UA / RU
Підтримати ZN.ua

Не там шукаєте, панове

Наближається столітній ювілей Українського товариства Червоного Хреста. У квітні 1918 року в Києві відбувся позачерговий з'їзд вітчизняних ініціаторів - прихильників цього міжнародного руху, на якому й було засновано самостійне національне Товариство Червоного Хреста.

Автор: Олександр Артеменко

Наближається столітній ювілей Українського товариства Червоного Хреста. У квітні 1918 року в Києві відбувся позачерговий з'їзд вітчизняних ініціаторів - прихильників цього міжнародного руху, на якому й було засновано самостійне національне Товариство Червоного Хреста.

Лише п'ять років товариство мало змогу безперешкодно формувати гуманітарний напрям своєї діяльності. Найважливішими завданнями на той час була реевакуація військовополонених усіх армій, що воювали на теренах України, допомога біженцям, дітям-сиротам, боротьба з масовими епідеміями інфекційних хвороб. Було створено потужну мережу господарських підприємств і медичних закладів, через які Товариство Червоного Хреста (ТЧХ) надавало медичну і продовольчу підтримку населенню. Це відіграло вирішальну роль у подоланні голоду й тяжких хвороб в Україні в 1921-1923 рр. До боротьби з лихом товариство залучало закордонні благодійні організації: "Джойнт", "АРА", Чехословацький Червоний Хрест, "Місію Фрітьйофа Нансена" та інші.

Однак починаючи з 1923 року влада змушує ТЧХ виконувати не притаманне йому завдання: здійснювати військово-санітарну підготовку населення до захисту держави. І невдовзі військово-оборонний напрям стає головним у його діяльності. Тоді вперше Український Червоний Хрест був позбавлений незалежності - одного з фундаментальних принципів міжнародного червонохресного руху, згідно з яким "національні товариства, надаючи допомогу уряду в його гуманітарній діяльності та дотримуючись законів своєї країни, повинні, проте, завжди зберігати автономію, щоб мати змогу діяти відповідно до принципів Міжнародного Руху". А зі створенням Союзу товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР 1925 року з незалежністю національних товариств, у тому числі й українського, на теренах СРСР було покінчено остаточно.

Але й цього владі виявилося замало. До позбавлення самостійності додався ще й відвертий державний грабунок: 1938 року постановою Ради народних комісарів усі належні Червоному Хресту України заклади від нього відчужуються, а відтак до Наркомату охорони здоров'я відходять 8 лікарень, 50 поліклінік, 144 аптеки, 17 медичних складів, 62 дезінфекційні бюро, підприємства медичного обладнання в Києві, Полтаві, Вінниці, Одесі, Харкові, Запоріжжі.

Коли почалася Друга світова війна, 100 тисяч медичних сестер, санінструкторів і сандружинниць вирушили на фронт рятувати поранених бійців. Тоді ж Червоний Хрест стає ініціатором безоплатного донорства. Перший донорський центр було відкрито саме в Києві - у червні 1941-го на вулиці Виноградній. А загалом їх було створено тисячі.

Не менш важкою була й повоєнна відбудова: епідемії, що спалахнули ще в роки окупації, високий травматизм на виробництві і в побуті, коли люди калічилися через вибухи бомб, мін, снарядів та інших боєприпасів, якими була густо всіяна наша земля після війни. Населення гостро потребувало медичної допомоги. А натомість майже у 200 районах республіки не залишилося жодного хірурга, на всю Україну не налічувалося й 12 тисяч лікарів. Тому спільно з санітарними державними установами та медичною громадськістю ТЧХ заходжується відновлювати мережі лікувальних закладів, лазень, їдалень, оздоровниць, бере під свою опіку солдатських вдів, матерів загиблих воїнів, ветеранів-інвалідів. Сандружинниці товариства допомагали їм по господарству, забезпечували продуктами й медичним обслуговуванням. Згодом для учасників війни було створено Будинки ветеранів війни та праці, клуби й медико-соціальні центри, геріатричні поліклініки Червоного Хреста.

У так звані застійні 1970-1980 рр. свою основну діяльність товариство зосереджувало на вдосконаленні медико-соціальної роботи осередків Червоного Хреста. Саме тоді до Верховної Ради СРСР уперше було обрано представників громадських організацій, зокрема й двох від Товариства Червоного Хреста України - його президента кандидата медичних наук І.Усіченка і голову Дніпропетровської обласної організації Червоного Хреста І.Тарасова. На той час Товариство Червоного Хреста вже звикли сприймати як одну з ланок державної системи охорони здоров'я. Самостійність цієї добровільної громадської організації було повністю ліквідовано, і вся її діяльність відбувалася під керівництвом органів охорони здоров'я.

Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, союзна влада всіляко намагалася применшити масштаби катастрофи, приховати їх від світової спільноти. Відтак керівництво радянського Червоного Хреста не бажало й чути про звернення до Міжнародної федерації Червоного Хреста по допомогу. Національне ж товариство не мало відповідних повноважень. На засіданні президії Червоного Хреста СРСР президент ТЧХ України тричі ставив вимогу включити до порядку денного звернення до Міжнародної федерації про допомогу постраждалим у Чорнобильській катастрофі, і тричі її проігнорували. Подіяла лише погроза І.Усіченка покинути засідання і скликати прес-конференцію. За пропозицію проголосували, і вона дістала одностайну підтримку. Звернення до Міжнародної федерації надіслали, і вже невдовзі її експерти, вивчивши ситуацію безпосередньо на місці аварії, дали рекомендації, згідно з якими й розробили програму допомоги. Саме завдяки тому, що Український Червоний Хрест не поступився своїми фундаментальними принципами, люди нарешті відчули, що не покинуті напризволяще, а влада вперше за багато десятиліть змушена була віддати ініціативу громадській організації. Завдяки зусиллям ТЧХ на допомогу потерпілим від аварії було залучено понад 35 млн доларів.

Чимало зазіхань на нейтралітет Червоного Хреста було й після здобуття Україною незалежності. У 1990-х рр. неодноразово доводилося відмовлятися від "безкорисливої" допомоги окремих партій і рухів в обмін на політичну підтримку, роз'яснювати їхнім лідерам, що Червоний Хрест зобов'язаний керуватися принципами нейтральності й неупередженості, не ухвалювати політичних заяв, не коментувати причин і перебігу конфліктів, не підтримувати жодної зі сторін у
конфлікті.

Указом президента України від 28 жовтня 1992 року "Про Товариство Червоного Хреста України" воно визнається єдиним національним товариством Червоного Хреста, уповноваженим сприяти органам державної влади в їхній діяльності в гуманітарній сфері. Згідно з правами і повноваженнями, наданими цим указом, Національне товариство Червоного Хреста України 25 жовтня 1993 року стало повноважним членом Міжнародної федерації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Від цього моменту починається його активна інтеграція у всесвітній рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, стрімке зростання його авторитету серед закордонних колег. На підтвердження цього можна навести чимало прикладів. Так, Українське товариство Червоного Хреста таємним голосуванням неодноразово обиралося до складу правління Міжнародної федерації - її вищого органу. Івана Гнатовича Усіченка 2005 року було обрано до складу правління Комісії Міжнародної федерації з охорони здоров'я та соціальної допомоги. Службу розшуку Червоного Хреста України на Європейській регіональній конференції з відновлення родинних зв'язків, що проходила 2006 року в Києві, визнано однією з найкращих у Європі, а на думку президента Міжнародної федерації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця Тадатеру Коное українське товариство є беззаперечним лідером серед відповідних організацій на пострадянському просторі.

Міжнародний авторитет неабияк посприяв Українському Товариству Червоного Хреста у його роботі щодо повернення з Афганістану наших полонених, з'ясування долі тих, хто пропав безвісти під час війни у цій країні, розшуку місць поховань загиблих. Оскільки на той час Україна не мала дипломатичних відносин з Афганістаном, Українське Товариство Червоного Хреста вийшло на прямий зв'язок з Афганським Товариством Червоного Півмісяця та домовилося з ним про допомогу і посередництво у цій святій справі.

Завжди викликає повагу іноземних колег одна з основних програм діяльності Червоного Хреста України - щодо медико-соціальної допомоги незахищеним верствам населення. Інвалідам, немічним та самотнім людям похилого віку допомагають патронажні сестри, загін яких найчисельніший на пострадянському просторі. Якщо в Російській Федерації і в Білорусі їх налічується кілька десятків, то в Україні цією благородною справою займаються 3200 патронажних сестер. У віддалених від лікарняних закладів районах створено денні стаціонари, фельдшерсько-акушерські пункти, пункти першої медичної допомоги, центри й кімнати соціальної допомоги з банками одягу й прокатними пунктами, де ті, хто цього потребує, мають змогу отримати милиці, інвалідні візки тощо.

Ще однією надзвичайно важливою програмою є забезпечення готовності до надзвичайних ситуацій. У кожній обласній, міській і в більшості районних організацій Червоного Хреста створено недоторканні запаси одягу, взуття, харчових продуктів, медикаментів - усього, що необхідне людям у перші дні лиха, поки не надійшла основна допомога.

Ось такий промовистий, хоча й далеко не повний, послужний список милосердя Українського товариства Червоного Хреста, з яким воно наближається до свого 100-літнього ювілею. Та хто ж міг сподіватися, що до круглої дати червонохрестівці отримають від державних органів дуже своєрідний подарунок, яким стали звинувачення в шахрайстві й корумпованості?

Нині ми є свідками гучного скандалу, що розгоряється зі швидкістю пожежі, яку поливають гасом. Саме стрімкий розвиток подій наводить на думку, що скандал розкручується за ретельно розробленою технологією, за якою стоять зацікавлені особи. Спочатку з'являються заяви волонтерів, що стали свідками корупційних дій співробітників цієї громадської організації, слідом за ними - численні журналістські розслідування, що підтверджують оприлюднені факти, потім, згідно з правилами жанру, лунають звинувачення на адресу керівництва. І хоча керівництво негайно реагує, караючи винних і звільняючись від них, воно вже змушене виправдовуватися перед громадськістю. А виправдовується - виходить, і саме не без гріха, хіба ні?

Ще одна промовиста ознака: попри численні повідомлення (якими рясніє Інтернет) про істотну допомогу від Міжнародного Червоного Хреста у зв'язку з агресією на Сході України, в жодному з них не згадується про участь у цьому процесі Товариства Червоного Хреста України. Створюється враження, що воно самоусунулося або й узагалі вже саморозпустилося. А вся допомога - це лише завдяки особистим домовленостям державних мужів. Тож доречним буде нагадати, що протягом 2014-2016 рр. Товариством Червоного Хреста для надання допомоги внутрішнім переміщеним особам та цивільним і військовим лікарняним закладам було залучено від закордоних національних товариств Червоного Хреста понад 0,5 млрд грн.

Услід за цим - звіт Державної аудиторської служби щодо планової ревізії Міністерства охорони здоров'я, де йдеться про те, що впродовж 2013-2015 рр. і І кварталу 2016-го міністерство з державного бюджету профінансувало 252,3 млн грн на утримання патронажної служби ТЧХ, яка нібито не здійснювала діяльності у сфері охорони здоров'я. І, нарешті, як вишенька на торті, заява очільника МОЗ України про те, що воно, починаючи з поточного року, припиняє фінансувати з державного бюджету патронажну службу Товариства Червоного Хреста на тій підставі, що не бачить сенсу в дублюванні службою функцій Мінсоцполітики в частині надання соціальних послуг самотнім непрацездатним громадянам похилого віку, дітям-сиротам, інвалідам, безпритульним, немічним та іншим соціально незахищеним верствам населення, які потребують турботи й підтримки.

Вчасно нагодилася й заява Transparency International України про те, що Українське товариство Червоного Хреста нібито не спромоглося пояснити, куди витратило отримані від держави 253 млн грн. Очевидно, хтось ввів в оману шановну організацію. Товариство завжди надавало прозору звітність про діяльність і витрати патронажної служби, служби розшуку й спеціаліста з міжнародного гуманітарного права, що фінансуються з держбюджету. Ось дані за 2013-2015 рр. і І квартал минулого року: на фінансування згаданих посад з бюджету було отримано 255,4 млн грн; податок на заробітну плату з цієї суми становив 65,8 млн; сплачено членського внеску до Міжнародної федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця 0,852 млн грн за вказаний період.

Враховуючи витрати товариства на послуги зв'язку та поштове листування з метою розшуку, на банківські послуги за проведення видатків на заробітну плату, середньорічна зарплата співробітників патронажної служби, спеціаліста з гуманітарного права та служби розшуку становила в 2016 році 1640 грн на місяць.

Ще одна обставина, що дає підстави для сумнівів: проти шквалу звинувачень на адресу ТЧХ не чутно жодного слова на його захист. Важко повірити, що товариство не зажило собі вдячних прихильників. Безперечно, їх немало, проте слова їм не дають.

Традиційно Товариство Червоного Хреста України було на постійному зв'язку з Міністерством охорони здоров'я, іншими державними органами, завданням яких є турбота про немічних та нужденних. Адже роблять спільну справу, і координація зусиль ніколи не завадить. Проте на сьогодні зв'язок перервався, будь-які контакти припинилися. Востаннє МОН зверталося до Товариства Червоного Хреста торік - із проханням допомогти придбати вакцини й ліки для лікувальних закладів, використавши можливості партнерства між національними товариствами. Товариство відгукнулося на прохання і вже на початку лютого цього року отримало від Французького Червоного Хреста як гуманітарну допомогу протималярійні препарати. Відтоді ці препарати перебувають на зберіганні у державному підприємстві "Укрвакцина", що належить МОЗ України. Відповідно до процедур Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, а також Закону України "Про гуманітарну допомогу", ТЧХ має звітувати перед французькими колегами і гуманітарною комісією Мінсоцполітики про те, як саме використано гуманітарну допомогу. Та неодноразові звернення до МОЗ про плани використання отриманих ним препаратів для інформування ФЧХ і Мінсоцполітики України досі залишаються без відповіді. Мовчить в.о. міністра охорони здоров'я пані Уляна Супрун.

Викривати корупціонерів, шахраїв та їхніх поплічників - першочергове завдання для розграбованої власними ділками України. Та, на жаль, маємо безліч прикладів того, коли влада лише декларує свою готовність викорінювати ці ганебні явища, які шкодять як добробуту країни та її народу, так і репутації держави у світі. З одного боку, 250 млн грн, що інкримінуються Товариству Червоного Хреста України, проте витрачені на вкрай важливу і благородну справу. А з іншого... Та хоча б ті ж таки сумнозвісні "вишки Бойка", що обійшлися державі в зайві 300 млн дол. Людина, чиїм ім'ям названо аферу, так і не понесла ніякої відповідальності. Не там шукаєте, панове.