людині законом гарантоване гідне поводження в медичних установах, і ви завжди можете сказати «ні».
Особливу увагу я хотів би звернути на повідомлення поганих новин та розмови про смерть із пацієнтом і його родичами. На жаль, ця тема табуйована й зовсім не висвітлюється в публічному просторі, хоча в медицині з цим маєш справу практично щодня. Ніхто не любить говорити про смерть, але медицина — не тільки усмішки вдячних пацієнтів. Люди помирають, і в цьому немає нічого неприродного. Але це може статися як в оточенні люблячої родини, так і на самоті, в пекельних муках. За час своєї нетривалої роботи в практичній медицині я помітив, що коли родичі дізнаються про страшний діагноз, вони одразу ж починають щось робити — купують ліки, напитують альтернативних консультацій та разом із хворим хапаються за останню соломинку. Через неможливість контролю й раптовість ситуації їхні життя перетворюються на цілковитий хаос, переповнений панікою і кредитами. У цій смертельній гонитві часто ігноруються бажання самого пацієнта. Інколи родина взагалі намагається не допустити, щоб пацієнтові повідомили про діагноз. Це нечесно стосовно людини, адже так пацієнт позбавляється можливості виконати останню волю та підготуватися до відходу. Рішення про рівень поінформованості приймає сам пацієнт. Повідомляти тяжкі новини пацієнтові або ж родичам важко, але потрібно. Якщо цього не робити вчасно — то виникають конфлікти, породжені незрозумілістю ситуації, наприклад раптовою, на думку родичів, смертю. У такому разі горе людей може обернутися на лікарів і виливатися в необґрунтовані звинувачення чи навіть погрози. Щоб уникнути таких ситуацій, варто дотримуватися спеціальних протоколів повідомлення невтішних новин. Це слід робити приватно, враховуючи рівень знань стосовно стану пацієнта, і бажано не по телефону. На жаль, так буває не завжди.
Окрім лікарів, у взаємодію включені пацієнти, які теж не завжди дотримуються меж приватності. Стрес від втрати контролю примушує їх шукати інформацію й перебувати у стані тривожного очікування. Людям слід розуміти, що лікар теж має особисте життя і йому не потрібно телефонувати чи писати о другій ночі. Неприйнятною є поведінка, що виявляється у вимаганні послуг та ігноруванні вказівок персоналу. «Ви повинні це робити! Ви ж лікарі!» — періодично кричать пацієнти, не чуючи нічого про реальний стан речей. Чимало пацієнтів перетворюють медичну комунікацію у драму, стараючись маніпулювати лікарем задля своїх власних інтересів і наперекір усталеному порядку. За такою поведінкою зазвичай стоять гнів і горе через хворобу, і лікарю потрібно бути досить сильним, аби не піддатися емоціям і змогти знайти підхід навіть до таких пацієнтів.
Проблеми комунікації в медичному середовищі властиві не лише Україні, — з такими викликами зіштовхуються в різних країнах. Це системна проблема, в якої немає простого рішення. Пацієнти і лікарі потребують відповідної освіти, яка в Україні поки що не дуже розвинена.
Зіштовхнувшись із таким масштабом комунікаційних проблем ще в інтернатурі, я дуже хотів змінити це. Спільно з колегами з Української медичної студентської асоціації та ГО «Прожектор» ми подалися на грант за програмою «Дім Європи», що фінансується Європейським Союзом, виграли конкурс і змогли реалізувати онлайн-курс «Здорове спілкування».
Це безкоштовний курс про здорові комунікації між лікарем і пацієнтом, розміщений на онлайн платформі Prometheus. Він включає 20 відеолекцій від українських та закордонних лікарів, медичних юристів і спеціалістів із лідерства. Весь матеріал розділений на три модулі: основи комунікації лікаря та пацієнта; особливості роботи зі специфічними групами пацієнтів; юридичні аспекти відносин між лікарем та пацієнтом.
Цього цілком достатньо, аби покрити більшість актуальних тем і запобігти описаним вище проблемам комунікації. Їм усім можна було зарадити, і саме цього ми хочемо досягти завдяки курсу «Здорове спілкування». Чим більше людей дізнається про основи комунікації в медичному середовищі, тим здоровішими будуть стосунки між лікарями і пацієнтами. А це своєю чергою збереже час, гроші та ментальне здоров’я українців.