Повномасштабна війна кардинально вплинула на наше професійне й особисте життя. Будні ускладнюються через відключення електроенергії, сигнали повітряної тривоги, перебої з Інтернетом і постійну тривогу за близьких і майбутнє країни. Звісно, так живе вся країна. Ненормальні умови стали майже буденністю. Дуже важко тим, хто працює в освіті, адже хоч би в якому стані (психологічному чи фізичному) перебували викладачі, вони мають вести заняття, підтримувати учнів чи студентів, брати участь у конференціях або проєктах. А викладачі університетів — іще й займатися дослідницькою діяльністю.
Тривалий стрес, який накопичується день у день, постійна зміна обставин і умов професійної діяльності, в яких навіть прості й звичні речі стають подвигом, — усе це призводить до вигорання. І якщо вигорання вчителів привертає увагу, то те, що відбувається з викладачами університетів, майже не обговорюється.
Команда дослідників Бердянського державного педагогічного університету — Наталя Цибуляк, Ганна Лопатіна, Анастасія Попова, Яна Сичікова — провели всеукраїнське дослідження «Міграційний статус і вигорання українських викладачів під час війни». У ньому взяли участь 836 викладачів зі 164 закладів вищої освіти. 37% із них стали вимушеними переселенцями: всередині країни (24%) або за її межами (13%). І це дало змогу не лише отримати дані про вигорання викладачів, а й порівняти їх серед різних груп залежно від того, чи є викладачі мігрантами, чи залишилися в країні. Наше дослідження зосередилося на кількох питаннях.
Міграційний статус і вигорання українських викладачів під час війни
Опитування показало, що майже всі учасники відчували вигорання. Однак інтенсивність цього стану значно варіювалася залежно від міграційного статусу під час війни. Вигорання, згідно з визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), має три основні прояви: відчуття постійної нестачі енергії та виснаження (емоційне виснаження); психологічна відстороненість від роботи, неприйняття, упередженість або цинізм до своєї роботи (деперсоналізація) та зниження професійної ефективності (знецінення власних професійних досягнень). Саме на них ми звертали увагу у своєму дослідженні.
Емоційне виснаження. Найвищий його рівень спостерігався у викладачів, які вимушено виїхали за кордон, — 64% з них заявили про це. Серед внутрішніх мігрантів цей показник становив 55%, а серед тих, хто залишився на своїх місцях, — 45%. Основними проблемами для всіх груп були тривога за родину, нестабільність ситуації в країні та відсутність належної підтримки.
Деперсоналізація. Серед викладачів, які виїхали за кордон, деперсоналізація була найвираженішою. 48% із них втратили емоційний зв’язок зі студентами та колегами через поступову втрату відчуття приналежності до академічної спільноти. Серед внутрішніх мігрантів цей показник становив 35%, тоді як серед тих, хто залишився на своїх місцях, — 28%.
Знецінення власних професійних досягнень. Близько 50% зовнішніх мігрантів відчували значне зниження своїх професійних досягнень, тоді як серед внутрішніх мігрантів таких було 40%. Серед викладачів, які залишилися на своїх місцях, 30% також відчували знецінення своїх професійних успіхів, але на нижчому рівні.
Чинники, які впливають на вигорання викладачів українських університетів
Передусім це погіршення безпекової ситуації, що є критичним чинником незалежно від міграційного статусу. Близько 84–87% респондентів відчувають тривогу за своє життя, життя близьких і майбутнє країни. Це свідчить про те, що постійна небезпека є одним із ключових тригерів вигорання, оскільки знижує емоційну стабільність і перешкоджає зосередженню на професійній діяльності.
Економічна нестабільність. Багато хто особливо гостро відчув недостатність оплати праці та нестабільність соціального захисту. Наприклад, 55% зовнішніх мігрантів і 49% внутрішніх повідомили про негативний вплив економічної нестабільності. Зовнішні мігранти, зі свого боку, зазнали додаткових фінансових труднощів через зростання вартості життя за кордоном, що ще посилювало їхнє вигорання.
Збільшення навантаження також мало значний вплив на вигорання. Всі респонденти відзначили збільшення обсягу роботи та її складності, однак внутрішні мігранти стикнулися з додатковими труднощами через брак ресурсів і необхідність адаптуватися до нових умов. Близько 50% із них повідомили, що невизначеність стосовно майбутньої професійної діяльності впливала на їхній стан, а 35% вказали на відсутність ресурсів для ефективної роботи.
Мігранти: особливі виклики
Попри наявність спільних чинників, що впливають на вигорання викладачів під час повномасштабної війни, результати дослідження свідчать про існування специфічних чинників, що залежать від міграційного статусу. Було виявлено значні зв’язки між вимушеною міграцією та виснаженням серед викладачів із помітними відмінностями між зовнішніми мігрантами, внутрішніми мігрантами та немігрантами.
Викладачі, які були змушені мігрувати, демонстрували вищий рівень емоційного виснаження, ніж їхні колеги, які не були мігрантами. Неадекватна оплата праці, нестабільність соціального забезпечення, підвищена професійна активність, недостатня державна підтримка, тривога, постійний стрес і турбота про свою країну, місто та університет були загальними чинниками, що сприяли вигоранню серед усіх груп.
Внутрішні мігранти мають загострене відчуття небезпеки й стикаються з численними труднощами, зокрема із втратою доступу до ресурсів, необхідних для викладання та наукових досліджень. Вимушене переміщення з небезпечних і тимчасово окупованих територій до безпечніших регіонів України вимагало адаптації до нових умов і відновлення професійної діяльності на новому місці. Це часто супроводжувалося відчуттям ізоляції й труднощами у відновленні професійних зв’язків у новому середовищі. Як порівняти з тими, хто залишився на своїх постійних місцях, внутрішні мігранти відчували більшу невизначеність щодо майбутнього та брак ресурсів для продовження професійної діяльності. Водночас ті, хто залишився на місці, зберегли свої робочі місця, проте постійно відчували загрозу фізичної небезпеки.
Зовнішні мігранти стикнулися з новими викликами, такими як культурні бар’єри, соціальна ізоляція й труднощі інтеграції до нових громад. Однією з ключових проблем для них стало відчуття втрати професійної ідентичності через неможливість продовжувати свою діяльність у звичному форматі. Незважаючи на фізичну безпеку за кордоном, багато викладачів постійно відчували тривогу за долю своєї країни, університету та студентів, які залишилися в Україні. Це спричиняло емоційний тиск та ізоляцію, що негативно впливали на їхню здатність до професійної самореалізації.
Межа вигорання: прогнозовані ризики
Межа вигорання є індивідуальною і може варіюватися залежно від багатьох чинників, зокрема від рівня підтримки з боку інституцій та умов праці. Загалом межа вигорання — це нездатність людини виконувати свої професійні обов’язки, що може проявлятися у вигляді втрати мотивації, різкого зниження продуктивності, відчуття безпорадності та фізичних симптомів, як-от порушення сну.
Професія викладача сама собою сприяє вигоранню і, як наслідок, досягненню межі. Але у випадку українських викладачів, які провадять професійну діяльність в умовах повномасштабної війни, цієї межі може бути досягнуто досить швидко. Без належної підтримки та ресурсів вигорання може призвести до серйозних втрат як для окремих викладачів, так і для університетів, зокрема до втрати кваліфікованих фахівців і зниження якості вищої освіти та досліджень.
Короткострокові наслідки включають посилення емоційного виснаження та ізоляції, особливо серед викладачів, які були змушені виїхати за кордон або переселитися всередині країни. Хронічна втома, втрата інтересу до роботи та зниження продуктивності впливатимуть на загальний стан вищої освіти й науки в Україні.
Довгострокові наслідки можуть бути ще серйознішими. На особистісному рівні вигорання може призвести до демотивації, зміни афіліації (афіліація — прагнення мати своє ком’юніті та підтримувальне, емоційно значуще спілкування) або навіть виходу з професії. Інституціям це загрожує втратою кваліфікованих кадрів і зниженням наукової продуктивності. На державному рівні — втратою частини науково-педагогічного потенціалу, що загострить проблему людського капіталу.
На міжнародному рівні вигорання українських викладачів може позначитися на участі країни в міжнародних проєктах, а також на здатності гідно представляти Україну на міжнародній арені.
Що робити?
По-перше, керівництво закладів освіти повинне мати стратегічний план збереження науково-педагогічного потенціалу, де питання психічного здоров’я має посідати одне з пріоритетних місць. Використовуючи автономію, заклади освіти мають активніше впроваджувати програми інституційної підтримки психічного здоров’я свого персоналу. Такі інституційні ініціативи повинні фокусуватися на специфічних викликах, із якими стикається академічне середовище в умовах війни та міграції. Залежно від потреб академічної спільноти може йтись як про зменшення навантаження викладачів на різних напрямах роботи, так і про організацію доступних психологічних консультацій, тренінгів із управління стресом, груп підтримки, а також про різні форми просвітницької роботи. Викладачі мають відчувати, що незалежно від місця свого перебування залишаються частиною спільноти, де їхній внесок цінують, а допомога завжди доступна.
По-друге, необхідні державні програми підтримки для викладачів, які включатимуть не лише матеріальну, а й психологічну допомогу, особливо для тих, хто був змушений мігрувати. Фінансова стабільність, належна оплата праці та доступ до ресурсів для професійної діяльності — це базові умови, що допоможуть викладачам мати опору в умовах невизначеності незалежно від того, де вони перебувають. Без цього викладачі не матимуть змоги продовжувати роботу на належному рівні. Крім того, державні ініціативи мають враховувати стратегію збереження науково-педагогічного потенціалу у вищій освіті й науці. Інакше може залишитися дуже мало фахівців, готових підтримувати та реалізовувати нові ініціативи.
По-третє, важливо відкрито говорити про психічне здоров’я викладачів не лише на державному, а й на міжнародному рівні. Наразі міжнародні організації та академічна спільнота активно підтримують українських колег через міжнародні грантові програми, стажування, стипендії та інші варіанти обміну досвідом. Водночас міжнародні ініціативи мають враховувати потреби українських викладачів, які опинилися за кордоном через війну, і тих, хто залишається в країні. Лише за таких умов підтримка буде максимально ефективною в теперішніх реаліях, сприяючи збереженню та розвитку науково-педагогічного потенціалу України, а не його відтоку з країни.
Тому ця криза має вирішуватися на всіх рівнях, із максимальним об’єднанням зусиль. Ми не можемо дозволити собі втратити науково-педагогічний потенціал країни, який так потрібен для її відновлення. Питання вигорання викладачів — не та проблема, яку можна відкласти на потім. Воно вимагає рішучих дій уже сьогодні, адже саме від наших освітян залежить, якою буде Україна завтра.