Проблема суїциду серед лікарів останніми роками викликає занепокоєння у світі. Статистика Американської психіатричної асоціації (2018) засвідчила: ті, хто життя рятує, позбавляють себе його удвічі-вчетверо частіше, ніж представники інших професій. В опитуванні Physicians Foundation (США) 55% лікарів сказали, що знають колегу, котрий думав про самогубство (намагався скоїти або скоїв і загинув). Актуальність проблеми яскраво демонструє британський серіал «Буде боляче» (2022) за однойменним бестселером А.Кея.
Вивчення зв’язку суїциду з родом занять (E.Agerbo зі співавторами) підтвердило: з 55 досліджуваних професій найвищим ризик самогубства виявився в лікарів. Самогубство — більше чоловіча проблема, але в Австралії його рівень серед жінок-медиків у 2,5 раза вищий, ніж для інших фахівчинь (A.J.Milner зі співавторами).
Чому саме лікарі?
Не лише фахова, а й особиста репутація і самооцінка лікаря тісно пов’язані з його професією. Тому проблеми, що виникають під час здійснення професійної діяльності, частіше призводять до небезпечного психологічного стану.
Високі вимоги, конкуренція, хронічна втома, тривалий робочий день з недосипанням (робота вночі, добовий графік) виснажують природний спротив організму. Важко сприймати розчарування пацієнтів та їхніх рідних, коли сподівання на диво зцілення не збуваються, особливо коли в цьому звинувачують лікаря або він сам відчуває провину.
Сучасні зміни у практиці лікаря часто викликають незадоволеність роботою. Переважно індивідуальна діяльність із високою особистою відповідальністю замінилася на роботу в колективі, інколи в дуже чисельній команді, з дробленням функцій, стандартизацією і контролем за вибором лікування. Доказова медицина, попри всі її переваги, призвела до обмеження самостійності.
В топі причин самогубств лікарів у Росії — порушення кримінальних справ за лікарські помилки або халатність та за прояв корупції (така загальнолюдська проблема, як невиліковна хвороба, — лише на третьому місці). Факторами, що сприяють суїциду, стали й погіршення умов праці під час тривання реформи охорони здоров’я, зростання навантаження при досить низькій зарплаті.
Замовчування поглиблює ризик суїциду: лікарі не говорять про те, що їх турбує. Вислуховуючи й вирішуючи проблеми пацієнтів, самі по допомогу звертаються неохоче через поширений у суспільстві стереотип: користуєшся послугами психолога або, не дай Боже, психіатра — отримуєш тавро психічно хворого. Причиною мовчання лікарі назвали страх виглядати в очах колег і близьких неспроможними справлятися з труднощами.
Д-р Ферн (США) влучно порівнює функціонування сучасної системи охорони здоров’я в країні зі «скороваркою лікарів» і вважає, що прогресуюча її дисфункція провокує та посилює дію комплексу корпоративних і особистісних факторів, підвищуючи ризик суїциду.
Існують і економічні чинники. У розвинених країнах — це необхідність виплачувати кредит на навчання, високі внески на страхування професійної діяльності (ще не поширена в Україні практика, але все йде до того!) або судові видатки у разі позовів пацієнтів (їхніх родичів). Практично в усіх країнах — невідповідність розмірів зарплатні рівню відповідальності та соціальній важливості роботи.
Звісно, в лікарів, так само, як і у всіх, виникають певні проблеми — у стосунках, вихованні дітей, з психічним або фізичним здоров’ям тощо; втрата близьких, фінансові негаразди, намагання втекти від емоційного болю. Відіграє роль і наявність перенесеної черепно-мозкової травми, психічних розладів або інших хвороб. І, нарешті, проблеми з уживанням алкоголю чи наркотичних речовин (більш доступних, ніж для інших). А професійна обізнаність стосовно можливостей смертельної дії інших препаратів може стати додатковим фактором легкості реалізації суїцидального наміру (лікарі застосовували лікарські препарати вдвічі частіше, ніж пересічні громадяни).
COVID-19 як ризик суїциду. Лікарі перебувають у групі ризику у зв’язку із шансами як неодноразово перехворіти на цю інфекцію під час виконання професійних обов’язків, так і наразитися на так званий тривалий COVID-19, з яким пов’язують почастішання випадків депресії та суїцидальних думок. Він розвинувся у близько 150 мільйонів людей в світі, певну частину яких становлять саме медики.
Проте навіть ті лікарі, яким пощастило не захворіти самим, особливо в перші місяці пандемії, мали тривалий стрес. До виснажливої ненормованої роботи додавалися невпевненість у своїх силах через брак науково обґрунтованих способів боротьби з коронавірусною хворобою, страх за власне життя, відповідальність перед хворими і перед своїми близькими.
Вигорання (фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, зі зниженням продуктивності та втомою, безсонням) сприяє підвищенню вживання алкоголю та психоактивних речовин, розвиткові низки захворювань. Пандемія істотно посприяла поширенню цього стану серед медпрацівників.
«Доковідний» звіт про вигорання, депресію й самогубства серед лікарів (National Physician Burnout, Depression & Suicide Report 2019) зафіксував наявність суїцидальних думок у 14% опитаних. Під час піку пандемії у 2020-му показник зріс до 22%! Звіт Physician Suicide Report (2022) зафіксував пригніченість через стрес на роботі: вже кожен п’ятий (21%) лікар вказав на наявність депресії. Порівняно з проведеним до пандемії скринінгом цієї патології в кількох системах лікувальних закладів, поширеність ознак депресії серед лікарів зросла втричі! Кожен десятий повідомив про думки про самогубства (спробу його скоїти). Але не всі лікарі, які вчинили самогубство, мали синдром вигорання (і, навпаки, більшість лікарів, які його переживають, суїцидальних думок не мають).
У США (як колись і в Україні) професія лікаря довго була престижною (на жаль, у більшості країн престиж її стрімко падає). Селекція вступників у медичні ЗВО за їхніми досягненнями сприяла тому, що як обсяг знань, так і рівень професійних очікувань випускників — вищий, ніж серед здобувачів інших спеціальностей. Зіткнення з реаліями роботи, особливо в державній медицині, де навантаження та вимоги до лікаря зростають, а час і ресурси для відновлення скорочуються, для частини лікарів стає нестерпним. А розрив між усвідомленням затрачених на здобуття фаху часу, зусиль і ресурсів, отриманими високими оцінками на іспитах та відчуттям меншовартості на робочому місці — дуже болючим. Якщо і винагорода не покриває мінімальних потреб (своїх та родини), це також може підштовхнути молодого лікаря до думок про суїцид.
Д-р П. Вібл, спираючись на досвід лінії допомоги лікарям-самогубцям, порівнює поточну систему охорони здоров’я США з конвеєрною медициною. Але організації, які декларують за мету захист здоров’я лікарів, запобігання вигоранню, насправді не завжди ефективні у профілактиці суїцидів, адже не шукають першопричин, а навчають певних заспокійливих прийомів, медитації тощо.
Говорити чи замовчувати? Чи допоможе система?
Звіт Medscape Physician Suicide Report 2023 має промовисту назву «Лікарський тягар». З 9175 лікарів на запитання, чи були в них суїцидальні думки, 9% чоловіків та 11% жінок відповіли «так». Причому найчастіше «так» говорили сімейні лікарі та психіатри. Симптоматично, що ці проблеми 40% респондентів замовчують, чверть вважає можливим обговорити з колегами, 38% звертаються до родини і лише 36% — вдаються до терапії.
Експерти називають факт визнання явища і відкрите обговорення теми самогубства лікарів великим першим кроком, але низько оцінюють конфіденційність та результативність наявних програм. І чи не головне — повернути довіру лікарів, відчуття, що система, в якій вони працюють, відповідає їхнім найкращим інтересам. Без цього лише незначна частка їх повідомлятиме про проблеми і суїцидальні думки колегам чи керівництву.
Українські реалії невідомі
В Україні таких досліджень не проводили. Статистика самогубств серед лікарів, як, власне, й серед усього населення, наразі недоступна. Проте тягар, який сьогодні лежить на наших лікарях, вагоміший за той, що несуть їхні колеги з країн, де війни немає. Особливо важко довелося тим, хто рятує життя на фронті, у госпіталях або в окупації чи в полоні. Під час спілкування з лікарем із деокупованої території вразили слова, що найстрашніше відбувалося не під обстрілами, а в ситуації, коли допомогти було неможливо, і, незважаючи на всі твої навички та знання, люди вмирали… Цей біль залишається надовго.
Причини, які здатні підштовхнути до самогубства українського лікаря, можна поділити на дві групи: загальнолюдські, про які згадувалось (і яких у воєнний час побільшало), та пов’язані з професійною діяльністю. До останніх, що тією чи іншою мірою підвищують ризик виникнення складної життєвої ситуації, можна зарахувати високу відповідальність; перевантаження додатковою роботою, в т.ч. через брак персоналу й нераціональну організацію праці; недостатній захист при допущенні медичних помилок, ізоляцію й відторгнення керівництвом і колегами в разі судового переслідування; труднощі через надмірну цифровізацію діяльності та оформлення електронної документації (особливо для старшого покоління) і завеликі обсяги суто адміністративних завдань; страх підпасти під скорочення у процесі оптимізації роботи лікувальних закладів та напружені стосунки з адміністрацією. Долучається і зниження суспільного іміджу професії, образлива риторика у ЗМІ, відчуття вини перед пацієнтами, яким не змогли допомогти…
Все це підвищує стрес, знижує задоволеність працею і соціальним статусом та сприяє розвиткові депресії. А отримати допомогу фахову важко: за висновками недавнього дослідження в межах проєкту «Діємо для здоров’я», системі охорони психічного здоров’я України бракує безперервності та системності надання послуг, адаптації їх до потреб різних груп, тоді як недовіра щодо збереження лікарської таємниці сприяє відмові або відкладанню звернення.
Президент України постійно наголошує на цінності життя кожного захисника, кожного громадянина країни. Дуже важливо, щоб до жертв воєнних дій не додавались і втрати життів наших лікарів внаслідок суїцидів…
Використано дані спеціалізованого порталу Medscape